Роман журналіста, сценариста й письменника Євгена Положія «Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)» вийшов у видавництві Vivat. Прототипом головного героя книжки став Геннадій Мохненко – пастор, капелан, засновник дитячого реабілітаційного центру «Республіка Пілігрим» та мережі реабілітаційних центрів для дорослих.
«Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)» – це історія життя 55-річного євангелістського пастора з Маріуполя Григорія Мотуза, багатодітного батька, волонтера, військового капелана. В той же час це універсальна історія цілого покоління.
З початком повномасштабного вторгнення пастор евакуює родину, родини прихожан і військових, дитячий притулок. Його волонтерський капеланський батальйон працює в «сірих» зонах по всій лінії фронту, а сини воюють і рятують людей пліч-о-пліч із батьком. В одній із експедицій Григорій, осліплений вибухом, потрапляє в полон. Прикутий до підлоги у «столипінському» вагоні, він пригадує власне життя.
«Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)» це історія про кілька місяців повномасштабного вторгнення і, в той же час, це подорож вглиб історії України, що б’ється за своє існування 400 років.
***
«Гриць – лежить горілиць»
Пелехи темряви, з маріанського провалля якої чути рівномірне, майже синхронне колективне дихання. Вдих-видих. Х-р-р-р. Х-р-р-р-р. Вдих-видих.
Моторошна мелодія.
Тіло лежить цілком горизонтально – не поворухнутись. Буцімто прибите цвяхами чи міцно приторочене до підлоги скотчем; ноги й руки затиснуті; спину пече, наче підсмажують на пательні, тільки голова тремтить на занімілій шиї і може помалу мислити. Темрява всеохопна, як до Великого вибуху або після останньої ракетної атаки, хіба інколи перед очима миготить гойдливий заґратований прямокутник. Проте його брудно-помаранчеве світло, здається, робить темряву ще темнішою. Часом, очевидно, світло використовують, щоб помножити темряву. Цікаво, чи є така теорія, що описує, у який спосіб джерело світла помножує темряву?
Треба в когось запитати, можливо, тут є фізики, священники або пропагандисти. А потім встати й піти. Треба поспішати, бо на нього чекають діти. На нього чекають люди похилого віку, жінки – їх потрібно вивезти з міста. Інакше вони загинуть. Якщо не від бомб, то від голоду. На нього чекають солдати, врешті-решт. Там, у підвалі. Троє поранених морських піхотинців. Його товариші-капелани, як змогли, надали їм першу медичну допомогу, дали цивільний одяг, води й наказали чекати. А самі побігли шукати документи біля будинків загиблих. Загиблих містян пастор пам’ятав багато – серед руїн, на тротуарах, біля під’їздів, в автівках – скрізь, де людей діставали осколки, уламки, хвилі вибухів, кулі, дим і вогонь.
Інколи Григорію здавалося, що він впізнає обличчя, але так трапилося лише кілька разів, та й то не мав упевненості, що не помиляється. Точніше, усім серцем жадав помилитися, але серце відповідало, що насправді немає різниці, у знайоме чи незнайоме мертве обличчя він наразі вдивляється.
Неподалік від дому пастор наткнувся на жінку років шістдесяти, яка на дитячому майданчику біля розбомбленої багатоповерхівки прилаштовувала до саморобного дерев’яного хреста з тонких патичків табличку з датами народження і смерті, прізвищем та ініціалами свого чоловіка. Смерть позначено сьогоднішнім числом, літери й цифри написані рівно, акуратно, важко повірити, що писала людина, яка кілька годин тому вижила під обстрілом.
Пастор із дозволу прочитав над могилою молитву. Речей із собою жінка – пастор забув її ім’я – не мала, сказала, що нічого не потребує. Та й не було куди повертатися: вогонь досі виїдав руїни її багатоповерхівки зсередини. Поцілувала табличку на могилці, ледь доторкнулася пальцями до хреста, прощаючись із чоловіком, і мовчки пішла за пастором. Уже потім, в автобусі, коли рушили, рвалася назад, до дому, якого вже не існувало, і кричала: «Ви не розумієте! Я недостатньо глибоко його закопала! Я мушу повернутися! Я не хочу, щоб мого чоловіка з’їли собаки!».
Пастор розумів, що насправді жінка прагне повернення не лише заради перепоховання чоловіка – вона хоче залишитись і розділити змістом його долю. Більшість із мешканців ніколи не від’їжджали від своєї домівки далі, ніж на сто кілометрів. Вона й такі, як вона, містяни народилися тут, жили тут, училися в школах, закохувалися, одружувалися, народжували дітей, виховували онуків, ховали батьків.
Мешканці вважали своє квітуче місто частиною та продовженням своєї сутності й сприймали навіть вимушену війною втечу як вигнання, як зраду, бо вони, як колись мешканці давньогрецьких полісів, не уявляли життя поза міською межею. Це видавалося їм навіть гіршим за смерть. Будинки, магазини, школи, дитячі садочки, заводи, церкви, лавочки, дерева, море, продавчині, вчителі, виховательки, металурги й сталевари, водії комунального транспорту, поліцейські, сусіди, моряки, всі інші та все інше навколо складали їхнє уявлення про буття, охоплювали думки та мрії.
