ПОПЕРЕДЖЕННЯ: схильним до софістської прискіпливої критики, особам з очерствілими серцями, зарозумілим і беземоційним прохання цей матеріал не читати, дарма не витрачаючи час. Адже сей текст не покликаний розбити ущент всесвітні чи то пак всеукраїнські міфи, когось між кимось посварити, будь-кого засудити чи комусь дорікнути. «Франція – не Париж» - це місце для відпочинку і роздумів, а не чвар. Якщо умови гри не влаштовують, натисніть, будь ласка, «Esc». Гарного настрою! =)
- Як Вам вдалося дожити до 120 років?
- Я ні з ким не сперечаюся.
- Це неможливо!
- Ви цілковито маєте рацію…
(мудрість Сходу)
Перший раз. Щось магічне є в цьому спаплюженому буденністю словосполученні. Перший крок, перша двійка і незадовільна поведінка, перше захоплення, перша подорож, перший поцілунок… ну, що там ще? Перший раз завжди останній, він йде зі своїми секундами назавжди у минуле. Залишаються лиш чиїсь сліди на післядощовій землі – спогад консервуємо.
Останній місяць цього літа я віддала тиші у французьких Альпах. На висоті 1800 м. над рівнем моря знаходиться санктуарій (паломницький центр) Ля Салет (Notre-Dame de La Salette), де я працювала волонтером. Уявіть собі: довкола гущавина альпійських гірських хребтів, на маківках яких де-не-де плямить білизна снігу (вічного), до найближчого села – 15 км по серпантинній дорозі, у небі час від часу з’являються орли (я не орнітолог, тому кожного величезного птаха називаю орлом – пардон!)), ті здоровезні птахи буквально врізаються в хмари-спринтери (небо там літало зі скаженою швидкістю), з базиліки (храму) чутно токати і фуги органу, а рано-вранці десь далеко в горах лунають дзвіночки заблукалих овець. Ну хіба не ідилія? Банально, але саме тут ВПЕРШЕ у моєму житті час зупинився. Світ намагався вхопити мене, але не зміг… Звичайно, я ще не збираюся помирати, як Сковорода, проте цей серпень у НЕтиповій Франції був подібним на летаргічний сон…
Відразу ж у перший день я вимкнула телефон на найближчих п’ять тижнів, скоротила «походи» в Інтернет до одного разу на день (15 хв. для листа батькам), взяла фотоапарат, записник і олівці та вийшла на ПОВІТРЯ, якого так давно не вистачало – мізки очманіли від краси й кисню, подумали взяти відпустку, але впали у кому. Ну й слава Богу! Я залишилася наодинці зі свідомістю і гармонією.
Коли їхала в цей паломницький центр як волонтер, багато моїх друзів кепкували, мовляв, я «вдарюся у релігію» і стану монашкою ну і patati-patata(фр. – бла-бла-бла). Чесно кажучи, теж виникали побоювання щодо «релігійного вербування», та Ля Салет розвіяв будь-які міфи настільки, що наприкінці моїх духовних канікул я не хотіла повертатися в Україну. Не хотіла, бо там, у горах, тиша і розміреність, люди (волонтери, сестри, паломники) туди приїжджають за власним бажанням, отже там ніхто не діє за принципом «так треба». Тому, певно, всі люди в ЛаСалеті напрочуд добрі і чуйні, незалежно від соціального статусу, віку чи ще якихось-там умовностей. Тобі допомагають доїхати стопом у будь-яке місце, ти допомагаєш іншим знайти щось, дійти кудись тому, що ти і вони просто люди, всі ж рівні. «Рівні» без усяких «але», що ними повсякчас псуємо досконалість світу, поділяючи його на дрібні дуалістичні кавалки. Звичайно, я знаю, що ті люди потім повертаються у своє повсякденне середовище і натягають маски й ролі, втираються у минулий злегка озлоблений і дратівливий ритм. Знаю це на власному прикладі. Проте так само на власному прикладі впевнена, що те відчуття безумовності та увільнення, врівноваженості залишається надовго. А що як саме таке відчуття нірвани? – Самодостатність у внутрішньому спокої.
Автостоп
Щось я захопилася світовідчуванням, перепрошую. Адже вам цікавіше почути, напевно, про автостоп у Франції? Бо, наприклад, саме це мене і спокусило поїхати у паломницький центр: один раз на тиждень повноцінний вихідний, а інколи – й два, які ти не менш повноцінно витрачаєш на мандри.
А «стоп» у Франції таки магічний, ну, принаймні, мені щастило. Секрет успіху: серпень – фактично місяць відпусток, усі кудись їдуть у гарному настрої та підвозять таких «пілігримів», як я; а маєш картон із назвою міста – не простоїш й п’яти хвилин, як тебе вже заберуть та ще й висадять, де зручніше для наступного стопу. Хоча після восьмої вечора «голосувати» на дорозі не радила б – у цей час і машин менше, і людей менше (ви розумієте, про що я).
Французи напрочуд компанійські люди. І не цураються вони англійської, мовляв через надмірну неприязнь до Туманного Альбіону. Перше питання, коли сідаєш в машину: «З якої Ви країни? Коли повертаєтеся додому?». Навіть якщо рівень мовного порозуміння мінус один (я не можу сказати чогось французькою, а французи не розуміють англійської), то все одно атмосфера весела й починається «показуха» - мова жестів універсальна у будь-якій ситуації, чи не так?
