ZAXID.NET продовжує новий, спільний із українськими видавництвами, проект. Ми будемо публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ.
Наприкінці серпня у «Видавництві Старого Лева» виходить книга Софії Андрухович «Фелікс Австрія». Перша презентація за участі автора відбудеться під час Форуму видавців. На обкладинці книжки – картина Джозефа Едварда Саутолла Along the Shore, 1914 р., яка знаходиться у галереї Oldham у Великобританії. Для оформлення книги цю картину обрала сама Софія.
Софія Андрухович - авторка прозових книжок «Літо Мілени» (2002), «Старі люди» (2003), «Жінки їхніх чоловіків» (2005), «Сьомга» (2007).
«Фелікс Австрія» - її новий і дуже несподіваний роман, який вона написала після семирічної перерви. Написати історичний роман, як зізнається сама Софія, це було своєрідним викликом самій собі, а ще неймовірно цікавим і корисним досвідом, який допоміг переосмислити і побачити чимало усього навколо себе і в собі.
«Фелікс Австрія» - це роман про стосунки жінок і країн, націй і мов, про узалежнення і свободу вибору, про побут і смак, відданість і жертовність. Станіславів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Звичайне місто на кресах «щасливої Австрії», в якому живуть, страждають, нероздільно закохуються, захоплюються наукою і шарлатанськими виступами всесвітньо знаних ілюзіоністів, розважаються на балах і карнавалах, ходять на шпацер і ховають таємниці у різьблених комодах. І на тлі епохи, яка для нащадків щораз більше обростатиме міфами про ідилічне життя, - долі двох жінок, що переплелися так тісно, як стовбури дерев – у нерозривному зв’язку, який не дає ні жити, ні дихати, ні залишитися, ні піти.
Для найбільш нетерплячих читачів ZAXID.NET публікує уривок з роману Софії Андрухович «Фелікс Австрія».
5
19/VI
Станиславів не порівняєш ні з мурашником, ні з вуликом, ні з павутиною. У комах все впорядковано і чітко, все має власну причину і наслідок. У цьому місті теж є причини й наслідки, тільки вони так глибоко сплутані в хаотичний клубок випадковостей, що несила дошукатися тут жодної логіки.
Перша-ліпша дільниця – лабіринт із кривулястих вуличок, нерідко звужених настільки, що не кожен опасистий пан чи огрядна ґаздиня з об’ємними персами зможуть протиснутись. За такою затхлою норою, яка, здавалось, от-от мала закінчитись глухим кутом, раптом, як дощова бульбашка на калабані, розростається несподівана площа. Або навпаки: рухаєшся вперед вулицею і ні з того ні з ового впираєшся чолом у будинок, розташований просто посередині, та ще й під якимось чудернацьким кутом, та ще й наполовину, наприклад, спалений, та ще й зі старим садом, із капустою в городі, і з коровою, яка пасеться навпроти майстерні капелюшника.
Вулиця Липова – не така. Вона проста, широка й довга, має вигідні рівні хідники, вимощені теребовлянськими плитами, на яких, під кожною розлогою липою – лава з кованими бильцями. Після вересня 1868-го року Липова почала карколомно змінюватись: майже повністю позникали одноповерхові дерев’яні хати, криті ґонтом, які займаються від найменшої іскри, натомість почали вигулькувати дедалі новіші двоповерхові кам’яниці з вигадливими елементами: шпилями й вежами, з флорентійськими вікнами, розділеними посередині малою колоною, із заскленими лоджіями, мозаїкою та вітражами. Звісно, вілла, вибудувана Петром, вирізняється серед решти, як вирізняється серед селянок із порепаними руками і чорними обличчями блідолица графиня в сукні з найтоншого мережива. І я не скажу, що мені аж так дуже подобається бути родичкою тієї графині.
Я вже мовчу, що весь поділ графської сукні – заляпаний болотом, до того ж, його задирає поривчастим вітром, оголюючи обтягнуті шовковими панчохами аристократичні стегна (це я, звісно, про ту дурнувату скляну стелю, крізь тріщину в якій крапає дощ).