Містяни відчайдушно трималися за знайомий із дитинства світ. Вони казали, кричали, шепотіли: «Наше місто! Наш дім, наша школа, наша лавка! Ми нікуди не поїдемо! Ми охоронятимемо наше майно й наші спогади!» Але тепер місто гинуло. І багато мешканців підсвідомо приймали рішення якщо не загинути разом із ним, то спробувати врятуватися всередині нього, сподіваючись, що місто стінами та підвалами захистить, вбереже, огорне, не дасть згинути, не усвідомлюючи, що нічого й нікого з того, що жило й дихало, немає і ніколи вже не буде. Ні вчителів, ні сусідів, ні шкіл, ні «Азовсталі», нічого. Принаймні такими, якими мешканці їх пам’ятають. А місце спогадів у серцях займуть руїни, вогонь, метал та спрага.
Нагорі матюкнулись. Пастор підняв голову – хотів розгледіти, хто там. Важко. Голова, шия й ще пальці на руках. Боляче. Він спробував підняти руки – роздивитися, що з пальцями, чому вони не розгинаються. Але руки не слухалися, заплуталися в темряві – і він опустив їх без сил.
Тхнуло шкарпетками, потом і несвіжою їжею. «Напевне, так тхне неволя», – подумав пастор. І згадав чоботаря.
Чоботар працював на розі біля церкви в невеличкій зеленій будці, і пастор часто заносив туди на ремонт дитяче взуття. Чоловік однокласниці – з волохатою головою, великим носом, уважними сірими очима під суворими сивими бровами, здається, на кілька років старший, завжди чисто виголений. Чоботар зазвичай робив пасторові знижку, взуття ремонтував ретельно, детально розповідав і показував, де приклеїв, де підрізав, де підточив. І щоразу неодмінно цікавився: «Як ваші справи, пасторе? Попри все – добре, правда ж? Що сьогодні підремонтуємо?» – наче жартуючи й одночасно на щось натякаючи. Інколи навіть пригощав малечу цукерками.
Кілька днів тому пастор заніс у ремонт ліву сандалю Степанчика: відірвалася застібка; заплатив, здається, п’ятдесят гривень за терміновий ремонт, але забрати не встиг. Тепер, напевне, уже й не забере. Шкода, гарні сандалі, ортопедичні, син носив їх у дитячому садочку як змінне взуття. Скільки часу пастор знав чоботаря? Двадцять років. Двадцять п’ять? Дуже приємний, приязний чолов’яга.
Незграбна зелена металева чоботарська будка давно стала одним із символів їхнього мікрорайону, псевдоархітектурною реплікою часів СРСР. Єдине, що муляло Григорію – репродукція багатолюдної картини розміром із розгорнуту газету, що висіла в чоботаря за спиною. Картина не подобалася, але що то за картина, що конкретно зображено й чому саме не подобалася, згадати не міг. Геть не міг. Хіба здивування, що першим на допиті його вдарив чоботар.
Спочатку пастор подумав, що бідолаху схопили разом з ним, але той зі зрозумілих причин не подає вигляду, що вони знайомі. Де це відбувалося? Якийсь підвал, облаштований під камеру для катування. Чоботар ударив кулаком у живіт – біль і здивування перехопили пасторові подих і тримають, здається, досі. «Ну, як ваші справи, пасторе? – приязно запитав чоботар, із посмішкою поглядаючи на свій кулак.
Він був одягнений так само акуратно, як зазвичай, і так само чисто поголений, хіба на новій російській військовій козачій формі, що відмінно сиділа на чоботареві, Григорій побачив кілька засохлих крапельок крові. – Попри все – добре, правда ж?!» – і вдарив чоботом в обличчя. Поки інші кати, вдягнуті, як і чоботар, у російську козацьку форму, завзято били кийками, а він катався по підлозі зі зв’язаними скотчем руками й ногами, здивування і гіркота поразки не відпускали пастора. Як могло статися, що людина, яку він уважав доброю і милосердною, виявилася злою та безпощадною?! Як він міг знову так сильно помилитись у людині?
Чоботар уважно й з посмішкою спостерігав за стражданнями пастора, а коли того перестали бити, нахилився і почав емоційно говорити – щось доводити, можливо, про політику, можливо, про релігію, напевне, те, чого не міг або не хотів сказати у віконце чоботарської будки двадцять років. Утім, про що говорив чоботар, Григорій уже не чув – у вухах гуло, наче над головою летів винищувач. Зате міг добре розгледіти і козацьку форму, і георгіївську стрічку на ній, і поголене вольове підборіддя, і засохлі крапельки крові на формі (ні, він таки не помилився), і золотий натільний православний хрестик, що звисав на товстому шнурку з міцної, жилястої шиї чоботаря і метлявся перед очима, і розп’ятого Христа на хрестику. На зворотному боці хрестика – чоботар нахилився так низько – пастор зміг прочитати напис старослов’янським шрифтом: «Спаси и сохрани».
