Роман Винярський не вражає ані виправкою, ані металевим голосом. Його позивний «Халк» на перший погляд абсолютно йому не пасує. Лише після розмови з його товаришами дізнаєшся, скільки користі Роман приніс своєму бойовому посту. Він тримав оборону на «Зеніті» - форпості українських військ біля Донецького летовища.
Старший солдат Роман Винярський народився на Львівщині, у селищі Купичволя. З дитинства хлопець допомагав матері вести домашнє господарство, доглядав за худобою і городом. Серед такого сільського спокою Роман виріс розважливим та неговірким хлопцем. Але він мав незвичне захоплення: любив читати книжки про зброю. Перечитав все, що було у сільській бібліотеці.
Після школи юнак вступив до Львівського технікуму залізничного транспорту, де отримав фах електромонтера контактної мережі. Але забути про дитячі мрії не зміг. Бажання вдягнути військовий однострій привело Романа Винярського до армії. Коли почалась антитерористична операція на Сході, йому було лише 22 роки.
«Поїхати хотів, як тільки почались перші ротації Дикої Качки. У січні дружина подарувала мені сина, але моє бажання воювати не зникло. І я, все ж таки, наприкінці березня потрапив туди», - розповідає Роман.
Нарешті сталось в нагоді дитяче захоплення Романа зброєю. Нову зброю, що брав до рук, юнак відчував наче живу – у кожній впізнавав стару знайому.
«На «Вінниці» зброя завжди була вчасно обслугована та підготовлена до застосування необхідна кількість боєкомплекту. Споряджання стрічок, заповнення магазин-коробок доведено до автоматизму. Відпрацювали по ворогу, відразу обслужили свої залізяки. Цих хлопців не можна було застати зненацька, вони у будь-який час були готові до бою», - із захопленням розповідає один зі старших офіцерів загону про ідеальний порядок, що прищепив на посту Роман.
Про пост, на якому ніс бойове чергування Роман, побратими з Зеніту жартують: «Винница» замечательный пост, в смысле – много чего замечающий». З «Вінниці» добре продивлялася околиця Бутівки, і хлопці, які мали тепловізори, в темну пору доби пильно стежили за обстановкою не тільки біля «Зеніту». Про будь-який підозрілий рух військові попереджали по рації своїх сусідів. Якщо тривога виявлялася не хибною, то й підтримували вогнем. Домінуючі висоти шахти і самого «Зеніту» не давали ворогу покою, то ж українським воякам діставалося і вдень, і вночі.
«З першого дня нашого перебування у зведеному загоні ми на собі відчули, що таке справжні обстріли, що повторювались майже кожного дня. З нашого посту було дуже зручно прикривати від атак бойовиків побратимів із 11-го батальйону територіальної оборони, що тримали оборону на шахті Бутовка. Бувало по різному: спочатку - часом бувало і страшно, але ми швидко звикли, завжди діяли злагоджено», - згадує Роман про чатування на передовій.
Кожний бій Роман Винярський приймав, як даність: миттєво ставав до приціла й не секунди не затримувався з відповіддю. Ще й побратимів підбадьорював. Старший прапорщик Олександр Вітрук з позивним «Небо» та старший сержант Сергій Богданов з позивним «Рись» постійно дивувались з «Халка»: як йому вдається демонструвати таку моральну стійкість та витримку? Роман віджартовувався: мовляв, він звичайнісінький флегматик.
В один з днів «Вінниці» дісталося особливо жорстоко. Після прямого влучання від позиції кулеметників майже нічого не залишилось. Кулемет був пошкоджений так, що здавалося, він вже ніколи не застрекотить. Те, що залишилось від зброї, хлопці принесли до «Пастора» - начальника служби РАО Зеніту. Один з солдатів не витримав і викрикнув: «Батюшка, зроби щось! Ремонтуй, або замінюй, та патронів нам з горою. Руки чешуться – треба встигнути «с отвєткой». Все споганили, тварюки, я ж власними руками цю позицію копав!». Романа на посту в той день не було – тоді його вже госпіталізували з пораненням.
Про своє поранення в плече Роман розповідає так, наче досі дивується йому.
«Не вірив, що зі мною щось взагалі може трапитись, адже дружині пообіцяв, що обов'язково повернусь, не зважаючи ні на що. Якось, після чергового бою і артобстрілу, я побіг за боєприпасами для кулемета до сховища, але раптом знову почався обстріл. Снаряд САУ зірвався неподалік від мене, ударною хвилею повалило на коліна, і я відчув сильний біль у лівому плечі. Тоді я й не подумав про поранення. Здалося, що то просто камінчик відскочив» , - усміхається хлопець.
Роман зміг підвестись та добігти до сховища. Пізніше виявилось, що «камінчик» - це уламок снаряда. Хлопець і досі носить його в собі. Каже – на пам'ять.
В нагоді стались аптечки, які зібрали волонтери. Роману швидко надали першу медичну допомогу. Згодом його евакуювали в мобільний шпиталь. Лікарі казали, що «Халку» сильно пощастило: уламок дістати так і не вдалось, він залишиться в плечі хлопця на все життя. Поки Роман лежав у шпиталі, його тягнуло назад на передову, до товаришів. Але лікування затягнулося на місяць, й на Зеніті відбулась зміна ротацій. Тож з побратими зустрілись вже після повернення до Василькова.
Додому Роман потрапив живим і здатним тримати зброю. Солдат, наче у сорочці народився: уламок, що влучив у нього, не дивом не наробив значних пошкоджень.
Сьогодні старший солдат Роман Винярський продовжує службу на посаді оператора відділення бойового управління командного пункту зенітного ракетного полку, що на Львівщині. Військовий не полишає думки повернутись на передову при першій же нагоді. Воля до перемоги та любов до військової справи зробили зі звичайного, на перший погляд, хлопця справжнього героя.
20 серпня 2015 року за виявлені у захисті державних інтересів, особисту мужність і відвагу, зміцнення обороноздатності та безпеки України указом Президента України №480/2015 старшого солдата Романа Винярського нагородили державною нагородою медаллю «Захиснику Вітчизни». Не менш важливою для молодого військового стала й відомча нагорода - почесний нагрудний знак Начальника Генерального штабу «За взірцевість у військовій службі» ІІІ-ступеню.