Історичні долі поляків і українців тісно пов’язані між собою. Обом народам довелося терпіти чуже панування, більшовицьке правління і німецьку окупацію. Вони мусили боротися за свою свободу. Тому серед українських істориків впродовж деякого часу існує тенденція порівнювати історію визвольної боротьби обох народів, щоб показати спільні риси і схожість у методах боротьби з ворогом.
Що ж до історії польсько-українського конфлікту, то наголос робиться на певній симетричності обох протиборчих сторін між собою, яка затушовує значні відмінності між ними. Водночас боротьба і військові злочини 1942–1947 років подаються як війна двох рівних супротивників («друга польсько-українська війна»), котрі керувалися схожими патріотичними ідеалами і застосовували однакові методи.
Терористична діяльність Української військової організації (УВО), а потім й Організації українських націоналістів (ОУН), спрямована проти польської держави, порівнюється з аналогічною діяльністю Бойової організації Польської соціалістичної партії (БО ПСП) проти російського окупанта. Отже, Степан Бандера стає відповідником Юзефа Пілсудського, лідера БО ПСП. Обидва були терористами «за благу справу» і стали лідерами своїх національно-визвольних рухів, які боролися за незалежність. Отож, культ Бандери як національного героя в Україні є таким самим правомірним, як культ Пілсудського в Польщі.
Порівняння такого кшталту, однак, грішать на надмірне спрощення, не беручи до уваги суттєвих відмінностей між цими організаціями, з погляду ідеологічних засад і методів боротьби. Як члени БО ПСП, так і УВО-ОУН чинили грабунки банків, пошти та грошових транспортів задля отримання коштів для власної діяльності. Перші і другі скоювали замахи на політиків і державних чиновників, у першому випадку – на росіян, у другому – на поляків. На цьому, проте, закінчуються принципові подібності.
Терор польських соціалістів був спрямований майже винятково проти справжніх російських гнобителів польської нації, у ситуації, коли не було можливості легальної боротьби за національні цілі. Тим часом українські націоналісти вбивали передовсім польських поміркованих політиків, котрі були готовими до діалогу і компромісу з українською стороною. Звідси і вбивства Тадеуша Голувка та міністра внутрішніх справ Броніслава П'єрацького. Також вони намагалися вбити Юзефа Пілсудського і планували замах на волинського воєводу Генрика Юзевського. Проте ніколи не чинили замахів на провідників польської націоналістичної правиці, наприклад, на Романа Дмовського.
Терор УВО-ОУН був великою мірою скерований проти власних співвітчизників. Загальна кількість жертв замахів 1921–1939 років невідома. Проте можна покластися на часткові дані дослідника українського націоналістичного руху Олександра Мотиля. За його словами, у задокументованих нападах УВО-ОУН загинуло 36 українців, 25 поляків, 1 росіянин і 1 єврей. Серед жертв були фактичні чи ймовірні зрадники з лав власної організації або заслужені громадські й політичні активісти, котрі прагнули до порозуміння з польською владою. Ці люди намагалися використовувати всі легальні можливості, аби діяти задля соціального, економічного та культурного розвитку українського населення Польщі. Слід пам'ятати, що в 1920-х роках у Другій Польській Республіці відбувалися цілком демократичні парламентські вибори, що давало українцям можливість взяти рівноправну участь у політичному житті держави. Пізніше ці можливості були обмежені, але вони все ще існували. Цим Польща відрізнялася від царської і радянської Росії.
Націоналісти боялися як вогню будь-якого компромісу та поліпшення польсько-українських відносин. Вони дотримувалися теорії «перманентної революції», згідно з якою, застосування насильства сприяло дестабілізації ситуації на територіях, населених українцями, підтримуванню стану постійної напруженості і тривоги. Прийняття принципу «що гірше, то краще» означало, що українським націоналістам не залежало на покращенні долі українців у Польщі. Якраз навпаки: вони хотіли спровокувати додаткові репресії та дискримінацію з боку польської влади, щоб викликати ненависть звичайних українців до поляків.