Коли я нині рано-вранці зібралась по риби, дощ нарешті ущух, тож я навіть не одягала плаща – лишень ґумаки і капелюха з широкими крисами. Я викотила назовні свого ровера марки Duerkopp Diana, розуміючи, що їхати на ньому в ці багна – затія ризикована. Але, зрештою, ризиковано взагалі виїздити з дому в цю пору, сподіваючись не намокнути, як хлющ, не загрузнути в болоті, не впасти, не виявитись змитим до однієї з Бистриць. Якщо ж мені судилося не повернутися нині додому і замість того, щоб привезти живих линів на обід для отця Йосифа, самій стати поживою для линів і безславно загинути – так тому й бути. Малоймовірно, що хтось на нашій віллі зі скляною стелею помітить мою відсутність.
Я сміливо затикаю свою довгу спідницю за пояс – щоб не плуталась у колесах – перекидаю ногу через високу раму і, однією ступнею впіймавши педаль, другою кілька разів відштовхуюсь від землі.
Липовою їдеться приємно: аж такої багнюки тут немає, теребовлянські плити з гідністю витримують повінь. Повітря, насичене вологою, здається приємним прохолодним нектаром.
Я мчу безлюдним хідником під мокрими липами, що вже обтрусились від цвіту, але все ще продовжують солодкаво пахнути. Час від часу доводиться сповільнюватись там, де тривають роботи над артерією міської каналізації: тут трапляються і глибокі ями, на дні яких полискує темне багно, а краї із жирної глини готові от-от обвалитись додолу, мов кавалки розтопленого вершкового масла.
Краєм ока вихоплюю звичні вілли, прикрашені люнетами й тимпанами; фронтони серед рясного липового листя, класичні портики й колонади, ковані брами й балкончики. Іноді, маючи особливий настрій, я уявляю себе серед римських ренесансових палациків, якими інспіровані деякі з місцевих вілл. Ось триповерхова кам’яниця, довгу галерею якої головами підтримують скулені химери – у них вишкірені обличчя, навислі над ротами гачкуваті носи й загострені вуха, вони наче сидять навпочіпки на краю урвища, притиснувши рукою коліно до грудей.
А кам’яниця під номером 32, на перехресті Липової та Ґіллера – ну чисто тобі Palazzo della Cancelleria (так каже Петро): вікна кожного з трьох поверхів, розташовані на спільній осі, відрізняються обрисами та розмірами. Вікна першого поверху, делікатно обрамлені, пропорційні та напівкруглі, розміщені на балюстраді підвіконня й увінчані пишним карнизом, спертим на консолі. Це школа імені Тадеуша Чацького; проїжджаючи повз, оминаю дітей із ранцями, які прямують на заняття.
На Липовій постійно зводять щось нове. Наприклад, купець Адлерсберґ будує одночасно дві кам’яниці – тут мені доводиться навіть зійти з ровера, бо багнюки – мало не до пояса.
Під номером 16 – резиденція владики Андрея. Ця будівля у 80-х, здавалось, готова була розпастись на порох, вдова адвоката Пшибиловського зовсім її занедбала. Смішно було, коли граф Потоцький викупив будівлю та урочисто передав церкві. Мало хто міг повірити, що віряни пожертвують достатньо коштів, аби її відновити. А бачиш – відновили, і в ній, до єпископа Шептицького, жили по черзі обидва владики Юліани.
Я уявила, що в цей момент, коли кочусь на ровері під пахучими липами, владика Андрей жує ранковий бішкопт і дивиться на мене з вікна свого кабінету.
Із зовнішніми сходами кам’яниці пані Щепанської, де міститься греко-католицька капітула, так і не вдалося нічого зробити: вони перекривають половину хідника, хоча радний доктор Катценелленбоґен і вимагав від Магістрату врегулювати цю прикру незручність. Але, вочевидь, бурмістрові до того немає діла.
Навпроти починається будівництво греко-католицької семінарії. Землю купив і переписав для цієї потреби владика Андрей, дай йому, Боже, здоров’я. Як би йому посмакували мої бішкоптові тістечка з абрикосами! Треба буде спробувати передати якось Петром. Чи, може, навіть отцем Йосифом, коли нагодую його линами.
