Готуючись до розмови з відомим франкознавцем, а від березня 2017-го, – й директором Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка Богданом Тихолозом, помоніторила місцеві засоби масової інформації і дійшла висновку, що за рік і три місяці керівництва установою доцентом кафедри теорії і практики журналістики Львівського університету ім. Івана франка ЛНУ жоден із львівських музеїв не був згаданий у ЗМІ стільки разів, скільки музей Франка.
Франкознавець Богдан Тихолоз від березня 2017-го став директором музею Івана Франка
Чому така увага преси саме до цього музею? Чи збільшилося за рік число відвідувачів, і якщо так, то що їх вабить до музею, заснованого ще 1940 року? Чи можливо позбавити дослідження спадщини Франка ідеологічних нашарувань? Чому Тихолоз багато років тому став франкознавцем? Також – про сімейний, із залученням малих дітей, підряд у роботі, «переорієнтацію» дружини і не тільки про це – в інтерв’ю ZAXID.NET з одним із наймолодших в Україні директорів музеїв, 40-річним Богданом Тихолозом.
«Живий музей цілого чоловіка»
Минув рік, як ви є при посаді директора. Мали час, аби усвідомити вибір, проаналізувати ситуацію… Тепер полишаєте викладацьку роботу у Франковому університеті. Чи не шкодуєте у тихому музейному просторі за живою роботою?
По-перше, я не маю звички шкодувати про будь-що. Тому що, що би не ставалося, з того випливає певна наука. І досвід, будь-який, позитивний чи навіть негативний, здобутий у такий спосіб, має дуже високу цінність. Такий досвід за гроші не купиш! Тому, навіть коли трапляються у моїй кар’єрі чи в моєму житті, якісь прикрості чи поразки, я не маю звички плакати, скаржитися чи шукати винних.
Натомість намагаюся винести з того певний урок. Вважаю, що негативний досвід – це також досвід. І коли Ліна Костенко писала «Поразка – це наука, ніяка перемога так не вчить», то вона мала стовідсоткову рацію. То – раз. По-друге, я вважаю, що людина насправді – істота непосидюча та така, від якої залежить дуже багато, і воно творить той мікроклімат, в якому працює, і гуртує спільноту, громаду, зрештою, робить життя таким, яким здатна зробити. Якщо ми, незалежно, в якому полі працюємо, вкладаємо сенс і енергію у свою роботу, то цей досвід не може бути безсенсовним.
Щодо вашого питання стосовно переходу з «живого» місця роботи до, умовно кажучи, «мертвого», то справді, стереотипи такі є.
Тим паче, Музей Франка – меморіальний…
Маєте рацію. Але я, ще тоді, коли кандидував на посаду директора, йшов на конкурс з програмою «Дім Франка – живий музей цілого чоловіка». І для мене було певним викликом і великим життєвим інтересом внести життя в цей простір. Я не люблю говорити, що тут нічого не відбувалося чи ми все перевернули догори дриґом…
Думаю, що це неправильна філософія. Бо дуже важливо зберігати спадкоємність, ставитися з повагою до досвіду попередників. Водночас може з впевненістю сказати, що від часу, коли я працюю в музеї, тут сучасного, актуального життя стало більше.
«Все, що ми робимо, ми робимо разом»
Це заслуга не тільки моя – заслуга колективу, команди. Все, що ми робимо, ми робимо разом. Але потрібна була мотивація. І потрібна була нова філософія музейної справи. Річ у тім, що зараз музеї в світі, а відтак – і в Україні, із місць зберігання цінних речей, таких собі «культурних камер схову», перетворюються на відкриті майданчики суспільної комунікації. Тобто місія музею полягає не тільки в тому, щоби охороняти культурну спадщину, а в тому, щоби її активно популяризувати, просувати, робити знаряддям розвитку нашої сучасності.
