Призначення в Росії нового голови «Роскосмоса» Юрія Борісова викликало шквал кпинів у ФБ з приводу його обличчя, на погляд багатьох, начебто потворного, схожого на алкоголіка чи злочинця. І вже вкотре застановляєшся над одним із вічних запитань: що може розповісти обличчя людини про сутність самої людини?
Не будемо наразі аналізувати з присмаком ксенофобії теорію злочинності за Ломброзо, де ключовими ознаками злочинця є, по-перше, спадковість, а, по-друге, певні антропологічні риси, які теж є наслідком філогенетичного розвитку людини. Зупинимось наразі лише на тому онтогенетичному чинникові, який обличчя набирає упродовж життя конкретної людини, тобто на його виразі і його міміці.
Поділюся своїми спостереженнями, які я набув, майже щодня по 8-10 годин сидячи на гамірній вулиці впродовж чотирьох років на початку 1990-х. Продаючи біля «Спорттоварів» на розі Коперника і проспекту Свободи квитки на концерти, магнітофонні касети чи морозиво, я мав таку неймовірну репрезентативну вибірку, якій позаздрить будь-яка солідна соціологічна фірма: у ті часи повз мене через поперечний переріз вулиці в обидва боки проходило за день 60-80 тисяч перехожих, що було дуже легко обчислити за допомогою секундоміра за одиницю часу. Не буду наразі розповідати про свої ретельні демографічні дослідження, які я тоді проводив, розповім радше про дещо інше, більш емоційне, але яке згодом втілилося у ті ж самі цифри статистики.
Десь так року 1992-го чи 1993-го вже всі настільки стали модними, що відрізнити за одягом, скажімо, мешканця міста від мешканця села, чи українця від іноземця було доволі важко. Також і антропологічно за обличчям відрізнити українців від поляків чи інших європейців було проблемою, бо і там, і там є доволі представників двох класичних антропологічних типів – віслянського і адріатичного. Утім я майже безпомилково розрізняв, хто є хто за виразом обличчя. Людина ще навіть не встигала роззявити рота і щось запитати, як я вже знав, звідки вона – чи з нашого пострадянського простору, чи з їхнього постсоціалістичного або капіталістичного.
Майже всі обличчя «з-за бугра» сяяли привітністю, доброзичливістю, радістю та оптимізмом. Натомість майже всі обличчя постсовкових громадян, незалежно від того, чи це вихідці з-поза меж України, чи це наші східняки або наддніпрянці, чи навіть галичани (що особливо прикро) були якісь недобрі, похмурі, змучені, ображені, обтяжені якимось екзистенційним негативом. Тоді я зрозумів, що це не що інше, як важка, на рівні психологічної патології, спадщина тоталітарного режиму.
За декілька поколінь новітнього московсько-ординського гноблення більшість нормальних людей, судячи з виразу їхніх облич, перетворилися майже на якихось деградантів. Звісно ж, що не всі, і серед наших громадян траплялися світлі людські обличчя, але загальний тренд був просто разюче розпачливий. І це не емоційний висновок, а спостереження людини, яка щодня бачила десятки тисяч людських облич, а за ті чотири роки – не менше, аніж пів сотні мільйонів.
Також я безпомилково навчився розрізняти й обличчя з кримінальними нахилами, бо яку б напускну привітність не зображали ці обличчя, за цією фальшивою привітністю ясно проглядалося бажання якось тебе намахати, надурити, щось вкрасти. Обличчя людські й нелюдські, вони ж формуються впродовж багатьох років, м’язи обличчя мають скорочуватися у певному, особливому порядку тисячі, десятки тисяч або може й мільйони разів, аби в одному випадку сформувалося світле, духовне обличчя, а в іншому обличчя типового деграданта.
І яку б святість не напускав на свою мармизу, ну, наприклад, усім відомий Паша Мерседес, предстоятель Києво-Печерської лаври, вираз його обличчя буде незмінно промовляти до людей один і той самий меседж: «Це не я вкрав порося з колгоспної ферми». І які б страшні гримаси не намагався корчити типовий записний інтелігент, йому в жодному разі не вдасться нікого надурити з приводу того, що він страшний злочинець. Розповідали, що в часи великого більшовицького терору 1920-х років енкаведешні кати вираховували інтелігентів просто «по фейсу», і цілком незаперечно доведено, що так само чинили в Кампучії 1970-х років посіпаки найкривавішого за всю історію людства режиму Пол Пота.