Перший тест на міцність відбувся 1922 року, коли УВО через фізичне та моральне насильство переконала українське населення Східної Галичини бойкотувати перші вибори до Сейму та Сенату Республіки Польща. У рамках саботажної акції бойовики УВО вчинили кілька сотень пожеж, нищили комунікації, убили 22 поліціантів і солдатів польської армії, а також 13 українських угодовців. Серед жертв був видатний український поет Сидір Твердохліб. До бойкоту виборів долучилася більшість легітимних українських політичних партій. У результаті до Сейму потрапило тільки п’ятеро українських депутатів від примирливої Української хліборобської партії. Це було величезною політичною помилкою. Адже був шанс провести до Сейму 30 українців з Галичини, які разом з 20 депутатами, обраними українцями з Волині та Холмщини (котрі не бойкотували виборів), могли сформувати сильну депутатську фракцію. З огляду на розпорошення польського парламенту на численні малі групи, це дало б реальну можливість боротися за законні права українського населення в Польщі.
У 1928 році в менш сприятливих політичних умовах до Сейму потрапило 46 українських депутатів. На жаль, вони були розділені на кілька конкурентних фракцій. Політики найпотужнішої партії – Українського національного демократичного об’єднання (УНДО) – виявили природну схильність до компромісу з урядом. Вони хотіли забезпечити кращі умови для розвитку українських кооперативів, шкільництва, культурно-просвітницьких організацій, преси тощо. УНДО не відмовлялося від боротьби за незалежність України, але в очікуванні належного моменту для боротьби турбувалося про зміцнення українських позицій в Польщі.
Очікуване залагодження польсько-українського конфлікту та поліпшення становища українського населення становили смертельну загрозу для стратегії, ухваленої активістами ОУН. Їхньою метою було викопування нездоланного рову між українцями і поляками за принципом: мета виправдовує засоби. Тому 1930 року вони організували велику саботажну акцію, наслідком якої стала польська акція пацифікації у Східній Галичині та загострення політики уряду щодо українців. Це завадило намаганням нормалізувати польсько-українські відносини, на 5 років створило зайві страждання звичайним людям. Поміркованих політиків УНДО, таких як заслужений голова «Просвіти» Михайло Галущинський, залякували, вони отримували листи з погрозами від ОУН. А він був одним з істинних патріотів і лідерів національного руху, хоч нині й цілковито забутий.
У 1933 році головою Крайової Екзекутиви ОУН став Степан Бандера – абсолютно безкомпромісний чоловік. Він зробив ставку на індивідуальний терор проти представників польської влади та українців, котрі вважаються колаборантами. 15 червня 1934 року у Варшаві його люди скоїли зухвалий напад на міністра внутрішніх справ Броніслава П’єрацького. Реакцією польської влади були масові арешти серед членів ОУН та створення табору в Березі Картуській, до якого потрапили політичні противники правлячого табору. 25 липня 1934 року був убитий директор української гімназії у Львові Іван Бабій, колишній офіцер УГА, великий український патріот. Він загинув за те, що не дозволив агітацію ОУН на території школи. Він прагнув захистити учнів та школу від репресій з боку поліції. Для Бандери це була зрада.
Після вбивства Бабія нарешті підняв свій голос митрополит Андрей Шептицький, котрий засудив діяльність українських терористів як аморальну. Проте в очах молодих радикалів заарештований поляками лідер нападників Степан Бандера став великим героєм, особливо завдяки опубліченню його твердої постави під час судового процесу. Його фанатизм найкраще описують слова, які він промовив у заключному виступі на львівському процесі: «Наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати».
Про відсутність симетрії між ОУН і БО ПСП, а також їхніми провідниками (Бандерою і Пілсудським), свідчать насамперед ідеологічні засади, на які опиралися ці організації. Польська соціалістична партія мала демократичний, лівацький і незалежницький характер. Вона збирала до своїх лав не тільки поляків, але й польських євреїв і представників інших національних меншин.
ОУН прийняла за свою націоналістичну доктрину Дмитра Донцова, засновану на соціальному дарвінізмі, який припускав, що нація – це вид, який бореться за місце для себе, винищуючи інші види (нації). Слабший повинен підпорядкуватися сильнішому. Нація як вид була для Донцова і націоналістів вищою цінністю, важливішою за Бога. Демократію було рішуче відкинуто на користь «націократії», тобто тоталітарної диктатури нації, яка гарантує виняткові права тільки етнічним українцям. На практиці така влада ґрунтувалася б на диктатурі лідера і вузької партійної еліти, яка мала б керувати масами і прищеплювати їм безмежну віру в ідеологічні догми, проголошені провідниками. Усі партії та політичні організації, окрім ОУН, мали бути заборонені.
