Студентський протест проти викладача – подія незвична й непересічна для львівських реалій, та й для українських загалом. Важко пригадати, коли востаннє було щось схоже. Тим паче, коли об’єктом протестної акції стає знана публічна особа – Ірина Фаріон. Мітинг частини студентів Національного університету «Львівська політехніка» з вимогою звільнити Фаріон з викладацької посади через її останні публічні вислови збурив, як і самі ці вислови, чимало пристрастей та емоцій. А де надмір емоцій – там зникає нормальна дискусія і настає рай для навішування ярликів і маніпуляцій.
Найголовніша маніпуляція, присутня в абсолютно кожному обговоренні цієї ситуації – що Ірину Фаріон критикують (чи, начебто, «цькують») за її послідовне відстоювання української мови. І що протестувальники-студенти, це, як висловився колега Фаріон і за партією, і за місцем праці Йосиф Ситник, «місцеві українофоби і малосвідомі». Такий лейтмотив домінує серед захисників Фаріон – хто проти неї, той проти української мови, той українофоб, неправильний українець, рука Кремля і так далі. Якщо коротко – це цілковита маячня і просто-напросто неправда. Дуже зручна неправда.
Причиною спочатку критики, а тепер і протестів став не захист Іриною Фаріон української мови, а відверта й агресивна дискримінація нею певної частини громадян України. Конкретно – тих воїнів ЗСУ, котрі у фронтовому побуті користуються російською мовою: «Я не можу назвати їх українцями, якщо вони не говорять українською мовою. То нехай себе назвуть "русскими". Чому вони такі очманілі? Вони такі великі патріоти? Покажи свій патріотизм – вивчи мову Тараса Григоровича Шевченка». Пізніше додалась й історія з публікуванням нею особистих даних начебто студента-шанувальника з Криму. І хоча в останній історії не все ясно, але оприлюднювати чужі дані в мережі – апріорі неправильно.
У часи, коли українські солдати ціною власного життя захищають нас від російського агресора, образа військових апріорі неприпустима. Тим паче немає морального права повчати воїнів той чи та, хто завдяки ним веде комфортне життя в тилу. Лише дуже наївна або упереджена людина може заперечувати, що дискримінація військових у теперішніх реаліях є вчинком негідним та аморальним. А в українському суспільстві – і серед молоді зокрема – достатньо тих, кого такі вчинки обурюють, а іноді – спонукають до протестних дій.
Форма має значення. Якби Ірина Фаріон висловила своє бажання, щоб всі українські військовики говорили українською мовою адекватно, а не відмовляючи їм у праві бути українцями (наче хтось давав їй право взагалі це вирішувати), то скандалу не було б. Бо захист, поширення та утвердження української мови завжди на часі. Але тоді Ірина Фаріон не була б Іриною Фаріон.
Якби хтось із критиків студентів, котрі вийшли на протест під стіни Політехніки, запитав їх про мотиви, то навряд чи почув би про бажання когось з мітингувальників боротись з українською мовою. Можливо, тому ніхто цього і не зробив, щоб не руйнувати дуже дієве й маніпулятивне зміщення акцентів і підміну понять.
Звинуватити всіх критиків Ірини Фаріон у цькуванні чи переслідуванні за проукраїнську позицію дуже зручно. Бо дозволяє, по-перше, не визнавати очевидного переступу нею межі морально (а може, і законодавчо) допустимого, по-друге – з позиції оборонної перейти до галасливої атаки та звинуватити всіх критиків в антиукраїнській позиції. Адже коли будь-яку критику вважати російською спецоперацією, а всіх критиків, цитуючи саму пані Фаріон, «бидломасою», «биками» чи іншими дуже гідними шанованої мовознавиці термінами, то це дозволяє почуватися морально вищим і не сумніватись у власній правоті.
Такі прості відповіді на кшталт «хто не з нами, той проти нас», хоч і дуже часто (і в цьому випадку також) ґрунтуються на викривленні правди, спокушають багатьох. Адже спробуй запереч фразі – «ти що, проти української мови?». І далеко не всі, навіть не більшість, будуть вникати в суть речей і шукати реальної причини всієї ситуації. А причина ця, знову ж таки, не має жодного стосунку до захисту чи дискримінації української мови.
Іншою маніпуляцією є ототожнення постаті Ірини Фаріон з долею української мови як такої. Зважаючи на значення мови для національної ідентичності й майбутнього що суспільства, що держави, ототожнення будь-якої однієї людини зі статусом і долею мови – це блюзнірство. Внесок Ірини Фаріон як науковиці є значним і непересічним – і ніхто у тверезому умі цього не заперечуватиме. Та ніхто, зокрема й вона, не втілює в собі історію, теперішність і майбутнє нашої мови.
