Кілька років тому, 28 травня, у день смерті Франка, був на панахиді по ньому, у церкві на Софіївці, найближчої до його будинку а теперішнього музею. На самому кінці місцевій парох звернувся його словами до численної публіки, що зібралася у церкві у знак подяки Франкові – за те, що той проклав їй дорогу як «Каменяр», виводив з пустелі, як «Мойсей». І т.д., і т.п.
Гірка іронія цих слів полягала у тому, що церква була майже пустою. Окрім семінаристів, які співали на службі, працівників поблизького музею Франка та ще кількох львівських франкознавців, у ній нікого більше не було.
28 травня цього року про нього рідко хто знову знає. Кажу це на підставі досвіду: у сучасній Україні про Франка рідко хто згадує не те що у день його смерті, але навіть у день його народження – який відтіняє і відтісняє офіційне свято Дня незалежності.
Чому Франка так мало згадують у незалежній Україні? На це є різні пояснення. Тут обмежуся однією тезою, на мою думку головною: відсутність Франка говорить не так про нього, як про стан самої України.
Щоб зілюструвати цю тезу, вдамся до метафори Ернандо де Сото з його книжки «Загадка капіталу»: через кабінет, в якому він писав свою книжку, проходять хвилі й українського, й американського радіо. Однак чути він можу тільки друге – бо його хвилі проходять через потужні трансформатори, котрі дозволяють його ретранслювати по цілому світі.
Є люди, котрі потрафлять самі бути такими трансформаторами – тобто включити свій край у великий світ. Тим самим вони змушують його пульсувати енергійніше і динамічніше, а своїх сучасників вчать говорити так, щоб їх чули і розуміли у всьому світі.
Франко був одним з небагатьох таких в українській історії. Може, навіть єдиним. Про нього говорили, що він світить на всю Україну, а променює набагато далі. У 2004 році другим таким по Франку українцем мав усі шанси стати Ющенко – не через самого себе, а через надії, які на нього покладали, і нагоду, яка тоді склалася.
Сьогодні ж говорити про крах Ющенка так само не прийнято, як і про Франкові здобутки. А це значать, що українці не хочуть нічого вчитися ані на своїх поразках, ані на своїх перемогах. А шкода: аналіз перших міг би зрозуміти, чому у нас немає перемог.
Читаймо виступ Ющенка на врочистостях до 150 річчя з дня народження Франка, де він говорить про потребу включити Україну у зовнішній світ. І як виглядає головне завдання цієї інтеграції за Ющенком? Зміцнення єдиної державної мови!
Ющенко, як де Сото, за фахом економіст. Але де Сото на відміну від нього дає інший рецепт включення кожної країни у великий світ: прихід до влади групи людей, яка має тверду політичну волю різко змінити правила гри. У першу чергу – гри економічної, тобто вивести з тіні «сіру економіку», зменшивши до мінімуму бюрократичне втручання та подолавши корупцію.
Америка у 19-му столітті, пише де Сото, була як Україна наприкінці 20-го – країною на межі між другим і третім світом. Зробивши, однак, потрібні реформи наприкінці 19-го століття, вона випустила джина капіталізму з пляшки.
Україні на початку 21-го не конче залишатися такою, якою вона була наприкінці 20-го. Для того, щоб змінити її траєкторію розвитку, треба у першу чергу змінити спосіб думання і пріоритети. Письменник Франко займався економікою. І то, треба сказати, досить фахово (як доказ: зі всіх рецензій на свою книжку «Злидні Галичини» Станіслав Щепановський відзначив одну – анонімну, котра належала Франковому перу). Економіст же Ющенко, прийшовши ж до влади, зайнявся мовою й історією.
Усі націоналізми можна умовно поділити на ті «мовні» й «економічні». Перші є неминучі, для націй, які самостверджуються. Але якщо у них немає економічної програми, то їхнє самоствердження відбувається у дуже малому масштабі – і їхня міжнародна роль невелика.
За сучасного стану речей Україна є меншою за те, ким могли би бути. Багатим краєм бідних людей, Великою країною, вплив якої на світову політику дорівнює приблизно впливу набагато менших від них Куби чи Чорногорії. У центрі Європи – але поза Європою. З Франком – але й без нього.