Фільм кримськотатарського режисера Наріманом Алієвим «Додому». Згідно із рішенням Українського оскарівського комітету він став кандидатом на премію «Оскар» Американської академії кінематографічних мистецтв і наук у категорії «найкращий неангломовний фільм» від України.
Втративши старшого сина унаслідок військових дій на сході України, Мустафа вирішує поховати його на батьківщині у Криму. Разом із молодшим сином вони вирушають у подорож, яка залишить глибокий слід на їхніх стосунках, йдеться у синопсисі стрічки. Головні ролі у фільмі зіграли Ахтем Сеітаблаєв та Ремзі Білялов.
Кадр з фільму
Фільм «Додому» брав участь у Каннському фестивалі, крім того міжнародним дистриб'ютором картини є дуже відома та потужна компанія Wild Bunch, що має забезпечити фільму добрий міжнародний прокат.
Українська прем'єра фільму відбулась на Одеському кінофестивалі, де картина перемогла. У прокат вона вийде 7 листопада. Українським дистриб'ютором картини є «Артхаус Трафік».
Ще у Каннах, де відбулась світова прем’єра фільму, ми поговорили з режисером про його кіно.
Наріман Алієв
Цей фільм пов'язаний з вашими короткометражками, з кримськими історіями. Це для вас наскрізна тема?
«Додому» – мій повнометражний дебют. Для мене це свого роду іспит після всього, що я напрацьовував у короткометражках. Я використав у повному метрі свій досвід. Якісь теми, якісь мізансцени, навіть конфлікти, які я намагався розвивати у своїх минулих роботах, я застосував у повному метрі.
Справді, історію мені запропонував мій друг Навруз Хікмет. Йшлося про роуд-муві, де герої їдуть поховати свого загиблого родича на батьківщині. Історія, звичайно, дуже трансформувалась. Залишились точка А та точка Б, але сам шлях, стосунки головних героїв, розуміння конфліктів, які там відбуваються, дуже сильно змінювались.
Кадр з фільму
Перший варіант сценарію був дуже м'яким до всіх, дуже толерантним. Потім, коли до роботи над сценарієм приєдналася Марися Нікітюк, у неї було полярне бачення матеріалу. Тоді почали вибудовуватись конфлікти, вони почали набувати форми. Це мені дозволило зовсім іншим чином подивитись на матеріал.
Ви в усіх інтерв'ю відкидаєте політичну складову цієї історії, але ваш герой загинув на війні, в Пісках, ви точно називаєте місце загибелі. Зрештою, саме існування кордону тед чітко откреслює час. Як політика впливає на кіно, а кіно на політику?
Я відкидаю політичний маніфест, який мені закидають. Те, що відбувається в кіно, є моєю рефлексією на сьогодення, на те, що відбувається в Україні.
Я не відкидаю соціально-політичний контекст, який існує, але я не роблю на ньому акцент. Тобто я не на ньому будую історію, рушієм історії сюжету є герої, а не політична ситуація. Я акцентую історію на людях, на яких впливає політична ситуація.
У нас в Україні, якщо ти знімаєш про кримських татар, просто про реалії сьогодення, то це сприймається як безумовне політичне висловлювання.
Я ж намагався показати реалії, які впливають на моїх героїв. Які не можуть на них не впливати, бо вони живуть у певний час.
Ваш головний герой, Мустафа, дуже жорсткий, людина з доволі архаїчним мисленням. Як ви ставитесь до такого традиціоналізму?
Я не намагався у фільмі нікого оцінювати. Я не говорю про те, що є добрим, а що поганим. Цей традиціоналізм дозволив моїм предкам повернутися до Криму. Вони боролись за те, щоб зберегти себе. Це було не агресивно, але дуже наполегливо. В них було абсолютно однозначне бачення майбутнього.
Для маленької нації такий традиціоналізм є природнім, адже існує відчуття загрози розчинитись, припинити своє існування.
Ахтем Сеітаблаєв, Ремзі Білялов та Наріман Алієв у Каннах
Тоді взагалі зникнуть традиції твого народу, твоєї родини. Хай там що, традиції є тим, що скріплює родини. Як тільки син йде від тих традицій стосунки з родиною стають натягнутими. Зрозуміло, що бо усе життя моїм батькам, родичам доводилось усього досягати самим, брати ситуацію у свої руки.
Я спробував показати контраст між поколінням, яке повернулось до Криму і поколінням, яке уже виросло в Криму. І мені здається цей контраст був необхідним для розвитку сюжету.
Ви переважно працюєте з непрофесійними акторами. Я знаю, що ви проводили кастинг з непрофесійними акторами. Як у вашому фільмі опинився Ахтем Сеітаблаєв?
