Ідеологічне Прокрустове ложе, в якому довгий час була історична наука країн Східної Європи, розсипалося з розвалом комуністичної системи. Закінчення Холодної війни мало нарешті повернути історії статус окремої наукової дисципліни, а випущені на «волю» історики мали б розпочати нову сторінку не ідеологічного, не пропагандистського історієписання. Проте не так сталося, як гадалося.
Бурхливе захоплення національним аспектом у дослідженнях історичного минулого рано чи пізно мало розвести істориків на різні боки цього разу вже національного фронту. Тому праці істориків знову так чи інакше почали набирати ідейно-пропагандистського звучання. Тільки об’єкти оспівування/таврування помінялися місцями. Інакше і не могло бути, оскільки нові держави вимагали історичної легітимізації на існування нації в актуальних державних кордонах.
Якщо у період горбачовської перебудови заповнення «білих плям» (як правило вони були аж ніяк не білими, а радше чорними) мало наднаціональний характер, а історики ділилися на прогресивних демократів і ретроградних комуністів, то період після розвалу СРСР докорінно змінив позиціонування. Тепер одні історики зручно вмостилися у фотелях національних пророків і ситих пристосуванців, а інші швиденько перебралися в табір «ностальгіків» за славним імперським минулим. Якщо у часи боротьби за повалення комуністичної системи польські демократи із середовища Гедройця й українські діаспорні інтелектуали часто знаходили спільну мову, то з набуттям державної незалежності внутрішньополітична боротьба майже знівелювала об’єднавчі здобутки цих груп.
Національний імператив у дослідженнях не міг не призвести до того, що на перший план вийшло міряння національними кривдами. При цьому кожна зі сторін наполягала на тому, що тільки її нація найбільше постраждала від іншої, і що та інша має обов’язково вибачитися і визнати, що її минуле є абсолютним злом. Всі ці процедури супроводжувалися відповідними ритуалами каяття, застосовуючи формулу: вибачаємо і просимо про вибачення. Не пройшло. Адже кожна зі сторін мала на меті зовсім інше. Українці не збиралися вибачати полякам їхнього брутального ставлення у міжвоєнній націоналістичній Польщі та у відмові мати власну незалежну державу, а поляки вимагали повного відмежування від ОУН і УПА, як злочинних формувань, тобто повної національної капітуляції.
Спроби примирити воїнів УПА і АК, запрошуючи їх на міжнародні наукові конференції, де б історики в їх присутності обговорювали складні проблеми минулого, обернулося повним фіаско. Зрештою не відбулося ні примирення, ні наукового обговорення. Виявилося, що історики, перебуваючи під пильним оком національних героїв, зовсім не готові критично мислити, а тим більше відкрито висловлюватися. Ніби загіпнотизовані, вони непомітно переходили у національний табір «своїх» і разом з ними кидалися у позиційні бої, захищаючи свою національну «правду».
У російсько-українському випадку ситуація виявилася ще складнішою, оскільки вододіл проходив не на лінії росіяни-українці, а на лінії – радянські росіяни-радянські українці-західні українці. Росія, проголосивши себе правонаступницею СРСР, мала б перебрати на себе не тільки гордість за славне минуле, але й відповідальність за злочини комуністичної системи. Не склалося. Росія почала активно використовувати спільне радянське минуле як маркер для нових імперських амбіцій. Мало того, українським історикам треба було переписати наново історію, старанно виявляючи в ній елементи імперського минулого, і деконструювати їх. Але саме тут був закладений конфлікт між західноукраїнським баченням минулого і поглядами пострадянського населення. Тому на міжнародну арену українські історики досить часто виходили, не представляючи якогось єдиного погляду на історичні події. Таким чином, майже всі міжнародні польсько-українські конференції новішого часу проходили за умов, коли польська позиція була підкріплена не тільки науковими висновками, але й мала емоційну підтримку різної національно-патріотичної публіки і навіть держави. До слова, українсько-російських конференцій такого типу майже не відбувалося через безкомпромісність сторін.
Клінч над жертвами
Для успішного запуску в сучасний обіг постулату «нація-жертва» потрібна була величезна підготовча робота. Треба було віднайти, що нація зазнала найбільше втрат під час конфлікту (кількість жертв має особливе значення), що людей вбивали виключно через їхню національну належність (ексклюзивна жертва), і що вбивав не якийсь колективний ворог, а цілком конкретний. Для більшої переконливості потрібно було знайти якнайбільше прикладів звірячих розправ над невинними жертвами, перерахувати всі нелюдські методи тортур, включаючи почасти найабсурдніші. Для закріплення цих образів у колективній історичній пам’яті потрібно було здійснити просто таки грандіозну коммеморативну політику: побудувати цілі архітектурні комплекси для вшанування жертв, пам’ятники, видати мільйонними тиражами дослідницькі і художні книжки, а також зняти документальні і художні фільми відповідного спрямування. Все це треба було реалізовувати при найбільшому емоційному напруженні цілого колективу і бажано не збавляти цієї напруги.
