Два світи, дві моралі. Це радянське пропагандистське кліше на диво влучно характеризує стан, в якому існують інформаційні середовища Росії та України. Наша країна протягом всього періоду незалежності змушена реагувати на інформаційні закиди Кремля. Останній «креатив»: бандерівці і Правий сектор захопили владу в Києві і проводять етнічні чистки на теренах Новоросії.
Слава Богу, результат останніх виборів довів усьому світові, що українське суспільство не є ані нацистським, ані антисемітським. Країні для цього був потрібен не Володимир Литвин і його сльози на вишитому маминому рушничку, а гламурний і епатажний Олег Ляшко з вилами. Завдяки йому кандидати з ультраправим реноме (Ярош і Тягнибок) на останніх президентських виборах набрали до спілки менше голосів, аніж один пан Рабинович.
Тим часом російська пропагандистська машина не збавляє обертів після такої прикрої невдачі, як невихід пана Яроша у другий тур президентських перегонів. Кисельов і сотоварищи планомірно гнуть лінію Володимира Путіна, який неодноразово заявляв, що Україна – це не лише осередок неонацизму в Європі, а й «несостоявшееся государство» (failed state).
На жаль, президент РФ лише на словах сумує за СРСР, готовий розірвати зв’язки з усім світом, замінити Інтернет «Чебурашкою», заборонити мереживну білизну, високі підбори, іноземні слова і матюки. Якщо б це було правдою, він би вже давно катався на бронепоїзді за маршрутом Мінськ-Москва-Пхеньян, піднімав цілину на Далекому Сході і випускав туристів з 1/6 частини суші лише організованими групами під кураторством перевірених кадрів. А про «несостоявшееся государство» показали б у вечірніх новинах, та й справі кінець.
Але ж ні, Путін всерйоз надумав втілити свою мрію в реальність і довести решті світу, що Україна – випадковість і прикре непорозуміння. А таких «не беруть в космонавти», тобто не приймають в НАТО і ЄС. І лише повернення України в дрімуче і відстале лоно «русского міра» під вивіскою «Євразія» може виправити найбільшу, за версією Кремля, геополітичну катастрофу ХХ ст.
На щастя для нас, Путін говорить про державу в своєму розумінні, тобто оперує поняттями ХІХ ст. Його «государство» – це репресивна машина, яка продає природні ресурси, нещадно експлуатуючи ресурси людські. А слово «государя» – святе і непорушне. Звідси і бажання нав’язати справжню чоловічу дружбу з лідерами європейських країн. Та дружба з Путіним виявляється якоюсь «нефартовою». От друг Берлусконі, до речі, своє вже «відсидів», Саркозі чекає результатів слідства. Може, тому і уникають європейські лідери дружніх обіймів російського вождя.
Головна ознака сильної держави, за Путіним, це можливість показати «кузькіну мать» іншій частині людства. З цієї точки зору, справді небагато знайдеться урядів, здатних розпочати ядерну зиму. Янукович, без сумніву, хотів сподобатися Путіну, а Путін покладав на нього великі надії. Навіть попри те, що «кузькіну мать» Віктор Федорович міг показати лише всередині країни своїм підлеглим, з ним, на думку Володимира Володимировича, можна було домовлятися. Але, як казав колись Леонід Кучма, Україна – не Росія, тому Янукович зараз за кордоном. Невідомо, щоправда, чи справді на волі і чи досі з кількома вагонами готівки, які йому вдалося акумулювати в результаті чотирьох років державницьких трудів на посаді президента.
А все тому, що в більшості українського суспільства сформувалося інше, відмінне від путінського поняття про державу. Слідуючи офіційній російській логіці, голодна Північна Корея як держава є більш успішною, ніж Люксембург, бо дозволяє собі більш «незалежну» зовнішню політику. Але ж переконати у цьому вдається навіть не всіх північних корейців. Просто з погляду нормальної людини, тобто громадянина, а не лише підданого, держава має не тільки права як монополіст на узаконене насильство, але й масу зобов’язань. А з цієї точки зору і Україна Януковича, і Росія Путіна є типовими кандидатами в клуб «failed states», зважаючи на тенденції смертності, народжуваності, стан системи охорони здоров’я, зрештою – можливості для самореалізації на тлі природних багатств і дикого майнового розшарування. Шкода, що цього не помічають прихильники Путіна в Росії та Україні, для яких гаслом цілого життя стало «какую страну протеряли – вернем все взад».