Якщо ж ми ставимося до цінностей як до того, що десь там лежить в надійному сейфі і в ніякий спосіб не інвестуємо у наше майбутнє, то ті цінності девальвують. Якщо ми думаємо, як тим цінностям надати нового звучання, нового вигляду, як їх інтерпретувати і як їх зробити інструментом опції творення, впливу на суспільну свідомість сьогодні, вони набувають набагато вищої цінності.
Вік і посада
Напевно, марно шукати молодшого за вас директора музею. Принаймні у Львові. Вік впливає на поле вашої діяльності?
Звичайно, впливає! Я скажу так: у кожній установі, зокрема – в музеях органічно розвиватиметься життя, якщо представлені різні генерації. Це як родина. А щаслива і багата та родина, де є всі покоління: прадіди, прабабусі, діди, бабусі, тато, мама, діти, внуки, правнуки. Тому вважаю, що і в музеї мають бути репрезентанти різних поколінь. Я зараховую себе, зрозуміло, не до творчої молоді, бо вже певний життєвий досвід є, є стаж викладацької і наукової роботи в університеті, є досвід організаційної, керівної роботи.
Водночас не можу зарахувати себе до старшої генерації. Я – середнє покоління. Мені дуже важливо, щоби у музеї працювала молодь. І за той час, що я є на посаді директора, нам вдалося залучити до роботи багато молодих людей. Деякі працюють у штаті. Деякі – сумісники. Дехто, роблячи з нами спільні проекти, не пов'язаний з музеєм ніякими формальними зобов’язаннями.
Але водночас із такою самою повагою й увагою я ставлюся до старшої генерації. У нас працює Віра Бонь, якій минуло 90 років. Й надалі вона працюватиме, бо є однією з наших найцінніших працівниць.
«Музей – це не місце гробової тиші»
Все ж довелося переробляти штатний розпис під вас, 40-річного директора?
Наразі навели лад у штатному розписі. Оптимізували структуру на рівні управління. До речі: є молодший за мене директор – Богдан Лазорак. Очолив минулого року Музей Франка в Нагуєвичах. Отже, два Богдани прийшли до двох франкових закладів. І в нас – дуже активна співпраця.
«Я батько малих дітей»
І ще стосовно віку. Я батько малих дітей. Ще поки що до внуків далеко. Але я, спілкуючись із дітьми, бачу відмінність між ними і людьми навіть моєї генерації. Вони – не ми.
І для мене, до директорства, всі музеї поділялися на дві категорії. Такі, де діти кажуть: «Тату, коли ми вже нарешті йдемо додому?», і такі, коли вони кажуть: «Тату, а коли ми ще сюди прийдемо?». І скажу відверто: Музей Франка донедавна був місцем, звідки діти просилися додому. А тепер вони хочуть приходити сюди ще і ще, тому що для них є цікаві заняття.
Отже, коли я перед комісією виступав, то казав, що у музеї хочу чути дитячий сміх, бо музей – це не місце гробової тиші. Так, спочатку з приводу цього були іронічні закиди на кшталт «Тихолоз хоче перетворити музей на дитсадок…». Зрозуміло, що ми не дитячий садок. Але музей, де нема дитячого сміху, – це мертвий музей.
«Лягло на душу інтересом»
Скільки років загалом ви цікавитеся Франком, і з чого все почалося?
Як і у більшості, почалося все з часу шкільного навчання. Але водночас – у досить своєрідний спосіб. Моє знайомство з Франком – типове і нетипове. Типове – це те, що я зрозумів із творів Франка зі шкільної програми, які всі ми читали. Мене той Франко цікавив, але не скажу, що заінтригував.
Тобто радянська школа вбивала сприймання письменників, ніж його стимулювала. Але був такий цікавий епізод. Ми вивчали повість «Борислав сміється». Сказали прочитати. Я, як чемний учень, все читав. Мав удома 20-томник Франка, проте отого останнього тому, де є перелік всіх творів, не було на місці. І я випадково відкрив дев’ятнадцятий том і побачив такі цікаві назви праць – «Мислі о еволюції в історії людській», «Що таке поступ»… Думаю: «Цікаво… Цей чоловік писав про еволюцію…» А я в той час дуже зацікавився біологією, зокрема – теоретичною біологією, еволюційною теорією… І я почав читати.