Про ці тоталітарні прагнення найкраще свідчить ставлення бандерівців до мельниківців після розколу в ОУН. Влітку 1941 року дійшло навіть до вбивств активістів ОУН-М. Бандерівці викрали і вбили дружину свого політичного конкурента Тараса Бульби-Боровця. Вони також вкрали назву його збройної організації – Українська повстанська армія (УПА).
Як стверджує Георгій Касьянов, український радикальний націоналізм мав чіткі риси тоталітарного та антидемократичного революційного руху. По суті, він також відкидав традиційні християнські цінності. У Декалозі українського націоналіста 1929 року ми знаходимо шокуючі за своєю суттю слова: «7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи; 8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації». У той самий час Михайло Колодзінський писав: «Треба крови, даймо море крови, треба терору, заведім пекольний, треба пожертвувати матеріяльні добра, не лишім собі нічого. Маючи на меті вільну українську державу, йдім до неї всіми засобами й всіми шляхами. Не стидаймося мордів, грабіжів й підпалів. У боротьбі нема етики».
Серед істориків виникають суперечки щодо зв’язків ОУН з фашизмом і нацизмом. Багато хто цей зв’язок заперечує, проте факти говорять самі за себе. Багато даних свідчать, що молоді українські націоналісти були зачаровані фашизмом, захоплювалися Муссоліні і Гітлером. Організація була співфінансована нацистською Німеччиною та виконувала для неї шпигунські завдання. На з’їзді українських націоналістів у Кракові у квітні 1941 року було офіційно прийнято багато фашистських принципів, символів і ритуалів: принцип «Одна нація, одна партія, один вождь», чорно-червоний прапор, який символізує кров і землю, а також фашистське привітання. Окрім того, в ідеології та практиці ОУН з’явилися расистські та антисемітські нотки. Український історик-емігрант Джон-Пол Химка дійшов висновку, що «ОУН фактично була типово фашистською організацією».
Фальшиву симетрію ми також досить часто бачимо в способі подання польсько-українського конфлікту під час Другої світової війни. За словами Володимира В’ятровича та деяких інших українських істориків, з 1942 року тривала регулярна польсько-українська війна, ініційована нібито поляками в Холмщині. У світлі цього бачення історії це була сутичка двох рівних противників – Армії Крайової (АК) та Української повстанської армії. Обидві сторони прагнули очистити спірну територію від «чужого населення» усіма можливими способами. Обидві сторони скоїли воєнні злочини проти цивільного населення, а спроби зупинити ці злочини, здійснені командирами обох армій, виявилися «недостатньо ефективними».
Наведені вище тези не знаходять підтвердження у відомих нам фактах та документах. Почнемо зі самої ґенези конфлікту. В українській літературі роками стверджувалося, що «волинську різанину» викликали масові вбивства української інтелігенції, скоєні польськими боївками в Холмщині 1942 року. Звістки про польські злочини, принесені втікачами з Холмщини, нібито призвели до спонтанного спалаху антипольської акції на Волині. Останніми роками історик Ігор Галагіда довів, що такого не було. До травня 1943 року вбивства українських національних активістів, вчинених поляками в Холмщині, не мали масового характеру. Також не було якоїсь хвилі біженців за Буг. Отже, антипольська акція ОУН-Б на Волині навесні 1943 року не мала нічого спільного з подіями в Холмщині.
Тут варто нагадати, що прологом до «волинської різанини» стали події 1939 року. Ідеолог ОУН Микола Сціборський оголосив ще 1933 року, що в момент спалаху повстання «селяни без жалю порахуються з дідичами, що є агентами польської окупації, а також із військовими і цивільними колоністами». У вересні 1939 року ОУН, як справжній союзник Німеччини, розгорнула масштабні диверсійні акції проти розпорошених відділів Війська Польського та поліції. Також чинилися напади на польські села – траплялися випадки вбивства цілих колоній. За даними польських істориків, тоді загинуло дві тисячі поляків у Галичині і тисяча на Волині. Самі бандерівці визнали, що в той час знищили 796 поляків.