Я коли знімав короткий метр, то дуже скептично ставився до інституту акторства в Україні, бо в мене не було досвіду роботи з професійними акторами. Уже на цьому фільмі я познайомився з акторами, з якими я не стикався до цього. Вони працювали, наприклад, в серіалах тощо.
Щодо Ахтема Сеітаблаєва, то це було перше ім’я, яке всі згадували, коли дізнавались про що фільм. Це був дуже очевидний вибір, але я не хотів вибирати одного з одного. Я завжди знав, що в нього дуже широкий акторський діапазон, який він далеко не завжди реалізує в наших проектах. Але все одно я хотів, щоб був вибір. Я вважаю, що навіть для актора є згубним, коли немає вибору. Конкуренція ж завжди є корисною.
У цій ситуації Ахтем повів себе дуже гідно. Він проходив кастинг. І те, як він проходив на цю роль давало мені зрозуміти, що для нього це важливо, що він зробить все можливе для фільму.
Ваш фільм відразу потрапив в Канни. Як це сталося? Чи змінили щось Канни для вас?
Канни завжди щось міняють у житті того, хто туди потрапляє. Для когось позитивно, для когось негативно. Але завжди є крапка «до» та «після» Канн. Як ми сюди потрапили? Не знаю, але від самого початку, коли проект був ще на стадії розробки, ми з продюсером Володимиром Яценком робили все, щоб про нього довідались. Щоб коли фільм буде готовим, люди уже знали, з чим мають справу. Бо в нас багато хто в країні думає, що достатньо просто написати добрий сценарій, отримати гроші, зняти добрий фільм і тоді він відразу матиме успіх. Ні. Кінематографічний світ це той самий ринок, і щоб тебе ідентифікували на цьому ринку потрібно бути на ньому помітним.
Ми над цим багато працювали і коли фільм уже був готовий Вова Яценко зробив усе, щоб фільм помітили. Звичайно, ми ніяк не могли впливати на каннських відбірників, але показали ми його різним людям.
Ваш фільм знято трьома мовами й, наскільки я знаю, ви плануєте випускати його з субтитрами. Наскільки мова є важливим інструментом для кіно?
Дуже важливим, звичайно. Для мене особливо важливим було те, щоб з екрана звучала кримськотатарська мова. Ця мова в принципі важко розвивається. Уявіть, якщо українська в Україні важко розвивається, то з кримськотатарською ще більші проблеми. Тому якщо я можу, я мушу цей інструмент використовувати. Для мене це важливо, я і перший свій короткий метр зняв кримськотатарською мовою.
Кадр з фільму
Мушу сказати, структурно було непросто розібрати хто де і як буде говорити, і щоб це було зрозумілим без додаткових позначок у субтитрах.
У Каннах багато говорять про кризу постдоку. Якою є реальність у вашому фільмі? Як ви співставляєте жанри?
Я б себе не відніс до постдоку. Може я від нього починаю, але я роблю нереалістичні речі для життя та для екрана. Наприклад, фінал. Є дуже мало варіантів, щоб все відбулося саме так у реальному житті. Я не позиціоную свій фільм як реальність. Я позиціоную його як певне висловлювання.
Я не намагаюсь довести, що так могло би бути. Але до емоції, яку я задумав, потрібно було прийти саме до такого фіналу. Для цього ми вибудовуємо певну реальність, в яку глядач вірить. І коли ти потім починаєш цю реальність міняти, вводити іншу реальність, глядач то легше сприймає.
Ви залишаєте у фільмі відкритий фінал. Для себе ви знаєте що з героями трапиться далі?
Для себе я визначив, що з ними станеться. До слова, з Марисею Нікітюк в нас протилежне розуміння фіналу. Її, як людину не архаїчну, відкриту світові, жодна земля не тримає. Для мене, який виріс на традиціях, на любові до своєї землі, яку я бачив повсюди, для мене фінал є іншим. Для мене він є надією.
Навіть якщо все закінчується трагічно, є надія, що щось залишиться після нас. Так, для себе я визначив, але мені не хотілося ставити крапку, хотілося залишити відчуття фіналу, і найскладнішим було знайти той стик фінальний в чорне.
Я боявся перетиснути, не хотів іти в емоційні крайнощі. Мені хотілося залишити ком у горлі й піти далі. Залишити його зокрема собі.
Ви бавитеся з жанрами. У вас є і драма, і роуд-муві, навіть гостросюжетна сцена. В якому жанрі ви б хотіла далі розвиватись?
Все залежить від матеріалу. Перший драфт сценарію мав ще більше елементів екшну. Але я його прибрав, бо це вибивалось з загальної концепції.
Я б з задоволенням спробував себе у неонуарі. Я не можу сказати, що вмію знімати таке кіно, але бажання в мене є велике. Подивимось, як все складеться у майбутньому.