Початково така політика була потрібна для того, щоб засудити злочини проти людства та не допустити такого в майбутньому. Та й у перші повоєнні десятиліття зберігався живий емоційний зв’язок із жертвами та виконавцями злочинів. Подальша діяльність відбувалася радше за інерцією, як данина моді та невід’ємна частина ідеологічної боротьби. З часом біль втрат рідних і близьких затухав і залишалася тільки пам’ять, а з нею – бажання впливати на неї, коригувати у потрібному напрямі й вести свою історичну політику. А далі все зупинилося на рівні абстрактних гасел типу: «Ніхто не забутий, ніщо не забуто». Мусування ж теми масового героїзму та подвигів поступово ставало основою для виникнення анекдотів. Тобто будь-яке зловживання темою страждань або подвигів перетворює ці явища на буденність, що неодмінно веде до їх профанації. Щорічні обов’язкові заходи із вшанування пам’яті перетворилися на формальні і нудні ритуали, а їх учасники ставали щораз черствішими до колишніх трагедій. Так відбулася релятивізація не тільки страждань, але й самого злочину.
Тепер історикам відомо, що історія мало чому вчить, інакше б уже після перших кровопролитних воєн людство зробило б правильні висновки і зажило б в умовах всезагального миру. Отже, щось тут не спрацювало? Можливо, збій ставався тоді, коли робилися спроби наділити надто великі колективи поведінковими рисами конкретного індивідуума? Можливо, потрібно було врахувати концепцію Бенедикта Андерсона і погодитися з тим, що нація є уявленою спільнотою? А якщо ця спільнота є уявленою, то тоді дуже багато залежить від уяви конкретних її членів.
Робота з уявою
Тема колективного психічного, на жаль, малодосліджена. Про існування колективної психіки найбільше писали Аляйда і Єн Асмани. Але всі їхні потуги наділити великі колективи спільною психікою, сумуючи психіки окремих індивідуумів, є надто механістичними, а тому малоймовірними. На практиці відомо, що тільки комуністи визнавали існування буржуазної і пролетарської психіки, а націоналісти вірили у єдині національні волю, порив, свідомість. Насправді ж нам дотепер важко пояснити різні психологічні феномени колективної поведінки. Своєрідною загадкою залишається поширеність свого часу в Росії такого явища, як клікуші. Це коли раптом жінки починали входити в надмірний емоційний стан і як одержимі викрикувати різними тваринними голосами різноманітні нісенітниці. Ця практика виявилася «заразною» і за короткий час охоплювала широкі території. Це явище свідчить про особливості психологічної уяви та здатності до імітування в окремих групах людей. У цьому руслі ще цікавішою для дослідників є поведінка людей в мить неймовірних страждань, тобто у стані пікового емоційного напруження, та можливе подальше використання цих станів під час різних маніпуляцій з людськими колективами.
Як відомо, людські страждання супроводжуються надмірними емоційними станами, коли людина кричить, плаче, голосить, заламує руки. Біль втрати близького родича, товариша, сусіда є найбільш природним, оскільки розривається безпосередній емоційний зв’язок між конкретними людьми. Але навіть тут трапляються «обов’язкові» практики, як-от голосіння за покійником і навіть наймання професійних плакальниць. Для того ж, щоб відчути втрати ширшого масштабу, треба додатково попрацювати з уявою. Потрібно донести людям інформацію про тисячні або мільйонні жертви і встановити між ними певний емоційний зв’язок. Багатьом відомий вислів: «Загибель однієї людини – трагедія, а мільйонів – статистика». Попри його цинічність, раціональне зерно він все-таки має. Смерть знайомої людини ми переживаємо на особистісному рівні, смерть мільйонів – як якусь негативну абстрактну подію, що заслуговує на осуд. Саме на цьому прикладі можна відстежити, що біль подібної втрати є нічим іншим, як фантомним болем, тобто емоційним пережиттям того, чого свідками ми не були, не знали і не бачили.
Таким чином, для того, щоб якнайбільше консолідувати націю, потрібні не тільки спільні перемоги, але й спільні полеглі герої, які страждали «за нас». Тут якраз напрошуються певні аналогії із християнством: мученики за віру та вчинок Ісуса Христа, що своєю смертю викупив наші гріхи. Саме тому досить часто доводилося спостерігати в діяльності пропагандистських машин тезу – ми живі тому, що вони віддали своє життя за нас.
Чому колишні трагедії особливо «болять» політикам?
Що більше віддаляються від нас події Другої світової війни, то частіше політики намагаються інструменталізувати трагедії минулого. Чому? Перша відповідь пов’язана з тим, що історія у нас, на жаль, давно стала прислужницею політики. Більшість істориків розуміють свою місію так: я отримую платню з державного бюджету, отже, маю чимось віддячуватися цій державі. А тому вони, як радянські піонери, завжди готові підносити політикам набої в їхній політичній боротьбі. Схожі практики можна знайти і в Україні, і в Польщі, і в Росії. З тією різницею, що польським консервативним політикам на передодні виборів особливо починає «боліти» трагедія Волині 1943 року, західному українцеві – Голодомор 1932-33 рр. в радянській Україні, а росіянинові – рани від бандерівських куль.