Я завертаю праворуч, на Собєського, мало не потрапляю під якусь бричку, чую лайку відразу трьома мовами, і, вилетівши на протилежний хідник, намагаюсь якомога швидше дістатись Саду Ґізели. Навздогін мені лунають зойки українською, кпини польською і сичання німецькою.
Далі я вже неспішно кочусь охайними стежками поміж кругленьких голів катальп, повз тюльпанові дерева, листя яких схоже на відбитки фавнових ратиць, черпаю легенями неприємний запах айлантового листя, а далі – мало не морозяну терпку свіжість туї та ялівцю. На лавках, скулившись, сидять заспані лахмітники. Двоє розчіхраних гімназистів шкварчать товстою папіросою, з якої стирчать нитки тютюну.
Сад закінчується і я потрапляю на Сапєжинську, просто до дверей фризієрсько-перукарського закладу з прозорими дверима. Крізь вітрини бачу ряди підставок для перук із пласкими обличчями, кілька великих люстер і руду клієнтку з великими ондуліновими кучерями, яка, найімовірніше, спить у кріслі, безпомічно відвісивши на обгорнуті пелериною груди нижню щелепу.
Їду вулицею Ґославського серед генделів і крамниць, наповнених порцеляною, шовками, косметикою та парфумами з Англії та Франції. І раптом опиняюсь у зовсім іншому світі: ніби хтось різко змінив декорацію, поки я кліпала очима.
Назустріч мені йдуть молоді ребе у чорному вбранні з лискучого сатину, з-під якого разять очі білизною снігові смуги шкарпеток; на головах у них – ярмулки, оторочені лисячим хутром. Вони завзято розмовляють між собою, сперечаються і кричать пронизливими голосами, жваво жестикулюючи, розмахуючи широкими рукавами своїх халатів, ніби вороновими крилами. Дехто зосереджено молиться, то здіймаючи руки догори, то притискаючи долоні до стіни синагоги.
Вулички тут щораз дрібнішають та звужуються, обсаджені, мов грибами, присадкуватими дерев’яними будиночками. Будинки фаршировані крамничками, майстернями годинникарів, шевців, кравців. Я в’їжджаю в невидиму хмару тяжких пахощів: смердить часником, сміттям і козами. Кози часто живуть у помешканнях разом із цими убогими багатодітними родинами.
Доводиться зійти з ровера: надто глибока багнюка. Ґумаки рятують: бреду мало не по коліна в калабанях, розлитих суцільними озерами. Мекають кози, галайкають діти. Там, де я проходжу, наче бризки болота, здіймаються заклики ганделесів, вуличних продавців, що стримлять у брамах зі своїми шміром, милом і повидлом, бритвами, щіточками, вінками цибулі й часнику.
Базар виявляється малолюдним, як ніколи. Сьогодні до нас не дістались гуцули: дороги розмиті й затоплені, з гір у долину ніяк не зійдеш, поки повінь не скінчиться. Окремі селянки в цвітастих хустках сидять над кошиками овочів і фруктів. Іржуть коні, десь із протилежного боку лунають звуки жіночої бійки і сюрчання поліцейського свищика. В наметі якась мадярка розповідає німецькою мовою, з якими пригодами її родина сюди дісталась: кобила втопилась, віз знесло течією, довелось брести по плечі у воді й добрий кілометр нести на головах плетені кошики з ягодами.
Нарешті я підходжу до великих оцинкованих мидниць із живою рибою. Над ними сидить велика грізна єврейка і спритно в’яже шкарпетку на довжелезних спицях. Її чорна кошлата перука збилася на потилицю, але жінка, цілком поглинута своїм заняттям, цього не помічає.
Не помічає вона й того, що я вже кілька хвилин переводжу погляд із неї на риб, від яких кишить у мидницях: в одній звиваються, мов черви, товсті чорні вугрі, в іншій кружляють у зачарованому танку невеликі щуки, в третій – де найбільш тісно – спазматично відкривають круглі роти лини із жовтаво-зеленавим відблиском та сріблясті коропи.
«Скільки хочете за линів, пані?» – запитую я.