«Антипольська акція», вчинена в березні 1943 року на Волині, а потім перенесена до Галичини, як свідчить її перебіг, не була стихійним народним повстанням, як це намагаються зобразити. Вона була добре організованою, системно проведеною військами УПА етнічною чисткою. На Волині рішення про її початок ухвалив Дмитро Клячківський, «Клим Савур», котрий керував Волинською ОУН-Б. Пізніше Центральний Провід ОУН-Б схвалив антипольські дії «Клима Савура». Головнокомандувач УПА Роман Шухевич постановив застосувати такі методи для «очищення» від поляків земель Східної Галичини. Хоча у нас немає наказів у письмовій формі, ми маємо достатньо інших доказів запланованого, винищувального характеру акції.
Одне зі свідчень залишив Тарас Бульба-Боровець, котрий хотів побудувати українську державу на зовсім інших ідеологічних засадах, посилаючись на демократичні традиції УНР. Під час переговорів з бандерівцями про об’єднання сил він почув від них побажання «очистити всю повстанську територію від польського населення». Він відкинув цю пропозицію. У пізнішому відкритому листі до керівництва ОУН Бандери від 4 серпня 1943 року він чітко висловив свою позицію з цього питання: «Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого палення їхніх осель?».
На відміну від УПА, з польського боку Армія Крайова ніколи не мала планів і намірів проводити такі масові акції геноцидального характеру. Керівництво Армії Крайової застерігало від сліпої помсти, забороняло вбивства жінок і дітей. Польські, відносно нечисленні акції у відповідь, під час яких також були скоєні воєнні злочини, як правило чинилися окремими командирами (здебільшого не інтегрованими в АК) й охоплювали одне або кілька сіл.
Порівнюючи УПА і АК, треба також звернути увагу на різний характер обох сторін конфлікту. Армія Крайова була армією польської підпільної держави, яка підпорядковувалася законному польському уряду, що перебував у Лондоні. Її політичним запліччям була коаліція чотирьох найбільших демократичних політичних партій, які діяли в еміграції та в підпіллі. АК, отже, була справжнім представником держави і нації. А УПА була фактично збройною організацією одного угруповання – бандерівської фракції ОУН. Вона не могла репрезентувати українську державу (яка ще в жодній формі не існувала) і від її імені не могла вести війну проти Польщі та поляків.
Складно також говорити про регулярну війну УПА з АК, оскільки під час «волинської різанини» влітку 1943 року збройних відділів АК на тих теренах ще не існувало, а противником УПА було абсолютно беззбройне цивільне населення або спонтанно організована сільська самооборона. Наслідком такої диспропорції сил та використовуваних методів і стала велика різниця у втратах, яких зазнали обидві сторони конфлікту. У 1942–1947 роках у ньому загинуло близько 100 тисяч поляків і кільканадцять тисяч українців.
Нарешті варто ще дещо зазначити щодо порівняння обох національних героїв – Юзефа Пілсудського та Степана Бандери. Фактично ці постаті є непорівнювальними. Вони походили з інших поколінь, дотримувалися різних систем цінностей, діяли в інші епохи і за допомогою інших методів. Коли Бандера став широко відомим, Пілсудський перебував уже наприкінці свого життя. Польський лідер у молодості був соціалістом і демократом. Пізніше він відійшов управо, навіть став диктатором, але ніколи не акцептував шовінізм й антисемітизм. Можна з ним порівняти Симона Петлюру, але не Бандеру, котрий від самого початку своєї політичної кар’єри був фанатичним націоналістом, симпатизував фашизму. Це правда, що він не був безпосередньо причетний до ухвалення рішень про геноцидну антипольську акцію ОУН-УПА, але він створив бандерівську фракцію, яка скоїла цей злочин. Щобільше, він пізніше її не засудив, а це означає, що він акцептував злочинні методи. Тому він несе повну моральну відповідальність.
Пілсудський був головним архітектором відродженої польської держави. У 1920 році під час Варшавської битви він зупинив Червону армію, врятувавши Європу від більшовицького вторгнення. Бандера, як стверджують деякі українські історики, насправді нічого великого не досягнув. Не здобув у боротьбі української держави, не зупинив більшовицького терору в Україні. Можна навіть сказати, що головним його досягненням був розкол в Організації українських націоналістів.
Притягувати за вуха симетрію у спільній історії поляків та українців немає сенсу. В принципі, можна порівняти між собою дуже різні організації, персонажі та явища, але ніколи не треба забувати про засадничі і фундаментальні відмінності між ними. Надмірні спрощення ведуть нас на манівці й віддаляють від пізнання історичної правди.
Переклад з польської. Оригінал статті «Fałszywa symetria» опубліковано у виданні «Kurier Galicyjski».