Масовий інтерес до подій Другої світової війни у Польщі вилився останнім часом у низку абсолютно нових явищ. Так, більшість історичних комісій з вивчення трагічних подій Другої світової війни в Польщі мають в додатку слово «мучеництва». Таким чином висновок про результати дослідження закладається вже у самій назві. Отже, як би не проводилося дослідження, висновок має бути одним – страждала і мучилася тільки польська нація і «досліджувати» треба тільки цей аспект. З огляду на це, поява праць Яна Ґросса про антисемітизм поляків та злочини польського населення проти євреїв завдала нищівного удару по конструкції «польська нація – нація-жертва». Виявилося, що поляки були не тільки жертвами, але й виконавцями злочинів. Польсько-українська дискусія на цю ж тему, на жаль, не відбулася. На перешкоді значною мірою стали постулати, з якими польські історики та політики приступали до українсько-польського діалогу. А саме, що українці мають покаятися за етнічні чистки проти поляків на Волині (закономірна і логічна вимога), але полякам немає за що каятися, бо вони в цій історії тільки жертви. Приклади знищення АК українських сіл та мирних мешканців відмітали за означенням і переводили в ранг «відплатних» акцій. Факти звірячого вбивства воїнами АК українських жінок і дітей («Екзекутор»), які описано у польській літературі, оголошували одиничними випадками психопатів. І найбільш вагомим аргументом вважалося, що в АК не було людиноненависницької ідеології, такої, як інтегральний націоналізм ОУН. Тут не місце для дискусії щодо того, наскільки індоктринованим інтегральним націоналізмом було населення Волині і Полісся у 1940-ві роки, але факт залишається фактом, що жертвам з обох боків були байдужими ідеологічні переконання їхніх катів.
З іншого боку, спостерігається цікавий феномен і серед сучасних українських політиків від історії. Чомусь найбільше Голодомор «болить» вихідцям із Західної України. Це явище годі зарахувати навіть до фантомних болів, оскільки трагедія Голодомору ніяким чином не стосувалася теперішніх нащадків галичан. Правда, двічі цю трагедію використовували з пропагандистською і мобілізаційною метою. Перший раз влітку 1941 року, коли нацистська пропаганда проводила прямі аналогії між подіями 1932-33 років в радянській Україні і злочинами над в’язнями тюрем Західної України. Тоді пропагандистська машина Гебельса спритно покладала всю провину за обидва злочини на так звану жидо-комуну. Другий раз інструменталізація цієї трагедії відбулася за часів президентства Віктора Ющенка. Творці історичної політики цього президента, використовуючи тему Голодомору, намагалися достукатися до національної свідомості українців Сходу і Півдня України. На жаль, багато моментів цієї політики один в один перегукувалися із німецькими пропагандистськими кліше. Невідомо чому, або через те, що свідки тієї біди не захотіли повертатися спогадами в ті страшні часи, або тому, що спрацювала контрпропаганда, але очікуваного ефекту не сталося.
Так само українським націоналістичним політикам чомусь надзвичайно «болять» тільки злочини НКВД проти українського населення, і вони зовсім не відчувають болю за тих українців, що загинули від рук СБ ОУН. Чомусь, використовуючи у політичних цілях тему злочинів АК проти українського мирного населення, вони не відчувають болю за помордованих польських дітей і жінок на Волині. А тому заяви політиків (незалежно від національності) над масовими могилами невинних жертв «мені болить» є нічим іншим, як вершиною цинізму. Так само, як постійне оспівування радянською і сучасною російською пропагандою подвигу радянських воїнів та вдавана пам’ять про їхній подвиг. Чомусь ніхто із ветеранів не поцікавився, куди в одну мить ділися з вулиць радянських міст покалічені фронтовики? Їх не виявили ані в госпіталях, ані в спеціально відведених закладах. Чому ніхто й ніколи не поцікавився долею цих направду героїв? Чи не тому, що з вимиранням ветеранів-фронтовиків, які знали, що таке війна і не хотіли про неї згадувати, всі екрани телевізорів заполонили особи зовсім не ветеранського віку зі своїми псевдо-спогадами, псевдо-болями і псевдо-героїзмом? Не можна повірити у щирість емоцій людини, яка від одного до наступного параду перемоги на Красній Площі «виростає» у званні від лейтенанта до генерал-лейтенанта і, якщо чим далі ми віддаляємося від тих трагічних подій, тим більше бойових нагород з’являється на мундирах псевдо-ветеранів.
Замість висновку
Історія ще довго буде залишатися ефективним мобілізаційним чинником, а політики намагатимуться достукатися до свого електорату цинічним, але випробуваним шляхом, - імітуючи фантомні болі за невинно убієнними національними жертвами. І ця вакханалія продовжуватиметься доти, допоки виборці зрозуміють, що нічого нікому не болить, бо хіба може боліти ампутована совість?