Окрім того, що французи компанійські, так вони ще й співчутливі не на словах, а у вчинках. До прикладу, якось ми з друзями стопали після восьмої вечора (чит. вище про застереження щодо стопу о 20.00). Сутеніло, ніхто не зупинявся. А! Зупинився один хлопець сумнівно веселого вигляду. То було корито на колесах, що мало б походити на дім на колесах, з «осердя» якого штиняло легким перегарчиком добротних французьких вин, а зі зашмиганого вікна виповзла голова не менш пахучого собаки. Тож, я думаю, ви зрозуміли, чому ми побажали водієві bonvoyage і залишилися при шляху битому.
Тоді зі сусіднього будинку вийшов якийсь дідусь і запитав, куди нам треба. Ми пояснили все на кострубатому варіанті французької, бо ж сподівань на те, що дід знає англійську, не було. Чоловік мовчки відчинив гараж і вигнав старенький запилений опель, у який ми, як за командою, запхалися. До пункту призначення було 10 км. Дідусь «доставив» нас мовчки, тільки зрідка поглядав у дзеркало заднього виду на наші перелякані, але такі вдячні мармизки.
Інший випадок. Ми стоїмо на стопі. До санктуарія 15 км. Зупиняється машина, і водій каже, що може підкинути тільки до села, від якого йти ще 10 км. без надії, що хтось буде у цей час їхати до паломницького центру. Вибору не було – сіли. Дорогою розговорилися і я помітила, що хлопець проїхав своє село і їде у потрібному мені напрямку. Питаю, мовляв, чи він не заговорився і не пропустив село. Відповідь така: «Ні, не помилився. Просто хочу Вам допомогти»…
Подібних історій ще доста. Машини були різні, шляхи і міста різні, а вчинки людей залишалися вражаючими, дивовижними, а головне – простими, безпосередніми. Вони не вимагали подяки і великого захоплення аж до биття поклонів. Ця допомога скрізь була природною, ніби так і треба, ніби це звичайна справа – підвезти вночі якихось незнайомих людей до зовсім іншого міста без власної на то потреби чи вигоди.
А один з водіїв якось навіть подарував мені свій диск з музикою тільки тому, що я сказала, як сильно сподобалися мені ці мелодії. Ну ЩО це таке?! Невже у Франції люди-іншопланетяни?! Бо, на жаль, розказати про ТАКИЙ магічний автостоп в Україні я не можу, хоча стопила свого часу навіть у Криму.
Волонтерство
Похвалитися великим досвідом волонтерства не можу, але той досвід, що його здобула у Франції, спонукає до участі у наступних подібних проектах.
Про особливість атмосфери в Ла Салеті я вже писала, тож тепер коротко про робочі будні ;). Ледь не кожен день доводилося вставати о сьомій ранку (сніданок зазвичай пропускала, бо люблю поспати)) і гайда до колгоспу, а саме – на кухню. Там день-у-день різала цибулю, огірки, помідори, ананаси, баклажани, смажила, калатала, насипала, наливала, ошпарювалася. Коротше кажучи, тепер я можу сміло йти на роботу в університетську їдальню, чи то пак – навіть у хот-дожну майстерню «Біг Бургер» (без реклами), а в резюме писати: «Проходила практику в кращих ресторанах Франції».
Все це, зрозуміло, жарт. Кулінарні здібності залишилися без змін, на жаль. Проте на тій кухні головним був командний дух, а не вміння приготувати жабу. Справді, хоч у мене було чотири шефи різної національності і кольору шкіри, ми постійно жартували, не зважаючи на різницю у віці. А коли Орільєн (один із шефів) горланив: «Nina-katastrof!!!», - я знала, що це він так лагідно (ну майже завжди лагідно, бо інколи я забувала дорізати сир чи покласти десерт в холодильник) мене кличе, і вкотре бігла, наспівуючи «Ти ж мене підманула». До речі, цікаво, що українці на кухні були єдиними, хто співав пісні і яких просили часом щось заспівати. Так що можете собі уявити, яка у нас там була естрада поміж баняками і скомородом сирної плісняви. Особливо жалісно виглядало, коли ми співали «Ой чий там кінь стоїть» зі сльозами на очах від того, що дочищаємо вже другий мішечок цибулі.
Ось такий фестиваль кожен день тільки тому, що туди приїхали дійсно волонтери, які хотіли допомагати один одному, а не туристи, які прагнули зекономити на подорожі, використавши «цей дурний християнський волонтаріат». Були, безумовно, і «туристи», та, дякувати Богу, не на нашому сервісі.
Зараз сиджу у своїй конурі, пригадую цей чудовий серпень і вражена від того, що клавіатура (чи я) настільки недосконала. Адже не можу всі спогади втулити в ці ниці літери, не можу зв’язно «витулити» всі історії з голови. Тому, думаю, буду закінчувати.
Моя Франція – це не Париж. Моя Франція – це гармонія, внутрішній спокій, віра в Людину, рівність і простота, природність у всьому і у кожному, що довкола мене. Після духовного автостопу тут, серед вічності гір, я зупинилася у роздумах перед салетинським хрестом. Адже паломницький центр тут є тому, що 1846 року тут об’явилася Богородиця. На салетинському хресті зображені молоток, що ним забивали цвяхи у тіло Христа, і обценьки, якими ті цвяхи витягали. Питання, яке тепер зі мною, як шматок моєї тиші у серпні: «Що обрати зараз і потім: молоток чи обценьки?»…