«У нас активно розвивається мистецька діяльність»
Спочатку мене вразила мова – досить своєрідна, галицька. А я ж родом із Черкащини, Наддніпрянщини. Мова була дивна, своєрідна, але зрозуміла. І був від того якийсь чар, аромат. Потім мене вразила простота викладу. Я перед тим читав праці різних теоретиків, філософів, мислителів, які писали досить складно, мудро, але нелегкодоступно. Франко вміє про складні речі писати дуже просто.
Може, просто лягло на душу?
Так, лягло на душу – інтересом. Я відкрив для себе Франка спочатку як філософа, філософа історії зокрема, який вразив мене своїми ясними думками, ясною візією розвитку людства. А потім, оскільки часи вже були «перебудовні», мені до рук потрапили окремі цитати цензурованого Франка.
Наприклад, з критикою марксизму. Оскільки тато мій був задіяний у всьому такому русі («Народному Русі», мітинги організовував), то такі речі мені до рук потрапляли. І тоді я подумав: «От який мудрий чоловік. Я думав, що він тільки поет, а виявляється!..».
Тобто Франко відкрився мені спочатку як мислитель, а вже потім – як поет. І згодом воно вилилося у дослідницькі студії різного характеру, але десь отой вектор, спрямований на синтез філософії і літератури, мене завжди цікавив. У мене дисертація була по філософській ліриці Франка, кілька книжок присвячені цій проблематиці. І я би сказав, що, коли ми зараз позиціонуємо Франка у культурній свідомості, нам дуже важливо витягнути його із тієї полички, де лежать книжки із шкільної програми.
Так, він письменник. Але у нас багато письменників! А Франко – один! Його унікальність й ексклюзивність полягає якраз у тому, що він не лише письменник – він передусім мислитель, а відтак і вчений, публіцист, політик, громадський діяч.
«Сімейний підряд»
А як так сталося, що й ваша дружина – франкознавець?
Вона львів’янка. Ми вчилися разом на філологічному факультеті. Але я її зауважив тоді, коли ми ще не вчилися у Львівському університеті – обоє навчалися у Малій академії. Зустрілися на одному з конкурсів, у Тернополі, де вона посіла перше місце, а я – друге. Вона тоді займалася лінгвістикою, мовознавством і писала про фразеологізми у творчості Квітки-Основ'яненка, а я вже тоді займався Франком і писав про його філософські твори. І потім, коли ми вже виявилися на одному курсі, то зрозуміло, що мені дуже праглося зацікавити її тим, що і мене надихало.
Наталя піддалася моїм інтелектуальним чарам, а я – її іншим… І вже на першому курсі ми разом поїхали на конференцію до Дрогобича з франкознавчими доповідями. І від того часу Франко теж її зачепив. Вона написала дисертацію про казки Івана Франка, а тепер, в основному, займається питаннями родини Івана Франка, його дітей, зокрема, їхньої творчої спадщини.
Франкознавство перебувало під тоталітарним пресом
Мене завжди цікавило питання, скільки ж можна вивчати одну постать? Бо, здавалося б, все вивчено за стільки років…
Ні, я би сказав, що ми, радше, на початку дороги... Розвиток науки має свою логіку. Коли наука має нормальний розвиток, то він підпорядкований цій логіці. На жаль, франкознавство як наука розвивалося, радше, за аномальним сценарієм. Що я маю на увазі? Франкознавство, як комплексна дисципліна, що досліджує життя і творчість Франка (і літературознавство, і мовознавство, й історія, й економіка), перебувало під дуже сильним тоталітарним пресом. І коли творилися певні образи Франка, вони були дуже ідеологічні й тенденційні.