Григорій з усіх сил намагався сфокусувати погляд на обличчі чоботаря. Він тримався залишками свідомості за знайомі риси обличчя, що вряди-годи поєднували з реальністю, з минулим життям, життям як таким. За великий ніс, кошлаті брови, за погляд, що свердлив ненавистю, губи, що рухалися і видавали незнайомі досі звуки. Тримався, як тримається за мотузку альпініст, який зірвався в провалля: за дрібні виступи на скелях, за хиткі камінці, байдуже, за що, головне – знайоме раніше, щоб не зісковзнути, наче з льодовика, у запаморочливе небуття назавжди. Думки пірнали в давно забуті містичні ущелини дитячих страхів; селеві потоки, що брудом і піском хрустіли в мозку, змивали з ненадійних схилів мерехтливі спогади; вихоплювали, вигризали, наче снігові барси, з плоттю і кров’ю шматки жахливих емоцій смертоносні лавини – але й тим самим відвертали увагу, відправляли в підсвідомі мандри й стишували наявний фізичний біль.
Хрестик чоботаря, що обіцяв урятувати і вберегти, нагадав Григорію давню історію його першого походу до церкви, і тоді він із полегшенням заплющив очі, відпустив мотузку й полетів у провалля, залишаючи на периферії почуттів біль від ударів. Гриць тоді повернувся з армії і у відчаї, зовсім зневірившись у сенсі життя, провів ніч над могилою найкращого друга, а потім пішов на базар і купив натільний хрестик. Звичайний, як він думав, хрестик із дешевого срібла в нерозбірливого в релігійних символах торговця різним крамом, напевне, доставленим на маріупольський базар традиційним шляхом для буйних і бідних 90-х років минулого століття – з Польщі.
Затиснувши хрестика в руці, йшов, сповнений сподівань, до церкви – і серце радісно калатало: можливо, нарешті віднайде свій шлях? У прохолоді храму на диво (диво!) одразу зустрів священника – міцної статури чоловіка з довгою бородою, світлим обличчям і лагідним поглядом, у довгій красивій рясі, що приємно пахла ладаном, – і схвильовано виклав свої думки, а наприкінці попросив охрестити, тобто прийняти в лоно святої православної церкви. І подав хрестик. «Де ти його купив?» – несподівано сердито запитав священник. «На базарі». «На базарі?! А ти знаєш, що ти купив Антихриста?! – раптом закричав священник. Його обличчя збуряковіло, спотворилося гнівом, а борода затрусилась. – Це диявольський хрестик! Бачиш: у Христа ноги на ньому прибиті одним цвяхом, а потрібно, щоб кожна нога була прибита окремо!».
Григорій усміхнувся від цієї згадки, від тієї нісенітниці, хоча тоді мало не заплакав. Здавалося, що земля розверзається під ногами прямо там, у церкві, і що не священник, не церква, а сам Усесвіт відмовляє йому. Він щиро не розумів: яка різниця, скільки цвяхів забили в ноги Христу, до чого тут узагалі цвяхи? Він-то думав: його пригорнуть і промовлять слова втіхи, підтримають у намірах і допоможуть віднайти спасіння, бо насправді не так багато людей наважуються в радянські часи зайти до церкви, не говорячи про відкрито висловлене бажання охреститися. За такий учинок могли суворо покарати: Комуністична партія СРСР не терпіла конкурентів. Але крізь відчай роздивляючись ноги Христа, прибиті до хреста одним цвяхом, він, людина тоді не воцерковлена, жахнувся безглуздості слів священника. Христос, зображений на золотому хрестику чоботаря, був розіп’ятий по православному канонічно – в обидві ноги окремо, не те що той, католицький Христос. «Чому ти радієш, пасторе?! – Це запитання чоботаря Григорій раптом почув чітко, наче з вух на мить витягли заглушки. – Тебе завтра розстріляють!» Чоботар випрямився, і Христос разом із хрестиком та крапельками крові віддалились і зникли.
«Дайте йому води!» – наказав чоботар, і пасторові на обличчя хлюпнули води.
«Я житиму аж до самого завтра», – радів Григорій, намагаючись вхопити язиком дещицю живлющої рідини із солоних від поту й крові губ. Тепер-от потрібно з’ясувати, чи обіцяне чоботарем останнє «завтра» настало. Або щось сталося – наприклад, диво – і його доля перемінилася. Якщо так, то місце, де він зараз лежить, прип’ятий до підлоги, – в’язниця. Бо куди ж іще дівати таких нікудишніх пасторів, які не можуть відрізнити добро від зла? Бо де ж йому ще лежати після того, як він провалявся кілька діб у холодному підвалі поміж пораненими, але ще живими, і пораненими, які вже померли, українськими солдатами й цивільними? Після того, як його допитував чоботар і пообіцяв назавтра розстріл?
«Розточи Йому ноги!» – вимогливо вигукнув священник. Розточити ноги? Тільки вдома, коли уважно розглядав куплений на базарі католицький хрестик із неправославно розіп’ятим Христом, Гриць зрозумів, що мав на увазі бородатий чоловік із церкви.