«Відродження нацизму», «активізація фашиствующих молодчиків», «поширення коричневої (як варіант – помаранчевої) чуми». Цими пропагандистським кліше політики й політтехнологи вже понад двадцять років «кошмарять» мешканців Південного Сходу України та цивілізований світ.
Спочатку, в 1990-х, ярлики «оголтелых националистов» чіпляли на рухівців і членів УНА – УНСО. Згодом, у 2000-х, справжнім уособленням націоналістичної загрози став ющенківський блок «Наша Україна», учасників і прихильників якого – за аналогією з фашистами – називали «нашистами», а з самого Віктора Андрійовича послідовно ліпили образ мало не нацистського фюрера.
Перемога Майдану-2004 ще більше посилила міфотворчість штатних і позаштатних пропагандистів, які волали про нову бандерівську (чи то пак бЕндерівську) навалу й нещадно таврували підступи «помаранчевих дітей Третього Рейху». Завершення президентури Ющенка у 2010-му не поклало край антифашистській риториці в Україні та Росії, адже замість демонізованих «нашистів» на політичну сцену вийшли ще більш радикальні «свободівці» Олега Тягнибока, колишні соціал-націоналісти, які проголосили себе ідейними спадкоємцями Степана Бандери та «єдиною силою українців». Кращого жупела націоналізму годі й було шукати (нині страшнішим за «Свободу» є хіба що «Правий сектор»). І саме на боротьбу з цією «коричневою чумою» зробила акцент команда Партії регіонів, заповнивши таким чином свій ідеологічний вакуум, адже, погодьтеся, «стабільність» та «пакращення» не тягнули на справжню ідеологію.
Антифашистський фронт
Демонізація націоналістів, до когорти яких записали не тільки «Свободу», але й демократичну «Батьківщину» та ліберальний «УДАР», мала на меті мобілізувати електорат ПР напередодні президентських перегонів-2015. Технологи Віктора Януковича свідомо спекулювали на фобіях совєтофільської частини суспільства, змальовуючи апокаліптичні картини в разі приходу до влади опозиційних «неофашистів», які переслідуватимуть інакодумців, заборонять російську мову, розірвуть стосунки із братньою Росією та перетворять Україну на слухняну маріонетку зловорожого Заходу. Щоб запобігти загрозі, ПР навесні 2013 р. провела по всій країні антифашистські мітинги, на які примусово зганяли працівників бюджетної сфери й ангажували проплачених «молодиків характерної зовнішності» для організації провокацій.
У руслі обраної ідеологічної стратегії посадовці різних рівнів, прикрашені георгіївською стрічкою, висловлювали глибоку стурбованість радикалізацією суспільних настроїв і запевняли, що «фашизм не пройде», а його прибічники отримають «рішучу відсіч». Ця «відсіч» виражалася зокрема в тому, що парламентська фракція ПР під час виступів депутатів зі «Свободи» скандувала «фа-ши-сти!», а Харківська міська рада на чолі з Геннадієм Кернесом постановила – з подачі тамтешнього Антифашистського комітету – демонтувати меморіальну дошку видатному вченому-славістові Юрію Шевельову, затаврувавши його як «фашистського посіпаку».
Паралельно з цим активну віртуальну боротьбу з бандерівцями вели харківський губернатор Михайло Добкін, який погрожував націоналістам запхнути портрети Бандери і Шухевича в одне місце, та нардеп Вадим Колесніченко, ініціатор «викривальних» фотовиставок і книжкових публікацій про «злочини» УПА. Політики, які на словах апелювали до гуманістичних цінностей, водночас буквально захлиналися від «мови ненависті», спрямованої проти «націонал-рагулів», «немитих галичан» і «вуйків з полонини».
Бандерівські агенти сіонізму
Але справжнього апогею антифашистська риторика регіоналів та їхніх стійких прихильників досягла під час Євромайдану, котрий, як і попередній «помаранчевий шабаш», організували націонал-радикали за потурання світової закуліси. Саме тому символом Антимайдану стала георгіївська стрічка, за якою провладні мітингувальники вирізняли «своїх» від «майданирующих прохиндеев». Узяли на озброєння цей символ і засновники громадського союзу «Український фронт» імені Добкіна – Кернеса, які пообіцяли «зачищати й очищати українську землю від тих, хто прийшов сюди з окупаційними планами».
На головну роль «окупантів» Добкін призначив купку знавіснілих націоналістів, яка, «спустившись із Говерли, озброївшись не тільки сценарієм, але й дубинками, вирішила, що вони і є той єдиний український демос, котрий здатний продукувати національну ідею та проголошувати її від імені всього українського народу». Втім, помпезно розрекламований рух так і не розпочав діяльність, згаснувши буквально на старті з волі своїх же засновників. Хоча це не завадило їм після падіння кривавого режиму Януковича проводити у Харкові сепаратистські акції за участю звезених із Росії провокаторів і вітчизняних мітингових акторів, помічених на «спектаклях» у Києві та Сімферополі.