Я говорю про те, що ми на початку шляху, з однієї простої причини. Говорити, що все сказано і досліджено, можна лише в тому випадку, коли буде зібрана вся спадщина Франка. На нинішній час найповнішим є його 50-томник, виданий ще за Радянського Союзу. Приблизно такий самий обсяг праць Франка є в архіві і потребує опрацювання.
Отже, ми ще не всю спадщину повернули у науковий обіг, а вона – надзвичайно цікава і в ній – дуже багато сюрпризів для дослідників різних галузей.
«Музей Франка донедавна був місцем, звідки діти просилися додому. А тепер вони хочуть приходити сюди ще»
Друга причина – тенденційність інтерпретацій. Дуже часто досліджували не стільки Франка, яким він насправді був, скільки того Франка, який був зручним, таким собі кишеньковим.
Тенденційно…
Так. Тому сказати, що все раніше написане об’єктивно з наукової точки зору, на жаль, не можемо. Так, були праці чесних серйозних дослідників – як франкових сучасників, так і його наступників, але поміж тим є дуже багато відвертого ідеологічного мотлоху і кривих тлумачень.
Треба очищувати спадщину від цього мулу, треба достукуватися до Франка живого і цілісного. І ще один момент. У нас взагалі у ставленні до української класики, не тільки щодо письменників, а й щодо історичних діячів, є глорифікаційно-некрофільський підхід. Ми їх звеличуємо. Але звеличуємо як мертвих. Так, вони наші великі мертві, і коли ми навіть пишемо про їх великі справи чи великі твори, відсуваємо їх особистості, часто дуже живі і суперечливі, на задній план.
Коли ми говоримо про постать Франка, ми не можемо його збагнути поза контекстом його власної біографії. Але станом на нині ми не маємо цілісної біографії Франка – сучасної й наукової. Маємо лишень частини, які, наприклад, написали Ярослав Грицак чи Ярослава Мельник. Суцільної ж картини немає! І ще одна причина… Коли класика насправді має цінність, то вона для кожного покоління відкривається по-своєму.
«Назва «Дім Франка» – зручніша»
Які основні напрями діяльності музею?
Ми зробили ребрендинг – позиціонуємо себе як Дім Франка. Назви нашої установи не змінюватимемо, але розуміємо, що для відвідувача, для туриста, для маленьких школярів як для гостей назва «Дім Франка» – зручніша. І, відповідно, створюватимемо для гостей такі умови, щоби виходили звідси, полюбивши Франка, з позитивними емоціями. Хочемо бути кузнею добрих новин для ЗМІ, і нам це вдається.
«Хочемо бути кузнею добрих новин для ЗМІ»
За попередній рік у пресі згадок про Музей Франка було стільки, скільки не було за всі попередні десятиліття. Це не вихваляння і не гіпербола – я маю все задокументоване. І це важливо не тільки з метою реклами, промоції музею. Це важливо для гуртування спільноти, бо, просуваючи бренд Дому Франка, просуваємо самого Франка як національний бренд.
У нас є чотири головні вектори діяльності, які починаються зі слів «Дім Франка». Отже, Дім Франка – це дім науки. У нас провадяться дослідження, ми видаємо науковий вісник, видаємо книжки.
Започаткували бібліотеку Дому Франка. Видали першу книжку – «Андрій Франко». Проводимо наукові семінари, презентації, конференції. Це має бути, бо ми – національний музей і повинні тримати інтелектуальну планку. У нас працюють сім кандидатів наук. (А донедавна було три. І директор був кандидатом хімічних наук).
Другий вектор – Дім муз. Отже, у нас активно розвивається мистецька діяльність. І аж ніяк не все пов’язано з Франком. Ми відкриті до сучасних творчих експериментів. Це, припустимо, виставкова діяльність, і в нас уже на півтора року вперед розписані експозиції. З кожної виставки намагаємося робити подію, і така душевна атмосфера людей приваблює.
