Події документального фільму Дмитра Томашпольського «Лариса Кадочникова. Війна» відбуваються з 24 лютого до початку квітня 2022 року, під час облоги Києва, коли українська армія відігнала ворога від столиці.
Актриса Лариса Кадочникова, виконавиця ролі Марічки в культовому фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», відмовляється евакуюватися з міста, бо не хоче бути втікачкою. Завершується фільм 10 квітня, коли актриса знову виходить на сцену свого театру під звуки сирени повітряної тривоги. Війна триває.
У фільмі взяли участь музикант Олег Михайлюта («Фагот»), мистецтвознавець і професор Вадим Скуратівський, кінознавець та письменник Сергій Тримбач, колекціонер та меценат Олександр Брей.
Окрім дуже камерного і водночас героїчного портрета актриси, що стала музою українського поетичного кіно, ми бачимо портрет Києва, безлюдного, суворого та готового боронитись.
Надзвичайно точно режисер передає настрій тих днів. Це дуже особисте, емоційне висловлювання, яке водночас відбиває та документує стан початку повномасштабного вторгнення.
85-річна Лариса Кадочникова з початку 1960-х живе у Києві та уособлює те українське поетичне кіно. А зараз вона ніби уособлює ту культуру, ту її силу, що боронить і країну, і її столицю. Важко говорити про ті дні без пафосу. Але Дмитрові Томашпольському це вдалось, до того ж не знижуючи емоційний вплив подій на глядачів.
Тож він розповість найкраще і про те, як виникла ідея фільму, і про те, як вона реалізовувалась, і про його героїню.
Як вдалося знімати у час, коли це було неможливим та чому саме Кадочникова?
Ми з Оленою Дем’яненко вирішили зняти цей фільм на другий день від початку повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну, коли дізнались, що Лариса Кадочникова відмовилась евакуюватися і залишається в Києві. Так ми знайшли героїню фільму, до якої приєдналися її друзі та знайомі з кола київської інтелігенції. Зйомки у Києві звісно були заборонені, бо деякі громадяни знімали відео на телефони та розміщували у соцмережах, чого категорично не можна робити, бо це давало інформацію для ворога. До речі, покарання за ці дії – 5-8 років позбавлення волі.
Було заборонено знімати блокпости, вражені будівлі, об’єкти інфраструктури. А як можна зробити документальний фільм про, мабуть, найдраматичніші дні Києва, не знімаючи все це? Ми сподівалися, що отримаємо дозвіл, написали купу листів, бо мали залізні аргументи: ми не будемо викладати відео ніде, це, власне, фільм, який ніхто не побачить мінімум ще пів року. Що зробити такий фільм вкрай необхідно, бо це неймовірний історичний момент і має бути кінодокумент, який зафіксує його для нас та наших нащадків. Але нам так і не вдалося отримати офіційний дозвіл.
Олена звернулася до «Фагота», який не тільки допоміг нам, бо має пряме відношення до кінематографа, а й став одним з героїв фільму. Керівництво кіностудії Довженка та театру ім. Лесі Українки теж не стали осторонь. Ми знімали обережно, майже підпільно, без звичної знімальної групи, я виконував обов’язки режисера, оператора, звукорежисера та монтажера. Можливо, якби не ці умови, фільму б не було.
Як думаєш, чому Кадочникова так точно передає той настрій тривоги, небезпеки та люті, який тоді панував?
Лариса Кадочникова володіє унікальною якістю – вона завжди щира. Вона не боїться бути смішною або наївною. Завжди ефектна, завжди прекрасна, завжди чудова. Як поведеться така жінка в пропонованих обставинах війни, бомбардувань, облоги міста? Чудовий мотив зняти фільм, чи не так? До речі, саме під її будинком на проспекті Перемоги, що навпроти Палацу одружень йшов бій нашої тероборони з ворожими диверсантами наприкінці лютого. Лариса бачила цей бій зі свого вікна.
А ще ж її всі впізнають на вулицях Києва. Мене вразив один епізод під час зйомок. Ми проїздили блокпост, нас, звісно, зупинили. Побачивши в машині Кадочникову, боєць тероборони вигукнув: «Марічка!», упізнавши героїню культового українського фільму «Тіні забутих предків». А коли ми знімали в старому Ботанічному саду (який біля станції метро), буквально за лічені секунди Ларису оточили кияни з проханням дати автограф. До речі, в цей час лунала сирена. Лариса запевняла, що невдовзі ми відкинемо ворога від Києва і запрошувала на вистави у свій театр. Так і вийшло. Одна з перших вистав після відчинення театру імені Лесі Українки була її вистава «Актрисі завжди вісімнадцять». Ми зняли цей неймовірний епізод, бо перед початком почалась повітряна тривога.
Загалом як з’являлись герої стрічки? Це був режисерський концепт чи вони траплялись на шляху?
У кіно є один цікавий закон. Якщо ти робиш щось правильно, тоді тобі допомагає Всесвіт. Зараз мало хто вірить, що сцена з «землянином», людиною, схожою на Григорія Сковороду, не постановочна. Насправді це неймовірна випадковість, він з’явився на вулиці невідомо звідки. Треба було лише не розгубитися та увімкнути камеру. Минуло вже понад рік, а я інколи передивляюсь цей епізод, бо землянин Євген у своєму монолозі багато передбачив.
Усі герої нашого фільму з’явилися тому, що саме вони мали у ньому з’явитися. І Сергій Тримбач, і «Фагот», про якого я вже згадував, і Вадим Скуратівський, і Олександр Брей. Саме вони, й такі, як вони, тримали небо над Києвом, захистили місто, не дали агресорам його захопити. Я ніколи не забуду ці тижні.
Чи багато залишилось поза кадром?
Залишилось дуже багато. І дуже цікавих епізодів. Наприклад, біля Михайлівського собору, вхід до якого було перегороджено бетонною плитою. Тоді ще не було виставки підбитої ворожої техніки. Було ще декілька сюжетних ліній, героїв. Навіть репетиція майбутньої вистави на квартирі одного акторського подружжя. Але коли почався монтаж, ми з продюсеркою фільму Оленою Дем’яненко вирішили, що у фільмі Ларису мають оточувати лише чоловіки.
Хто вже бачив фільм? Як і коли українські глядачі зможуть його подивитись?
Перший показ фільму пройшов на ювілеї Лариси Кадочникової 30 серпня 2022 року у Київському Будинку кіно. Національна прем’єра фільму пройшла у Будинку кіно та Національному драматичному театрі ім. Лесі Українки 24 та 25 лютого 2023 року у річницю початку повномасштабного вторгнення росіян в Україну. Одночасно відбулася і світова прем’єра у Кракові, Афінах, Єрусалимі, Гастінгсі. Фільм увійшов у спеціальну програму МКФ Artdocfest у Ризі (2023). Він став найкращим документальним фільмом про війну на Українському міжнародному кінофестивалі у Великій Британії «Птах» (2023). Телевізійна прем’єра – на британському каналі The Latest TV (лютий 2023). І ось зараз 8 червня відбудеться показ у програмі спеціальних подій 20-го Docudays.UA.