В 4-й ранку в центрі Львова зустрінеш хіба що двірників та тугий штин від каналізацій в районі Ратуші. Гопи, випивши останню дозу водяри, звалили додому спати. Такий Львів цікавіший, кращий, тихіший (окрім штину).
Немає людей. Немає базарної істерії. Немає туристів, які когортами марширують центром. Поляків, для яких «Львів - то польське місто». На них вже давно ніхто не звертає уваги, бо бабло перемагає патріотизм, а галицька підприємливість (круте словосполучення) - оспіваний у піснях галицький ґонор.
Російськомовних, яких чути за кілометр. Вони, майже як собаки, мітять свою територію, тільки не сцикунами (цього добра в двориках достатньо), а своїм голосом. Всім потрібно почути, що прієхалі русскіє. У Львові то якось не так помітно, з огляду на наявність цілих російськомовних кварталів та бабушек с сабачкамі.
Кращим прикладом для того є новорічний Краків. Якщо всі інші європейці, азіати, гуцули, чорні і ескімоси, спокійно собі ходять крамничками, то русскагаварящіє неодмінно мають, зайшовши в якийсь шоп, на увесь голос прогорлопанити: «ей тьолкі, я вам атлічноє платьє нашел» (пузатий сексібой своїм гьорлфрендам).
Але цей текст не про це. Або майже не про це.
Друзі, приїхавши з Чикаго, розповідають про тамтешні приколи. Їде собі якийсь бус, чи якийсь поїзд в метро. На якійсь станції завалює декілька чорних і починають тупо гнати з білих (матюкатись не будемо): «Ей, тьола, де ти взяла такі шузи? Де ти взяла такі галімі шузи? Ти на себе дивилась в дзеркало, коли виходила на вулицю, корова? Ей тьола, та в тебе жиру нємєрянно. Ти ж жир на крильцях, тампон ходячий»...
Всі інші пасажири ніякої солідарності з жертвою таких діставань не відчувають. Вони замріяно дивляться у вікно, бавляться мобілкою, сплять. Бо якщо скажеш їм щось у відповідь, то тебе звинуватять у расизмі, поб'ють, чи, на крайняк, пристрілять з незареєстрованої пушки.
Але й за океан не потрібно далеко літати, щоб побачити такі штуки. Що сталось з тим нєфором, який зарізав одного з 4-х гопів, що напали на нього на Левандівці, здається? Його посадили? Невідомо.
71-ша маршрутка (і не тільки). Бригада кишенькових злодіїв швиденько робить свою справу. Шмон гаманців, документів і мобілок. Всі мовчать. Ніхто і не рипнеться. Якщо і рипнеться, то буде мати круті проблеми, бо всі інші будуть дивитись на побиття мена з вікон і радіти тому, що це не сталось з ними. Майже, як в новинах. Можна спокійно дивитись на багдадський неспокій на голубому екрані. В Україні все спокійно, та й багдадські злодії не крадуть у нас мелодії.
Наша міліція вже давно нікого не оберігає. Вона займається своїми справами: темними, сірими, буро-малиновими, в кого на що вистачає мізків та знайомств. Їм купили пару модних мотоциків, на яких вони ґонорово шурують центром Львова, в пошуках криміналу.
Особливо виділяється чувак в парадці на білому, тіпа, Харлєї, який рази 4 поважно їздить туди-сюди від Ратуші до Шевченка. Чого? Невідомо... Такий собі шлюбний абсурд по-мєнтовськи. Користі жодної, зате - круто. Туристи фоткаються. Демонстрація своєї сили=влади=фалоса=безкарності. Фройд вже не плаче. Йому пофіг. Він на небі п'є божественний амброзій.
Але цей текст не про це. Або майже не про це.
Коли люди намагаються тобі вилізти на голову, западлити тощо... і ти їх просто посилаєш, або ж даєш в голову, то вони починають ображатись, говорити, що так не можна, що це негуманно, дутись і теде. Ти б мав би тихенько сидіти, не рипатись, не реагувати, ставати повільним самогубцем (це вже, здається, Лакан).
Слова "сила", "агресія", "самозахист" спаскудили до неможливості. В більшості навколишнього середовища сили вистачає лише на западло, кідалово і брехню. Це найлегше, і це Генрі Міллер.
Море народу. Щодня. Їздить у маршрутках і автомобілях. За шклом спостерігаючи подібних собі самогубців, які повільно і вперто нищать себе. Нищать, бо бояться відповісти на напади з боку влади, маси, гопів, держави, ментів і теде. Яка ксенофобія до чорних, азіатів і євреїв? Тут один одному горло перегризуть за кар'єру, бабло, соціальний статус і брюліки. Цей світ від вимирання врятує страх, а не лямур.
І це Джим Моррісон. Як і Цой, вічно живий.
Але цей текст не про це. Або майже не про це.
Фото з сайту zhurnal.lib.ru