Дружимо й з театрами, і не тільки львівськими – робимо вистави. Організовуємо музичні вечори. Виставляємо й роботи дітей – нещодавня виставка малюнка з участю учнів художньої школи спричинила ажіотаж.
«Коли говоримо про Дім родини, хочемо, щоби він гуртував представників всіх поколінь»
Наступний наш вектор – Дім діалогу. Йдеться про сніданки у Домі Франка, філософські диспути, цикл зустрічей «Мій Ізмарагд» із залученням відомих особистостей, наприклад – Мирослава Мариновича, котрі розповідають про проблеми сучасності. Це не є масові і касові заходи.
Зрештою, ми й не ставимо собі цього за мету. Нам важливо, щоби до нас приходили люди, котрі гуртують. Четвертий наш напрям – Дім родини. Намагаємося згуртувати Франкову родину навколо музею, а нащадки Франка є в Канаді, в Америці, в Бразилії, Іспанії… «Розсипані» родичі й Україною. Ми робили з’їзд родини «Франковому роду нема переводу», повезли їх у Нагуєвичі і дуже активно з ними тепер спілкуємося…
Але коли ми говоримо про Дім Франка – Дім родини, то не йдеться тільки про родину Франка. Я говорю так: «Родичем Франкам є не тільки та людина, в жилах котрої тече кров Франка, а й та, що відчуває себе причетною до тієї традиції».
Тобто якщо людина бачить у творчості і діяльності Франка те, чим вона може пишатися, то тоді вона є його нащадком. І не має значення, про що йдеться: «Лиса Микиту», філософські праці чи франкові захоплення рибальством… І коли говоримо про Дім родини, хочемо, щоби він гуртував представників всіх поколінь – від найменших до найстарших.
Скільки заходів загалом відбулося?
За минулий рік – понад сто. І цього року – вже понад сто. Але тут штука – не тільки в кількості. Ми, вважаю, навіть трохи своєю активністю, заходами різноманітними «загнали», переобтяжили і публіку, і самі себе. Випрацьовуємо робочий ритм, зрозумілий і для працівників, і для відвідувачів. Але мусили довести, що тут може вирувати різноманітне життя.
Чи маєте статистичні викладки щодо збільшення відвідуваності?
Дозволю собі припустити, що у попередні роки інформація щодо відвідуваності фальсифікувалася.
А чому?
Бо для того щоби витримати статус «національний», потрібно мати 30 тисяч відвідувачів на рік. Отак воно з року в рік у звітах і писалося, хоча я твердо переконаний, що так не було. Отже, щодо кількості, то ми на тому самому рівні, що й наші попередники, – минулого року до нас прийшло 25 тисяч людей.
З них у будинку літературної експозиції, котрий до цього часу фактично не працював, бо, як кажуть колишні співробітники, сюди приходило до ста людей на рік, – 12 тисяч відвідувачів. Хоча це насправді мало. Але є точне мірило числа гостей – сума від продажу квитків. 2016 року – це 67 тисяч, 2017-го – 120 тисяч.
Запит на інтелект
Чи робили порівняльний аналіз географії відвідувачів?
Так. Ми такий аналіз робимо. Основна частина – з України. Найбільше – Львів і область. Також нам вдалося відновити на рівні області програму організованого відвідування музею школярами. Нам важлива така аудиторія, бо мусимо закласти дітям основи певного світогляду. Щодо відвідувачів з-за меж області, то їх присутності завдячуємо ЗМІ, а особливо – центральним, котрі поширили Україною інформацію про те, що ми є.
Тут, напевно, ще й проблема у тому, що ви не є у центральній частині міста.
Так, є така проблема. І це – одна з ключових проблем. Бо навіть якщо людина хоче до нас приїхати, їй складно це зробити, бо до нас довозить тільки маршрутка №53. Також вважаємо проблемою ознакування у місті. І ще одне.