Відколи українське суспільство відмовилося будувати в себе Північну Корею, у нас почалися проблеми з Росією та «русским миром» в Криму і на Донбасі. У цих регіонах найбільший відсоток тих, кого в античній Греції називали ідіотами – людей, які добровільно відмовлялися від участі в управлінні суспільними справами, не голосували на загальних зборах тощо. Зараз такі, як правило, голосують «як треба» чи «за гречку», часто говорять «какая разница», постійно чекають «надбавок», «доплат» і «помощи». Це можна пояснювати спадком радянської системи, «важким дитинством» 90-х, специфічною економічною структурою, особливим менталітетом… Після проведення АТО знайти відповідь буде вже неможливо, на заміну старим уявленням і стереотипам обов’язково прийдуть нові.
Натомість зараз стоїть завдання реально об’єднати країну, при чому завивання вчорашніх олігархів про «почути Донбас» і тому подібні дурниці не мають нікого ввести в оману. Об’єднати країну можна лише на основі однієї з двох цивілізаційних моделей: умовно російської (де «государь» править «ідіотами») або умовно європейської (де громадяни, беручи участь в суспільних справах, керують країною). Поєднати ці дві моделі не вдасться, історія виборів у незалежній Україні з її постійним хитанням в один або інший бік є наглядною цьому ілюстрацією. А для цього треба ще країну зберегти, тобто не втілити мрію Путіна про «несостоявшееся государство».
Перш за все, потрібно не допускати ситуацій, які російська пропаганда буде використовувати на підтвердження тези Путіна про Україну як країну, що не відбулася. Тобто не працювати над створенням картинки для російського телебачення. Зараз будь-які неконструктивні конфлікти, особливо на Заході, особливо із залученням колоритних «активістів» у камуфляжах, будуть висвітлювати як «махновщина» і «вихід ситуації з-під контролю центральної влади». При цьому, що знову ж таки грає не на руку Кремлю, товариш Кисельов оперує термінами і поняттями, зрозумілими в «русском мире», де мирний протест дорівнює «русский бунт, бессмысленный и беспощадный». Вже писалося про те, чому росіяни так бояться націоналістів – бо російські націоналісти ще страшніші за російських «антифашистів». Із протестами, мітингами, схоже, така сама ситуація.
По-друге, потрібно максимально підтримувати те, що зробило можливим Майдан: зародки громадянського суспільства, середнього і дрібного підприємництва, вільної конкуренції. Адже наявність значного відсотка людей, які працюють самі на себе, чиї домівки мають певну економічну цінність і яким не байдуже, на що витрачають їхні податки, значно зменшує вірогідність того, що бутафорські сепаратисти у костюмах «нашых ребят» спробують встановити свою владу в окремо взятому населеному пункті.
Натомість там, де людям нічого захищати і нічого втрачати, крім каторжної роботи, навіть Дід Мороз може стати губернатором. Бо держава і так «нічого не дає». У цьому полягає найбільша різниця в сприйнятті світу «в них і в нас». Є надія, що економічна інтеграція в європейські структури остаточно схилить шальки терезів на бік бездушної капіталістичної системи, де «хороший хлопець» – це не професія, де немає звичної нам «душевності» (тобто кумівства і панібратства), коли мова йде про роботу. Зрештою, це система, яка стимулює позитивну селекцію, коли добробут, наприклад, підприємства залежить від ефективності роботи працівників, а не ступеню наближеності тіла власника до тіла контролюючого органу. А робота на державній службі є власне роботою, яку контролюють платники податків.
По-третє, треба мати на увазі, що створення на Сході України чогось на зразок моделі демократичної Росії є надзвичайно небезпечним експериментом. Навіть якщо місцеві «русские» будуть воювати проти «чекістів» і «кадировців», а місцеві «еліти» одягнуть вишиванки, сама природа такої суспільної системи вестиме її в обійми Кремля. Система, яка концентрує владу, гроші і тепер уже військові сили в одних руках, неминуче прямує до феодалізму і підштовхує державу самоусунутися від багатьох процесів на місцях. А це і є «failed state».