Нормальні людські обличчя, за тиждень перебування у Швеції я на них достатньо надивився, це обличчя людей, які двісті років не бачили війни, і взагалі ніколи не бачили тоталітаризму. Нормальне людське обличчя – найнебезпечніший ворог будь-якого тоталітарного режиму. Про разючий життєвий епізод розповіла мені мама нашого ударника зі «Супер Вуйків» Хуана-Карлоса Коцюмбаса. 1956 року їхня українська родина, напучувана батьком комуністом, виїхала до СРСР з Аргентини, де вона та її чоловік народилися. Коли вони приїхали до Львова, тато Карлоса пішов на Краківський базар (тоді він розташовувався на площі Теодора) купувати продукти, і одразу ж радянські міліціонери його затримали, скрутили руки і доправили у відділок. Причина – нормальний людський вираз обличчя і пристойний костюм на весь базар.
На той час іноземців в СРСР не було взагалі, і нетипове для совка, не перелякане, не затуркане, не зле, не похмуре обличчя – це був справжній виклик для тоталітарної радянської влади, неминуче усвідомлення того, що людину з нормальним людським обличчям треба терміново заарештувати як ворога народу. Майже цілий день тато Карлоса просидів за ґратами у міліцейському відділку, поки не з’ясували в аргентинському посольстві, що він за один.
Найцікавіше, що може бути у фізігноміці – це звичайно ж обличчя «рускава міра». Його не приховаєш, воно кричить про себе мільйонами децибел. До недавнього часу вважав, що найогидніше, що може бути в образі людини, це мармизи екс-президента РФ Медведєва і голови МЗС РФ Лаврова, поряд із ними навіть Путін відсувається на третє місце. Також вражає паноптикум зовсім неживих і цілком беземоційних облич рашистської військової верхівки – Шойгу, Герасимова та й усіх інших, які загалом можна охарактеризувати лише одним словом – «мертвечина», що вони й підтверджують на полях борні в Україні.
Але віднедавна неабияк здивував нелюдськістю лик спікера Держдуми Володіна, це щось із чимось. Власне мармиза володіна і те, яку маячню ця мармиза несе, й спонукала мене про це все написати. Коли його бачиш, хочеться волати словами їхнього ж класика: «І невже у цього теж була мати?» Дуже влучно висловився про обличчя російської владної верхівки адвокат і блогер Марк Фейгін: «Морды в виде жоп». Класична жопа на місці морди, це звичайно ж путлер з мармизою, де вузенькі щілинки очей пробиваються через цю жопу, наколоту ботоксом, як апельсин на помаранчевому майдані.
До цього щось додавати зовсім не хочеться, бо це все кричить саме за себе. Звісно, що обличчя майже кожної людини можна виставити у відповідному ракурсі так, що воно виглядатиме геть непрезентабельно, але яким би комічним чи смішним, нетиповим і навіть трохи пришелепкуватим не здавалося нам обличчя, наприклад, британського прем’єра Бориса Джонсона, ми в ньому не знайдемо нічого вкрай огидного і злого, того, що є в обличчях майже всіх рашистів.
Років, напевно, із п’ятнадцять тому сайт, який, здається, мав назву «Сайт русского львовянина – мы манкурты», чи щось подібне, поставив своїм логотипом світлину обличчя типового алкоголіка з прогнилими зубами. Спочатку цю світлину хтось опублікував, як докір рускаму міру, мовляв, подивіться на ваше типове обличчя, а редактор сайту на повному серйозі виставив це обличчя в логотипі, мовляв, так, ми ось такі і є насправді і ми цього не соромимось, а навіть цим пишаємось. Коли нещодавно Вікіпедія опублікувала статтю «Рашизм», дехто з чільних російських пропагандистів і політиків почав кричати на весь голос: так, це чудовий термін рашизм, так, ми всі рашисти, і ми цим пишаємось! Не соромитись найогиднішого – ось один із головних принципів рускава міра.
Доки ці жахливі мармизи, схожі на Киву чи Валуєва, та й усі інші кацапські пики, для яких сучасний вислів із популярної пісні «москаль некрасівий» це неабиякий комплімент, не залишать нашої благословенної землі, або в іншому випадку їх не перекосить вираз передсмертної агонії, українським воякам в жодному випадку зупинятися не можна. А важка спадщина тоталітаризму зникне з облич українців лише тоді, коли після перемоги над абсолютним злом рашизму, ми нарешті доєднаємось до загальнолюдських цінностей, до нашого рідного європейського дому.