Жінка піднімає на мене величезні темні очі, прикриті важкими повіками.
«За линів?» – говорить грубим, майже чоловічим, голосом. – «Линів нині мало, лини дорогі».
«Як це мало? Та ж кажуть, що рибу зараз можна ловити голими руками», – дивуюсь я.
Поруч хтось порскає сміхом. Але я не збираюсь здаватись. Знаю я ці церегелі.
«То прошу йти і ловити рибу голими руками, пані», – спроквола каже до мене жінка і ліниво позіхає. – «Я вам не заважаю. Там, де чутно ті бабські крики, якраз дві такі самі панюньці посварились через коропа, завбільшки з порося».
Навколо регочуть уже неприховано. А я мушу роздобути линів на обід для отця Йосифа, благослови його Господи.
«То скільки ви хочете за линів, пані?» – терпляче запитую я.
Жінка розвертається і гукає:
«Велвеле! Ходи-но сюди!»
З-за гори мішків виходить молодий чоловік – напевно, син сонної єврейки. Він без поспіху наближається до мидниць і нависає наді мною, дивлячись згори додолу. Хоч набагато молодший від мене, він має статечний, серйозний вигляд.
Його погляд справляє на мене якесь незрозуміле містичне враження: я раптом холону, серце починає битись часто й тривожно, зволожуються і тремтять долоні. Щось образливе та принизливе світиться в його очах, хоча м’ясисті яскраво-пурпурові губи й розтягнулись у приязній посмішці. Але я, замість того, щоб розвернутись і піти геть, стою, наче вкопана, нездатна відірвати погляду.
«Пані!» – ніби з туману пливе до мене далекий хрипкий голос єврейки. – «Чи вам справді линів давати чи ви чогось іншого потребуєте?»
З великими труднощами переводжу невидющі очі на вишкірену єврейку, а тоді знову зазираю до риб. О, чим я зараз від них відрізняюсь: так само нажахана, так само отупіла, так само, як і їм, мені бракує повітря.
Велвеле, король риб із шапкою смоляного волосся, присідає над мидницею, спритним рухом виловлює першого-ліпшого лина і показує мені. Риба з неймовірною силою смикається, вихиляється в обидва боки, намагаючись вирватись, але чоловікова рука міцно тримає цей лускатий м’яз – і я раптом відчуваю на собі його залізний дотик, і на мене накочує друга хвиля паралічу.
«Убити?» – запитує Велвеле.
«Прошу?» – лякаюсь я.
«Рибу забити?» – спокійно повторює Велвеле.
«Ні, дякую. Не треба».
Так він вибирає для мене чотирьох красивих линів, зав’язує їх у полотняний мішок і кладе до мого кошика на ровері.
«А пані вже не питає, скільки Велвеле хоче за рибу?» – цікавиться його мати.
«О, так! Скільки ви хочете за рибу?» – вигукую я.
«Дві корони сорок ринських за кільо», – чемно відповідає Велвеле. – «А тут буде цілих два кіля».
Я починаю шукати портмоне, ніяк не можу пригадати, куди ж його поділа. Потім з такими ж труднощами відраховую гроші. Дякую зо п’ять разів, намагаючись ні з ким не зустрічатися поглядом, і, спотикаючись, мов сновида, рушаю до виходу з базару. Там перечіпляюсь за якусь дурнувату діжку і з брязкотом падаю на ровер, обличчям в калюжу. Риба якимось чином звільнились із мішечка і тепер, нервово підстрибуючи, тріпається у багнюці.
Велвеле допомагає мені підвестися, піднімає ровер і спирає його до стіни, а сам спокійними рухами складає линів назад до торбини.
«Треба було, щоб я забив їх для пані», – ніжним голосом каже він, подаючи мені якусь перемащену хустинку.
Не знаю, як мені вдається втримати сльози тяжкого приниження, які палять горло. Не знаю, що то за чари, що за чорна магія, що за дурнуваті штуки, що з нормальної жінки на рівному місці зробилось якесь безпорадне опудало.
Тепер сиджу в салоні, над цебром із линами – зі скляної стелі знову тече вода. Паде дощ. І я плачу, але гіркоти не меншає.