Як кажуть в міліції, 1 травня в Україні відбулось близько 400 масових акцій з приводу Дня міжнародної солідарності трудящих. На таких заходах традиційно звеличують працю і лають капіталізм – і часто цілком заслужено.
Коли під тиском історичних обставин розвалився соціалістичний інкубатор, ми сподівалися влитися до загальної течії. Болісну суспільно-економічну «ломку» і жахи «дикого» капіталізму мали компенсувати принади капіталізму «з людським обличчям». Ми заспокоювали себе тим, що період початкового накопичення капіталу не безкінечний: бізнесмени ось-ось перевдягнуться зі спортивних костюмів у ділові, а новоутворений ринок запрацює на спільне благо. І бізнесмени таки перевдяглися, але далі сталося те, до чого нас не готували ні Маркс, ані Сорос. Український «дикий» капіталізм почав плавно дрейфувати у бік… феодалізму.
Жодних метафор! Узяти, приміром, структуру розподілу влади і власності. В сучасній Україні влада і власність де-факто є одним предметом: легше верблюдові пройти крізь вушко голки, аніж біднякові – до Верховної Ради. І навпаки: навіть маленький обсяг влади можна легко конвертувати у співмірний обсяг власності. Звісно, пізній феодалізм знав і бідних баронів, і багатих купців. Але і ті, й інші всіляко намагалися компенсувати ці недоліки через родичання та купівлю титулів, бо взаємне тяжіння грошей та влади було нездоланним. Хтось скаже, що в Україні просто забагато корупції. Але англійске «corruption» означає, зокрема, зміну і спотворення – теорія корупційної еволюції суспільного ладу ще дочекається свого Дарвіна.
Влада і власність в Україні розподіляються через систему патрон-клієнтських стосунків. Це явище раніше називалося васалітетом, а зараз прийнято згадувати мафію. Втім, аналогія з мафією є досить точною, позаяк її принципи функціонування походять від сивої давнини. Жорстка ієрархія, система особистих зобов’язань, злиття ділових та політичних стосунків з родинними – це не хвора українська демократія, а цілком здоровий український феодалізм, хіба що дуже молодий. Головна відмінність між політиком, чиновником і феодалом полягає в тому, що останній розглядає країну (область, район, місто, село) як свою дійсну чи потенційну власність. Що ми і спостерігаємо сьогодні. Коли «біло-блакитні» утвердилися в Києві, «донецькі» поглинули «луганських» (а потім і багатьох інших), заволодівши більш-менш серйозним бізнесом. Чим не «розборки» баронів-сусідів?
Характер суспільного розшарування також віддаляється від типового класового поділу капіталістичного суспільства. І знову-таки – у бік архаїки. Класова нерівність, звісно, штука неприємна, але і на капіталіста, і на люмпена поширюється дія однакових законів. Інакше – за феодалізму. Суспільний прошарок, що сконцентрував у своїх руках владу і власність, підпорядковується своїм власним писаним і неписаним правилам. Ось, приміром, «мажори», яких ми лаяли весь минулий рік. Це типові молоді паничі, які виросли з розумінням своєї статусної вищості над пейзанами. Вони, як і їхні вельможні батьки, чудово розуміють: покарати їх може «король» або інші вельможні особи, але аж ніяк не «народ». У цьому сенсі арешт Луценка і Тимошенко – це внутрішні «розборки» знаті, до яких холопів залучають виключно у вигляді статистів або гарматного м’яса. Класичний приклад: особистий конфлікт між двома шляхтичами – Хмельницьким та Чаплинським – переріс у криваве побоїще, бо один із них здогадався, як би сказали сьогодні, «мобілізувати електорат». А очолювати «народні» повстання – давня шляхетська забава.
З огляду на це легко зрозуміти природу українського політичного процесу. Якщо посполиті бажають змінити осоружного патрона (наприклад, із Партії регіонів), вони мусять іти «під руку» іншого (скажімо, з «Батьківщини»). Наразі це вдається робити на виборчих дільницях, але, як свідчить практика, дієвість голосувань не варто переоцінювати. До того ж, обирати нам доводиться представників однієї і тієї ж верстви, об’єднаної бізнесовими, земляцькими, дружніми та родинними зв’язками.
Попри усобиці, свою окремішність і недоторканість ця верства охороняє вельми ревно. Згадаймо, як нещодавно пейзани наважилися кинути снігом у вельможних осіб: на захист «жертв» стали навіть їхні закляті політичні вороги. Але головний спосіб зберегти статус-кво –передати владу і власність у спадщину. На цьому феодальний світ тримався тисячоліття. Ось і зараз ми є свідками (часто самі того не розуміючи) формування новітніх правлячих династій. Звісно, неприховане кумівство і відкрите «протягування» у владу та великий бізнес власних дітей можна вважати просто елементами корупції. Але з таким же успіхом і родину Медичі можна вважати просто корупціонерами.
За таких умов неможливе і класове протистояння, властиве капіталістичному суспільству. Звичайно, формально у нас є і профспілковий рух, і Кодекс законів про працю. Але коли востаннє ми бачили їх у дії? Натомість поволі формуються химерні патрон-клієнтські солідарності між місцевими князьками та населенням: тут тобі і приказка «стерпится-слюбится», і стокгольмський синдром. Дається взнаки і надзвичайне поширення нелегального працевлаштування, за якого робітник позбавлений навіть гіпотетичних прав. Щоправда, самі феодали рідко займаються економічною діяльністю особисто. Вони або є власниками підприємств, або збирають данину з підприємств на певній території (вибореній в усобицях або жалуваній сюзереном). До речі, і сумнозвісні «відкати» ‒зовсім не патологія модерної економічної системи, а черговий вияв цілком здорового феодалізму. Феодал, звісно, несе певну відповідальність за свій наділ (бо з нього годується), але його пріорітет – все ж таки власний добробут, збагачення і влада. Він же не якийсь там тимчасово найнятий громадою менеджер… Середній клас відсутній в Україні не тому, що чиновники забагато крадуть, а тому, що в феодальному суспільстві він просто неможливий.
Щоправда, вітчизняний феодалізм має один суттєвий ментальний дефект. Стародавня євпропейська шляхта розглядала свої феоди як те, що годує їх сьогодні та годуватиме їхніх дітей і онуків завтра. Феодал був фактично прикутий до своєї власності і під страхом зубожіння мусив її боронити ціною власного життя. А також бодай трохи стримувати свої експлуататорські апетити. Наші ж сучасні феодали у глибині душі сподіваються рано чи пізно «звалити» за кордон, вичавивши з цієї країни все, що можливо. Тому ніяких внутрішніх гальм у них немає, зате є нерухомість у різних комфортних країнах світу. Якщо класичний феодалізм дозволяв суспільствам переживати війни, епідемії та інші історичні катаклізми, то на сучукрфеодалізм покладатися не варто.
Тож організаторам «майовок» варто було б зробити поправку на дійсність. Антифеодальна тема теж має перспективу і скоро стане першою на порядку денному. Але наскільки далеко на той час зайде деградація країни – сказати важко.