На літературній сцені «ФранкоМісії» в Нагуєвичах Богдан Тихолоз – відомий франкознавець і науковець – виголосив невелику лекцію про важливість і роль Франка для української нації.
Відомо, що малого Франка називали «лісова душа». У селі його дещо побоювалися, казали, що не світська дитина: замість чемно бавитися з однолітками, він утікав до лісу, розмовляв з деревами, відганяв від села грозові хмари. Тобто був таким собі маленьким мольфаром, чарівником. Залишилися спогади про те, що його мати була ледь не відьмою і мала екстрасенсорні здібності. Про це зараз модно говорити, модно писати; та мене більше цікавить не те, чи мав Франко такі здібності, а те, що замість стати сільським ворожбитом, що було доволі прогнозовано, Франко став тим, кого ми знаємо як європейського інтелектуала.
Франко – це приклад успіху. Українського успіху і конкурентоспроможності на світовому ринку. Цьому успіху Франко, насамперед, завдячує своєму інтелекту. Попри те, що Франко був людиною серця, людиною буремної, стихійної підсвідомості, він зробив ставку на розум і на освіту.
Коли ми розглядаємо Франка як такого собі self-made man, людини, яка зробила себе сама, швидше всупереч, ніж завдяки обставинам, якій частіше заважали, ніж допомагали, то цей приклад перемоги інтелекту над обставинами, духу над матеріями, мені здається дуже важливим для нас сьогодні і вартий наслідування. Франко своєю багатогалузевою діяльністю стільки всього встиг зробити, що починаєш думати: як добре, що у його часи не було Інтернету. Інакше не тільки франкознавці, а й усе посполите громадянство просто втопилося б у його спадщині.
Мені здається, що один з найголовніших міфів про Франка – це той, що він помер 1916 року. Людина жива доти, доки про неї говорять і доки її продовжують. Те зібрання, яке є сьогодні тут, на фестивалі, засвідчує, що Франко живий, що його думки, образи живуть і ходять поміж нами, що вони мають те зерно, яке здатне прорости у нашій сучасності, вплинути на наше майбутнє.
Франко – це приклад не лише людини, яка сама себе зробила. Франко – це приклад людини, яка вигадала націю. Націю, якої на той час, фактично, не було, а він вирішив, що нація має бути.
Сьогодні тут виникла проблема у тому, як ставити наголос у прізвищі Франка. Відомо що у Нагуєвичах, гімназії і навіть університеті його кликали «Фрáнко». Але наголос «Франкó» став для нього принциповим відтоді, як він чітко усвідомив свою національну ідентичність, усвідомив себе українцем. Традиційний для Львова польськомовний наголос «Фрáнко» він перестав сприймати, бо хотів творити інший Львів, іншу Україну й іншого себе.
Франко був першим професійним українським політиком, людиною, яка намагалася вивести вічні балачки про українську національну справу не на рівень розмов, а на рівень реального політичного діяння. Франко намагався не лише стати собою, а збудувати дім. Дім, у якому б жили його діти. Йдеться не тільки про державний дім, а й про його власний будинок. Відомо, що він певний час поневірявся по різних львівських квартирах. Він не з доброго життя міняв житло, а через те, що не завжди міг прихистити себе і своїх чотирьох дітей у людських умовах. Франко довго йшов до власного дому, а збудував його тоді, коли діти вже попідростали. Свій дім на Софіївці (тодішня окраїна Львова) він будував у кредит. Цей кредит до кінця сплатили лише його діти, зокрема син Тарас.
Тепер мені здається, що ці кредитні відносини обернулися по-іншому. Це ми беремо кредит у Франка. Беремо його ідеї, концепції, твори. І наше завдання – віддати цей кредит з відсотками. А відсотки, які ми зможемо наростити, залежать уже від нас.
Потреба сприймати і читати Франка, як і пізнання будь-якої іншої людини, друга, чи коханої людини – річ глибоко інтимна. Тому, якщо під час фестивалю чи опісля хоч одна людини задумається над тим, хто такий Франко, чому його ім’я є у назві цього фестивалю, прочитає хоча б один твір, де відчувається дух Франка, вийде з ним на живий контакт і побачить щось таке, що здатне провадити його далі, то тоді є сенс у таких зустрічах і лекціях.
Франко міг зазирнути туди, куди часом не могло зазирнути око іншої людини. Я впевнений, що Франко, як, зрештою, не лише він, а й багато інших творчих людей, з якими ми здатні вступити в діалог сьогодні, дають нам змогу зазирнути в інші світи або в наш власний внутрішній світ і відкрити там оці дивовижні перли, які ми чомусь не помічали.