Місяць тому, 7 жовтня, палестинський терористичний рух ХАМАС розпочав війну проти Ізраїлю, вторгнувшись зі Сектору Гази на територію сусідньої країни. Ця подія на деякий час стала номером один у світовому інформаційному просторі, змінивши наявні і розпочавши нові процеси. Так, мусульманський світ охопили масові мітинги на підтримку «народу Палестини». Навіть у далекій Малайзії, яку від Сектору Гази та Ізраїлю відділяє цілий континент, люди вийшли на вулиці з міркувань релігійної єдності з палестинцями.
В інших країнах, зокрема в Європі чи Росії, були зафіксовані випадки антисемітизму. Причому, якщо в Європі цей антисемітизм можна назвати побутовим, то інцидент у Дагестані, де натовп, по суті, захопив аеропорт і шукав у літаку, що прилетів з Близького Сходу, євреїв, – цілком імовірно, є підготовленою верховною владою РФ акцією.
Війна ХАМАСу проти Ізраїлю спричинилася до інших серйозних наслідків на міжнародному дипломатичному фронті. Так, через тиждень після початку війни, тобто уже в той момент, коли Ізраїль активно завдавав ударів у відповідь по базах ХАМАСу в Секторі Гази, влада Саудівської Аравії призупинила процес переговорів з Ізраїлем щодо нормалізації відносин і дипломатичного визнання.
Ця подія – знакова для близькосхідного світу. Річ у тому, що до сьогодні Ізраїль мав дипломатичні зносини лише з трьома країнами арабського світу (Єгипет, Йорданія та Об’єднані Арабські Емірати). Всі інші досі, уже 75 років, не визнають існування Держави Ізраїль. Саудівська Аравія є потужним регіональним гравцем, до якого дослухаються інші країни регіону. До того ж Аравія – один з нафтових стовпів сучасного світу, третя країна за обсягом видобутку нафти (і перша в ОПЕК). Одне слово, підписання угоди між Ізраїлем та Саудівською Аравією серйозно вплинуло б на політичний ландшафт на Близькому Сході і загалом на планеті Земля.
Проте емоційний релігійний чинник пересилив прагматизм і логіку. І тепер невідомо, коли відновляться – та й чи відновляться взагалі – переговори між Ізраїлем та Саудівською Аравією. А країни/режими, яким не потрібні мир і спокій на Близькому Сході, тріумфували. Росія, звісна річ, серед них.
Та ви спитаєте – яким же боком до ізраїльсько-ХАМАСівської війни Ірина Фаріон та її заява на адресу російськомовних «азовців», яку розтиражували і гіперболізували як ЗМІ, так і блогери та звичайні користувачі соцмереж?
Річ у тім, що ці дві історії, за цілком очевидної різниці у навіть їхніх передумовах (атака ХАМАСу була детально підготовлена, заява Фаріон, імовірно, є звичайним експромтом, спровокованим журналісткою/блогеркою Яніною Соколовою для яскравого заголовка та якомога більшої кількості переглядів), мають один спільний нюанс.
За ХАМАС і Палестину після початку війни, як вже було сказано, були змушені вписатися навіть ті ісламські країни, які ще за день до вторгнення прагнули налагодити відносини з Ізраїлем. Але 7 жовтня змінило у близькосхідних політичних реаліях прагматичний підхід на необхідність емоційної реакції на захист «своїх».
Щось подібне відбувається час від часу і в українському інформаційному просторі. Ірина Фаріон давно і добре відома своїми резонансними, певною мірою провокативними заявами, за якими зазвичай немає ні жодного конструктиву, ні будь-якої практичної користі – лише шум на публіку. Але оскільки ці заяви стосуються дуже важливої і безкінечно дратівливої мовної теми – вони традиційно миттєво набувають великої популярності. Особливо коли пані Фаріон виходить за межі власних медійних потужностей, з’являючись на великих майданчиках.
І в таких ситуаціях навіть помірковані україноцентричні громадяни просто змушені ставати на бік Фаріон у цьому протистоянні з російськомовними українцями. Протистоянні, по суті, висмоктаному з пальця. Але невибагливій вітчизняній публіці і цього зазвичай вистачає з головою. Скажімо, уже не викликає подиву те, що позицію Фаріон підтримують люди, у яких на сторінках в соцмережах можна побачити пости на підтримку п’ятого президента України Петра Порошенка, проти політики якого (зокрема, українізаторської) усі п’ять років його каденції виступала саме Ірина Фаріон.
Це саме той випадок, коли не ти керуєш цією хитрою геополітичною грою – чи в близькосхідно-релігійному варіанті, чи в україномовному, – а вже гра керує тобою. Бо непідтримка ХАМАСу, за усієї його терористичності, для всього арабського світу фактично означатиме зраду інтересів ісламських побратимів. А непідтримка Фаріон у мовному скандалі викликає питання: а чи не за продовження русифікації України ви, шановний(-а) пане(-і)? І хоча такі твердження, як правило, є далекими від істини, але в чорно-білому світі цих одвічних питань без вирішення є свої закони і правила.
Хай як іронічно це прозвучить, але є випадки, коли логіка «не все так однозначно» – чи не найадекватніша. І за всієї належності чи до ісламського світу, чи до україномовної спільноти – не варто відразу рубати з плеча і ставати поруч з персонажами, які, м’яко кажучи, не варті того. Та, на жаль, «офісом простих рішень» є не тільки деморалізоване безкінечною пропагандою (а до того ще й війною) українське суспільство. Саме на цьому і тримаються всі ці конфлікти – арабо-ізраїльський на Близькому Сході, мовний в Україні. На можливості і реальності мобілізувати на свій бік ще вчора досить поміркованих людей/спільноти/країни, бо в них у ситуації «третього не дано» просто не залишається вибору.