Тим паче, що публічні вислови Фаріон не вперше шкодять справі українізації, а не сприяють. Якщо порівняти нинішню мовну ситуацію з часами навіть десятирічної давності, то поступ українізації очевидний всюди – у телеефірі, на радіо, в асортименті книгарень. Зрештою, у самому ставленні більшості українців до української мови. Проблем усе ще чимало, як не бракує й тих, у кого «чєлюсть русскоязичная». Але такі люди що далі, то більше виглядають безглуздими фріками і посміховиськом, а не нормою. Усе ще трапляються приклади дискримінації україномовних, з чим мають рішуче боротись як відповідні інстанції, так і активне суспільство. І вони, особливо суспільство, це роблять – толеранції до українофобських слів і дій чимраз менше.
Ці позитивні зміни є наслідком законодавчих змін, а передусім – еволюції самого українського суспільства в умовах російської агресії. Ці зміни є природними, еволюційними і не можуть бути миттєвими. Навіть якщо дуже хочеться. Публічна агресія щодо російськомовних українців не сприятиме справі українізації, а тільки сповільнюватиме її. Лише поступові зміни в рамках «м’якої сили» надійно закріплять і захистять українську мову в її природному статусі – єдиної офіційної і панівної мови в Українській державі. Цей факт може подобатись чи ні. Але фактам чхати на наші почуття – вони просто є.
Окрема прикра сторінка в ситуації з протестом студентів проти Ірини Фаріон – ставлення до учасників мітингу з боку багатьох людей. Можна погоджуватися з гаслами протестувальників, а можна бути категорично проти. Але якою б не була точка зору, не треба забувати про фундаментальний принцип – студенти, як і будь-хто поміж громадян України, мають право на висловлення власної позиції. Зокрема, і шляхом протесту проти висловів Ірини Фаріон, і мітингом на її підтримку.
Це називається демократія, плюралізм і громадянське суспільство. Знецінювати право студентів на висловлення власної точки зору – знецінення цих цінностей. А безпідставні звинувачення студентів у начебто антиукраїнських діях за їхню громадянську позицію промовисто говорять хіба що про авторів таких тез.
Студентство історично було суспільно активною групою. Навіть найновіша українська історія має чимало прикладів – від Революції на граніті до Революції гідності. Нинішнє покоління студентів є за що хвалити, є за що критикувати. Пам’ятаючи при цьому, що будь-яке узагальнення – це неминучі спрощення. Незаперечним фактом є те, що почуття власної гідності, несприйняття зловживань і дискримінації в тій чи іншій формі – це риси, притаманні дуже багатьом (але не всім) сучасним студентам, зокрема українським. Не розуміти і не визнавати цей факт – апріорі шлях у нікуди.
Будь-яка ідея, навіть благородна, має свої крайнощі. Почуття власної гідності – якщо воно не підкріплене освіченістю та повагою – дуже легко може перетворитись на самовпевненість та агресивне несприйняття інших думок. Сучасні європейські й американські університети сповнені прикладами, найвідоміший з яких – трагічне явище «культури скасування», коли дуже часто осіб, чиї слова йдуть всупереч «мейнстриму», цькують і дискримінують в ім’я торжества «рівності» та «справедливості».
Чи існує небезпека, що обурення словами Ірини Фаріон перетвориться на «протест заради протесту», коли він стає не методом, а самоціллю, – покаже час. У цьому сенсі показовою може бути реакція на майбутнє рішення керівництва «Львівської політехніки» звільнити чи ні Ірину Фаріон з викладацької посади.
Чи є в університету для цього формальні підстави – має з’ясувати спеціальна комісія, до якої долучились і представники студентства. Публічні вислови Фаріон можуть обурювати, але якщо вони не порушують умов її контракту з університетом і не порушують українського законодавства – то таких підстав немає. Тим паче, що, перефразовуючи вічний мем львівської політики, є дві Ірини Фаріон – викладачка і публічна особа. Некоректна чи дискримінаційна щодо студентів поведінка під час занять – привід для звільнення. Але таких свідчень наразі немає. Не видно їх і з регулярних опитувань студентів, що проводяться університетом. Чи порушила вона законодавство – з’ясують ті, до чиїх повноважень це належить, і тут потрібно уважно і без поспіху розібратись.
В ідеалі будь-яка конфліктна ситуація потребує холодного розуму, кожна проблема – зваженої та аргументованої дискусії і взаємної поваги. У часи соцмереж це недосяжна мрія. І все одно прикро, коли тріумфують манії величі окремих осіб, маніпуляції, перекручення та безпідставні звинувачення на адресу тих, хто сміє думати інакше і публічно це висловлювати. Не менш трагічним буде, якщо право на протест перетвориться на ультимативну впевненість у власній правоті і відкиданні будь-якого перебігу справи, окрім того, який влаштовує протестувальників. Відсутність дискусій, небажання сприймати інші думки – це шлях у глухий кут. Як для конкретної ситуації з Іриною Фаріон, так і для суспільства.