Argumentum ad Hominem – перехід на особистості. Саме так з латині можна перекласти цей вислів. На жаль, один з допустимих прийомів публічної дискусії, можливої в патерналістському суспільстві. Насправді перехід на особистості свідчить про повний брак аргументів у протилежної сторони, а то й про нерозуміння законів полемічного жанру. Як правило, застосовується для того, щоб дошкульно доткнути співрозмовника якоюсь фізичною вадою, «неблаговидною» поведінкою його або родичів, звести наклеп і все це заради того, щоб вивести з рівноваги і відвернути увагу від гострої теми. У розвинутих західних демократіях такий стиль не вітається не те що в наукових або публічних дискусіях, але навіть у політичних. У нас подібна маніпуляція, на жаль, стала нормою. А ефективність її застосування залежить від рівня освіченості суспільства та його обізнаності зі світовими практиками.
Що сказати, коли в Україні подібні прийоми зустрічаються ледве не на кожному кроці. Та й їм було звідки взятися. Причому не тільки з радянського минулого, коли підхід «не читав, але засуджую» був звичайною полемічною нормою. Коли вчені писали критику на західні праці, яких не бачили в очі. Благо партія завжди забезпечувала «правильну» лінію, дотримуючись якої не можна було схибити.
Нікуди не зникли подібні підходи і такого роду політична кон’юнктура з розвалом СРСР. Через брак державного фінансування кошти на історичні дослідження довелося вишукувати, а деколи навіть випрошувати, у тих структур, які вимагали конкретного результату. Діаспора – прославляння націоналістичних структур періоду Другої світової війни, а отже вшанування подвигів своїх батьків. Політичні партії уважно стежили, щоб історики забезпечили їм «тяглість» і зв’язок з відомими партіями минулого. Так олігархічна СДПУ(о) замовляла собі зв’язок з Іваном Франком та австрійськими соціал-демократами. Партія Олега Ляшка – прямий зв’язок із Русько-українською радикальною партією того ж Франка. А що вже казати про ВО «Свобода», яке урочисто проголошувало себе ледве не еманацією ОУН та Степана Бандери.
І хоча зв’язок між згаданими партіями і нібито їхніми історичними прототипами був таким, як між свинею і морською свинкою, багато істориків раді були прислужитися. За це отримували щедру винагороду, кар’єрні преференції і можливість хоч десь опублікувати свої праці. З часом цей світ інструменталізованої науки чітко поділився на «патріотів» і «окциденталістів». Патріоти вважали, що захищають «українську правду», а західників тими, що продалися зовнішнім ворогам. Говорили про грантожерство та працю на зовнішніх ворогів.
На жаль, у таких випадках не працювали універсальні критерії і вимоги до історичної науки. Не відігравала жодної ролі інтегрованість науковців у західну науку. Одним на власному хуторі було комфортно і затишно. А тих, хто насмілювався нагадати, що поза ідеологічною і політичною доцільністю існує справжнє наукове життя, обзивали запроданцями, зрадниками і прислужниками ворогів. Коли праці окремих «патріотів» остаточно перетворилися на заклинання, на свого роду «символові віри» – зникла сама можливість відкритої наукової дискусії. В арсеналі залишилися персональні випади та звинувачення у відсутності патріотизму.
На кожного незалежного історика спонтанно створили своєрідне досьє з «компроматом», де були видумки про неправильне національне походження, належність до радянських спецслужб, непідтверджені плітки про родину. Про участь в ідеологічно неправильних конференціях. Інтерв’ю ворожим каналам. І взагалі в тому, що володіє кількома іноземними мовами. Зараз аргумент про іноземні мови частково втратив своє значення. Але довший час викликав сумнів, чи, бува, не в розвідницькій спецшколі вдалося підвищувати кваліфікацію тому чи тому дослідникові.
А що вже казати про підозри в неукраїнському походженні автора. Складалося враження, що справжній український вчений мусить представити довідку про чистоту етнічного походження, не має володіти іноземними мовами, не бути інтегрованим у західну науку і найкраще – це не писати нічого на гострі теми. Обходитися цитатником вождя і його перевірених пропагандистів.