Водночас події Євромайдану продемонстрували й інші грані вітчизняної версії «антифашизму». Ті, хто запевняв громадськість у власному інтернаціоналізмі та, захлинаючись, засуджував «неонацистів», самі на практиці виявилися еталонним шовіністами. Сторінки бійців спецпідрозділу «Беркут» у соціальних мережах Facebook і «ВКонтакте» просто переповнені неприхованою українофобією й антисемітизмом. Дописувачі пропагандистських ЗМІ віднаходять єврейське походження у лідерів «Батьківщини», «УДАРу» та «Свободи» (ну хоча б у бабусі!), а сам Майдан називають «проектом сіоністів та їхніх агентів».
В якості неспростовного аргументу викривачі «світової жидо-масонської змови» наводять фото Тягнибока, який стоїть на одній сцені з євреями – дисидентом Йосипом Зісельсом і журналістом Віталієм Портниковим. З іншого боку, деякі мас-медіа нагнітають істерію про зростання антисемітських настроїв в Україні та кричать про небезпеку для життя євреїв, багато з яких підтримали Майдан і пліч-о-пліч з українцями билися (і гинули) за свободу на вул. Грушевського й Інститутській. Якщо якась загроза й існувала, то йшла вона, як стверджує Зісельс, насамперед від попередньої влади, що цинічно розігрувала «єврейську карту». Ба більше, з метою уникнення провокацій майданівці, затяті «послідовники Бандери і Шушкевича», навіть пропонували виставити свою охорону біля київських синагог. Це точно змова – новий союз тризуба і зірки Давида. Невипадково ж у «націоналістичному» уряді Арсенія Яценюка посаду віце-прем’єра отримав єврей Володимир Гройсман, а Дніпропетровську облдержадміністрацію очолив президент Об’єднаної єврейської общини України, олігарх Ігор Коломойський.
Тому що послідовники
Хоча, здається, всіх перевершили «антифашисти» Харкова, Донбасу та Криму, які після повалення диктатора Януковича готувалися до міфічної бЕндерівської навали. У передчутті «рішучої відсічі» радикалам, щирі «інтернаціоналісти» знімали з адмінбудівель українські синьо-жовті прапори, замінюючи їх російськими триколорами, скандували «Ро-сі-я! Ро-сі-я!» і «Слава «Беркуту»!», закликали до приєднання до складу РФ і надання державного статусу російській мові, а в січні прихильники «Русского блока» у Сімферополі «розважалися» спаленням українських книжок – цілком у дусі адептів політики Адольфа Гітлера.
Не менш гідним послідовником нацистського фюрера зарекомендував себе і президент Росії Владімір Путін, який (нібито на прохання Януковича) відрядив кільканадцять тисяч озброєних «зелених чоловічків» для порятунку співвітчизників у Криму – достоту, як Гітлер у 1938-му «рятував» судетських німців у Чехословаччині. Рішення «собирателя русских земель» про введення військ в Україну одноголосно «освятила» Рада Федерації Федеральних Зборів РФ, де нещодавно тепло вітали сепаратистів з Верховної Ради АР Крим, які під дулом автоматів і за відсутності кворуму «обрали» нового «прем’єра» автономії.
Нині там цілком «демократично» відключили «брехливі» українські телеканали (правду каже тільки московське ТБ), б’ють журналістів і «бандерівських» генералів Державної Прикордонної Служби, викрадають людей і захоплюють військові частини Збройних Сил України, «великодушно» пропонуючи військовослужбовцям зрадити присязі та перейти на бік окупанта, у ролі якого – хто б міг подумати? – виявляться російські «брати». Показово й те, що на тлі пропагандистських заяв про влаштований націоналістами «шабаш» у Києві, саме в «інтернаціоналістському» Сімферополі після введення військ РФ осквернили синагогу «Нер-Тамід», на дверях і фасаді якої намалювали свастику й гасло «Смерть жидам».
«Ми очікуємо, що будуть провокації. Ми очікуємо, що росіяни захочуть виправдати своє вторгнення в Україну. Вони вже зараз заявляють у ЗМІ, що бандерівці бігають і нападають на синагоги – але нічого такого немає. Можуть бути провокації – хтось може перевдягнутися українським націоналістом і почати бити євреїв. Я не побоюся цього порівняння – так робили нацисти під час аншлюсу Австрії», – недвозначно зауважив головний рабин Києва й України Яків Дов Блайх.
Окрім того, члени проросійської «Самооборони Криму» провокують кримських татар, на будинках яких з’являються незрозумілі позначки, тиснуть на родини українських військовослужбовців, примушуючи їх до миру, а на вокзалах і по квартирах перевіряють «підозрілі» українські паспорти – нібито в рамках підготовки до нелегітимного «референдуму» 16 березня. Відтак, уже абсолютно очевидно, що путінська Росія, країна, яка пишається перемогою над фашизмом і зробила цю історичну подію новою громадянською релігією, діє за фашистським сценарієм. У такий спосіб вона та її симпатики в Україні, на жаль, підтверджують пророчі слова, колись ніби сказані британським прем’єром Вінстоном Черчиллем, що «фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами».