За роки повномасштабної війни Україна втратила велику частину молоді. «До повномасштабного вторгнення в Україні проживало близько 10 млн молодих людей, а зараз – близько 7,6 млн. Це колосальні втрати», – заявила віцепрем'єрка з гуманітарної політики, міністерка культури Тетяна Бережна. Але виникає запитання: як уряд збирається повертати свою молоду поросль?
З 2022 року країна переживає рекордне після Другої світової війни переміщення населення: за даними ООН, її покинули близько 6,8 млн людей, ще близько 8 млн стали внутрішньо переміщеними особами. Це робить міграційну кризу одним із ключових викликів для держави в найближчі роки.
Особливо небезпечним для країни є відтік молоді, адже саме молоді люди формують її економічне, інноваційне та соціальне майбутнє. Вони – важлива частина робочої сили, майбутні фахівці і підприємці, а також носії культурного й громадянського потенціалу. Втрата навіть невеликої частки молоді в довгостроковій перспективі може призвести до жорсткого дефіциту кадрів, уповільнення відновлення після війни, зниження податкової бази і можливості підвищувати пенсії.
Більш того, таке різке зменшення активної частини населення послаблює соціокультурну тканину суспільства: скорочується кількість молодих сімей, падає народжуваність, знижується інноваційна активність, що ускладнює модернізацію економіки. А ще молодь України традиційно відіграє велику роль у зміцненні демократичних інститутів.
Тим часом дослідження компанії Gradus показало, що хоча багато молодих українців і надалі емоційно пов'язані зі своєю країною, вони не формують для себе якихось планів повернення. Якщо 2024 року головною причиною залишатися за кордоном називали безпеку, то 2025-го на перше місце виходить якість життя і професійні можливості в Євроунії.
Згідно з дослідженнями, 45% молодих українців вказали, що повернулися б «щоб бути з родиною», 46% – «через друзів і соціальні зв'язки», 38% – «через тугу за звичним життям». Інші мотиви, такі як внесок у розвиток країни (26%), виявилися менш значущими в порівнянні з побутовими й соціальними факторами.
Водночас інші великі дослідження вказують і на такі проблеми: значна частина українських біженців визнає, що їхнє повернення залежить не тільки від поліпшення зовнішніх умов, а й від політичних реформ, безпеки та боротьби з корупцією. Так, опитування від 2025 року науково-дослідного інституту економіки Німеччини (Ifo Institute) показало, що майже половина опитаних готова повернутися, якщо Україна відновить свої кордони, отримає гарантії безпеки (наприклад, через членство в НАТО або ЄУ), а також якщо буде боротьба з корупцією і поліпшення умов на ринку праці. Без цих передумов готовність повернутися різко падає – до приблизно 3% респондентів.
Ці дані чітко демонструють багатогранність причин міграції та повернення: матеріальні фактори важливі, але політичне й інституційне середовище, зокрема відчуття справедливості, рівноцінного захисту прав і рівних можливостей для всіх, стають дедалі вагомішими чинниками.
У соціологічних опитуваннях поняття справедливості згадується побіжно або зовсім не згадується, проте для багатьох українців за кордоном воно лежить в основі їхніх оцінок країни як місця для життя. Українські біженці, з якими я спілкувався, перебуваючи майже чотири роки під тимчасовим захистом у Німеччині, говорили, що виїхали не через страх, відсутність квартири чи роботи. Вони виїхали тому, що часто не відчували моральної основи для своєї жертовності: «Заради чого я повинен ризикувати своїм життям? Щоб хтось ще більше збагатився?».
Якщо розставляти причини від'їзду за значущістю, однією з ключових, на мою думку, є саме проблема справедливості. Для багатьох вона стоїть на першому або другому місці, іноді навіть вище за страх смерті. Логіка тих, хто виїхав, проста: «Я готовий терпіти ризик і позбавлення, тільки якщо бачу, що правила однакові для всіх». Коли цього немає, зникає не тільки мотивація, а й моральні причини жертвувати собою.
За роки війни ми не раз бачили, як несправедливість в Україні проявлялася в конкретних ситуаціях: нерівне застосування мобілізаційних правил, коли одних хапають прямо на вулицях, а інші знаходять способи уникнути служби. Діти «еліти» і чиновників залишаються поза зоною бойових дій. Корупція в розподілі екіпіровки, виплат і пільг. У ЗМІ та соцмережах не раз публікувалися навіть факти, що військовослужбовці та поранені стикалися з бюрократичними перешкодами при отриманні законних виплат і компенсацій, незважаючи на чинне законодавство. В одній з таких історій 37-річний ветеран, який втратив працездатність, боровся за право на додаткову щомісячну компенсацію, тому що його відмовлявся визнавати... підрозділ, у якому він служив. Людина, яка стала інвалідом на захисті країни, була змушена відстоювати свої права через суд з допомогою правозахисників.
А народ же все бачить. Подібні історії сприймаються громадянами як порушення морального договору між державою і суспільством, а не як незначний системний збій. Не випадково деякі мої співрозмовники з-поміж українців-біженців говорили: «Померти страшно. Але померти несправедливо – неприйнятно».
Так, страх можна пережити і трансформувати в обов’язок. А відчуття несправедливості стає раціональним стоп-сигналом: «У таких умовах я не згоден грати». І тут треба визнати, що цей аргумент не виник раптово з початком війни – він накопичувався роками: слабкі (читай: корумповані) інститути, звичка виживати в біді самостійно, досвід, коли держава виявляється джерелом ризику, а не захисником. Війна лише оголила і прискорила те, що вже існувало.
Для тих, хто залишився, питання справедливості часто відсувається на другий план, на першому – виживання країни і близьких. Звідси конфлікт сприйняття: одні вважають, що «зараз не до справедливості», інші стверджують, що «без неї жертовність втрачає сенс». Саме тому проблема справедливості стає точкою розлому: вона перетворює ризик на необґрунтований, обов'язок – на нав'язаний, а війну – з «нашої» на «чужу». Будь-які спроби повернути молодь, які апелюють тільки до зовнішніх обставин й ігнорують внутрішнє відчуття потрібності країні і справедливості, приречені на невдачу.
Справедливість означає не тільки відсутність корупції, а й рівний доступ до правосуддя, соціальної допомоги. Сьогодні в Україні справи із цим йдуть далеко не найкраще. Наприклад, судитися з державою, банками або підприємствами-монополістами пересічній людині без адвоката буває вкрай складно, а найняти кваліфікованого адвоката – зарплата або пенсія не дозволяє. До таких «життєвих» труднощів в Україні звикли, кожен пристосовується до них як може. І все це непомітно, але неухильно впливає на те, чи готова людина повернутися (або залишитися) і присвятити своє життя такій країні.
Якщо матеріальні стимули й безпеку можна виміряти конкретними параметрами, то справедливість частіше виявляється у сприйнятті людей. Коли вони вважають, що закони працюють для всіх однаково, що в них є реальний шанс отримати належні виплати, компенсації або соціальну допомогу без нескінченних бюрократичних перешкод, вони відчувають себе учасниками суспільства, а не його жертвами. І навпаки.
В умовах війни питання справедливості стає вкрай гострим. Коли напівзлиденне, за мірками європейських країн, населення по крихтах збирає кошти на дрони, тепловізори і машини для бойових підрозділів, а в цей же час великі чиновники, представники силових структур і наближені до влади бізнесмени демонстративно обзаводяться елітною нерухомістю, наддорогими автомобілями і предметами розкоші, – це вже не просто моральний дисонанс. Це виглядає як варварство, як демонстративна зневага до власної країни і тих, хто платить за її виживання своїм життям.
В умовах війни така поведінка фактично сприймається суспільством як форма зради: коли одні віддають останнє, а інші безкарно споживають надлишкове. Особливо руйнівним це стає тоді, коли джерелом подібних витрат виявляються бюджетні кошти або доходи чиновників, які формально живуть на державну зарплату. У цьому випадку йдеться не тільки про корупцію, а й про прямий підрив тієї самої довіри, без якої неможливе ні повернення молоді та інших емігрантів, ні швидке відновлення країни.