Коли ж траплялося «патріотичним» вченим взяти участь у міжнародній конференції, то їх майже ніхто не розумів. Їхні тези і докази взагалі не сприймалися західними колегами як аргументи. Їхні нехитрі пропагандистські конструкти розбивалися в першій же дискусії. Пригнічені й озлоблені ті поверталися в рідні пенати. Де свою особисту поразку показували як непримиренну і незламну боротьбу за обстоювання «української правди». І це найгірше, що могло статися з українською історичною наукою. Оскільки «захисники», нібито боронячи українську історію, захищали свій примітивний конструкт. А розвінчування їхньої ненауковості сприймали за нападки на історію України та українських вчених.
Зайве казати, що ті українські вчені, що не погодилися прийняти «канонічний» варіант, були піддані остракізму і винесені за рамки українства. У мейнстрімі опинилися лише ті, хто солодко підспівував владі, політикам, різноманітним активістам та авторитетам. Такі науковці згуртувалися у своєрідну касту, яка завдяки титулам і посадам просувала не тільки псевдонауку, але й встановлювала чіткі ідеологічні та політичні рамки. Ці «корифеї» дозволяли собі влаштовувати щось на кшталт товариських судів, де вказували молодим історикиням, що ті обрали політично неправильну тему. Що результатами їхніх досліджень можуть скористатися вороги України. Що заради України варто на окремі моменти прикрити очі, чогось не помітити, а про щось і забути.
Просуваючи брехню «заради України», ці особи так і не зрозуміли, що намагаються збудувати історичну ідентичність українців на гнилому фундаменті. І що це в підсумку принесе багато шкоди. Полегшить можливість маніпулювання і призведе до розколу в суспільстві. Тобто результат виявиться протилежним до задуманого. Якщо такими повчаннями не вдавалося переконати непокірних, то пробували змусити їх погодитися на розподіл на академічне і публічне. Тобто, незважаючи на результати академічних досліджень, брехати, маніпулювати і пересмикувати в публічних заявах, статтях та інтерв’ю. Бо все це ніби заради величної справи і на захист України. Що інакше їхні праці використають вороги для антиукраїнської справи.
І ні слова при цьому, що «українська» позиція могла бути сконструйована кимось недолугим. Могла бути просто примітивною. Дійшло до того, що коли історик насмілювався озвучити прописні для світової науки істини, як то колабораціонізм або участь українців у Голокості, то мав бути готовий до дикої хвилі гейтерства. Причім «аргументи» стосувалися тільки його особи і аж ніяк не дослідницьких праць. Цим сміливцям пригадували все, навіть те, чого ніколи не було. Звинувачували за цитування їхніх праць авторами з недружніх до України країн. Шерстили їхній родовід до сьомого коліна і робили однозначний висновок, що той «не наш». А отже не тільки не може пройти конкурс на посаду, але й взагалі не має права голосу. Аргумент ad Personam розповідав про все, більшість про мотиви написання, але нічого про обговорювану тему.
Подібні методи давно вийшли за рамки гуманітарних наук і практикуються в різноманітних публічних дискусіях. Найпоширеніші вони в політичних викривальних дискусіях. Наприклад, замість дезавуювати критику з боку Сергія Лещенка на адресу конкретних політичних діячів й олігархів, йому нагадують про квартиру, зарплату в наглядовій раді УЗЕ та «неправильну» поведінку дружини. Тобто йдеться не про суть критики, а про особу того, хто критикує. Ніби так можна заперечити факт хижацького збагачення олігарха через низьку ренту видобутку залізної руди і збиткове її перевезення Укрзалізницею. Так само ніби озвучена Лещенком інформація про співпрацю Петра Порошенка з Віктором Медведчуком, а отже і Путіним, начисто нівелюється виступом його дружини в одному з московських нічних клубів.
Прикладів подібних маніпуляцій – безліч. І саме вони не дозволяють українському суспільству опритомніти, визначитися з пріоритетами та провести необхідні зміни і реформи.