Нам дуже важливо виокремлювати з того величезного числа туристів, що кожного року приїжджають до Львова, а число їх зростає, інтелектуалів, які мають запит не тільки на пиво, каву і чоколяду, а й на тих, хто творив історію Львова. І це дуже складно. Але ми вже почали співпрацю з туристичними агенціями, розробляємо спеціальний путівник.
Також, готуючись до приходу гостей з-за кордону, зробили школу англійської для наших працівників, і в нас є люди, котрі готові забезпечити екскурсійне обслуговування іноземними мовами. Роботи багато, але я думаю, що ми на добрій дорозі.
В планах
Напевно ж маєте щось на перспективу в сенсі розвитку?
Так, маємо. І в тих планах я не один – маю однодумців. Попри те, що не привів зі собою до музею жодної людини. Отже, я вважаю, що в Україні має існувати не просто Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка, а, за прикладом Музею Шевченка, Україні потрібен єдиний національний музей Івана Франка і національний історико-культурний заповідник «Батьківщина Івана Франка».
Декілька днів тому ми утворили громадську організацію «Асоціація Музеїв Івана Франка». Йдеться про кілька музеїв – у Львові, Криворівні, Калуші, Києві, навіть у селі Халеп’я Київської області. Крім того, хочемо разом із партнерами з Києва та цілої України запустити сучасний й ефективний інтернет-портал «Іван Франко».
Бо якщо нема нашої культури і Інтернеті, то нас просто не існує для інших країн, для покоління ґаджетів. І треба думати всім спільно над підготовкою повного зібрання творів Франка.
Хіба музей самотужки це зробить?
Ні. Будемо ініціювати де тільки можна, щоби нарешті позбутися цієї національної ганьби і підготувати його до друку, а це – понад шість тисяч творів. Процес складний, але якщо його не розпочати, то цього ніколи не буде.
Принагідно…
Чи не вважаєте ви, що імена певних особистостей є дуже заяложеними?
Вважаю. Постаті Франка, Шевченка, Лесі Українки, без сумніву, заяложені. Як за радянських часів імена Тичини, Рильського й Сосюри. Але до цього можна по-різному ставитися. Можна підходити коректно, обережно, зважено і продуктивно, а можна деструктивно, рубаючи з плеча.
Коли переїжджаємо з хати до хати, беремо якісь цінні речі з собою, і в новому помешканні вони стають основою нашого добробуту. Коли переходимо з епохи в епоху, то обираємо найцінніше і повинні диференціювати, мотлох це чи не мотлох. На моє глибоке переконання, треба змивати той мул, ту патину, що дуже накипіла на бронзовому образі Франка, треба актуалізувати якісь невідомі донині або марґіналізовані речі і шукати спосіб показати його свіже, молоде обличчя.
Що це означає? Осучаснювати?
Не конче робити Франка у джинсах чи бейсболці, хоча такі спроби я не вважаю злочинними. Я це називаю «актуалізувати».
Наведу приклад. Молодий інді-гурт зі Львова «Один в каное» поклав на музику вірш Франка «Човен», який ніхто ніколи майже не зауважував. Зробили це вдало, бо пісня стала хітом. І ще: є такий дуже добрий термін «перезавантаження». Отже, не осучаснення – актуалізація і перезавантаження потрібні!
Але навіть при тих актуалізації і перезавантаженні німб лишається!
Франко не був святим, так само, як і Шевченко. І вони самі до себе не ставилися як до святих – усвідомлювали себе грішними людьми… Це водночас не означає ставитися до них за принципом «Такий, як ми».
Так, такий, як ми, але не зовсім. Тобто є дві крайнощі: надмірна верифікація і возведення на п’єдестал у вигляді поганського культу або зведення до обивательського, міщанського рівня і навіть демонізація, коли з них починають робити пияків, гульвіс тощо. Ми ж цінуємо їх за те, що вони залишили нам цінного по смерті.
Фото: Дім Франка