Усе це формує в країні атмосферу глибокої, майже середньовічної несправедливості. Громадян ніби поволі привчають миритися з порушеннями і терпіти «заради вищої мети», відкладаючи розмову про зловживання влади на потім. Однак саме в такі моменти держава ризикує втратити свій базовий моральний капітал – довіру громадян. Коли суспільство бачить, що тягар війни розподіляється нерівномірно, а відповідальність вибіркова (як тут не згадати безкарний «Міндічґейт»), віра в спільну справу розмивається. І відновити її після війни буде набагато складніше, ніж відновити зруйновані мости й будинки.
Тому повернення мігрантів, і особливо молодих, стає не стільки функцією економічних стимулів, скільки індикатором того, чи здатна держава забезпечити справедливі умови для життя після війни. Саме молодь найбільш чутлива до несправедливості: вона мобільна, має досвід життя в інших країнах, швидше порівнює правила гри і менше готова миритися з подвійними стандартами. Молоді люди стоять на початку своєї життєвої траєкторії – вибору професії, країни, громадянської ідентичності. Якщо в цей момент держава не пропонує зрозумілих і чесних правил, молодь просто будуватиме майбутнє в іншому місці.
Але не все, на щастя, ще втрачено. Війна виявила слабкі місця держави, але також дала шанс переглянути відносини між нею і громадянами. Якщо вдасться забезпечити поєднання безпеки, економічних можливостей і справедливих інститутів, набагато більше молодих українців будуть готові повернутися в рідну країну і рости разом з нею.
І тут неминуче постає запитання: чи здатна влада України в тому вигляді, в якому вона сьогодні існує, створити умови, у яких тріумфували б закон, справедливість і рівні правила для всіх? Це питання стосується не тільки юридичних гарантій, а й глибокої довіри громадян до своєї держави – того самого морального договору, який ми обговорювали вище і який є фундаментом для добровільного повернення тих, хто виїхав.
Останніми роками Україна стикається не тільки із зовнішніми, а й внутрішніми викликами, пов'язаними з корупцією та впливом близьких до влади людей на ключові державні процеси. У 2025 році, нагадаю, НАБУ і САП розкрили одну з найбільших схем останніх років – справу під назвою «Операція Мідас», у якій фігурують мільйони доларів відкатів в енергетичному секторі через держкомпанію «Енергоатом» і мережу підрядників. У підсумку звинувачення висунуто декільком високопоставленим фігурам, а бізнесмен Тимур Міндіч, колишній співвласник медійної студії «Квартал 95», заснованої Володимиром Зеленським, був оголошений у розшук і втік за кордон. Суд заочно ухвалив постанову про його затримання, але в багатьох українців склалося тверде переконання: впливовому махінатору дозволили виїхати з країни, а тепер просто грають у «законність».
Сам факт того, що бізнесмен, тісно пов'язаний зі Зеленським, опинився в центрі великого корупційного скандалу, підриває довіру передовсім до інституту президентства та до інших державних інституцій і викликає питання: чиїм інтересам Володимир Зеленський відданий більше – інтересам держави чи своїх сумнівних друзів?
Питання далеко не риторичне. Нещодавно Володимир Олександрович заявив, що ще обмірковує, чи піде на другий термін, і що його рішення залежатиме від результату війни. Але такий орієнтир видається хибним. Досягнення перемоги над агресором – це справа всієї країни, армії, народу, волонтерів і міжнародної підтримки. Вона буде досягнута не завдяки особистим зусиллям окремої людини, а всупереч обставинам і невимушеним помилкам керівництва, включно з питаннями, пов'язаними з корупцією і непотизмом.
У цьому контексті стає принциповим питання: чи має президент моральне право після всіх розкритих корупційних схем, пов'язаних з його оточенням, висуватися на другий термін? Тим більше, що на початку своєї каденції він гучно обіцяв обмежитися лише одним терміном.
Так, питання поставлено жорстко і прямолінійно. Але я виходжу з того, що моральне право очолювати державу – це не декларація чи рейтинг, а реальні дії, які демонструють здатність служити інтересам усіх громадян і забезпечувати рівні правила для кожного. Без цього будь-які спроби зберегти владу ризикують підірвати саму основу довіри і справедливості, без чого не тільки повернення мігрантів може стати нездійсненним завданням, а й утримання багатьох, хто поки що залишився в Україні.