Влітку 2014 року отець Андрій Зелінський став першим військовим капеланом при штабі АТО у Слов'янську. До цього він був військовим капеланом у львівській Академії сухопутних військ. Але навіть 10 років досвіду роботи з військовими не могли підготувати священика до того, що відбувається на справжній війні.
27 жовтня, отець Андрій презентував у Львові свою книжку «Соняхи. Духовність на час війни». Це збірка текстів, що були написані протягом року у зоні АТО. ZAXID.NET поспілкувався з отцем Андрієм Зелінським про те, чи є місце духовності та любові на війні.
***
Як ви стали капеланом української армії?
Свою діяльність як військовий капелан я розпочав ще десять років тому у львівській Академії сухопутних військ. З того часу встиг попрацювати з великою кількістю військових. Завдяки цьому досвіду у мене сформувались дружні стосунки з офіцерами з усієї країни.
Вперше я поїхав у зону бойових дій в червні минулого року. Складно було прийняти рішення: не існувало прецедентів. Я багато знав про психологію військових, про їхні стосунки; про те, з чого складається внутрішній світ людини у військовому однострої. Але ніколи не був на війні. Це дуже духовний досвід, коли ти не знаєш, що буде – але відчуваєш, що маєш бути там.
Для того, щоб служити як капелан у зоні проведення АТО, треба було пройти офіційні процедури. Департамент патріаршої курії, який займається задоволенням духовних потреб військовослужбовців, звертався з цим до Генерального штабу.
Я став першим капеланом при штабі АТО під Слов’янськом. Згодом був в Краматорську, потім були Піски, Дебальцеве, Маріуполь та чимало інших місць уздовж майже всієї лінії розмежування.
Одна справа – просто спілкуватись з військовими чи приїхати із волонтерською допомогою. А їхати в зону АТО на тривалий період часу – це геть інше.
Скільки часу ви провели в АТО?
Важко порахувати, бо це було розтягнуто в часі: виїзди на місяць – і потім повернення. Крайній раз я був там майже місяць тому.
В одному з текстів, який увійшов до збірки «Соняхи», говориться про те, що можна повернутись до Києва, але не можна повертатись з фронту. Коли я залишаю зону бойових дій, то відвідую військові шпиталі, займаюсь волонтерською допомогою, інформаційним забезпеченням. Навіть виїжджаючи з передової, я намагаюсь не залишати фронту до тих пір, поки в країні триває війна.
Як взагалі військові ставляться до присутності священика поруч?
Минулого року, коли я починав капеланське служіння у зоні АТО, ще доводилось пояснювати, хто такі військові капелани. Сьогодні там уже працює багато капеланів
Військові переважно звертаються з конкретними питаннями чи проханнями. Проте, найчастіше, як я вважаю, це – пошук змісту. Людина намагається ширше зрозуміти, що з нею відбувається, зокрема в контексті хаосу війни. Ці питання дуже прості, зокрема коли мова йде про початок війни – тоді було важко зрозуміти, що відбувається. Військові питали про те, чому ми тут і що з нами діється. Згодом почались питання більш духовного плану – хтось просив навчити молитись, хтось просив про сповідь.
Важливість присутності військового капелана у зоні бойових дій полягає в «очищенні» мотивації військових. Також капелан допомагає вербалізувати те, що людина вже відчуває, але не може дібрати слів, щоб це описати. Одного разу під Маріуполем військовий – старшого віку, родом з Донеччини – сказав мені: «Ви дуже правильно сказали: вони тут тому, що ненавидять. Ми тут тому, що любимо. Нарешті я все зрозумів».
З того часу, як ви вперше поїхали на фронт, як виріс інститут капеланства в Україні?
До початку цього конфлікту в Україні не існувало офіційного інституту військового капеланства взагалі. Проте священнослужителі працювали серед військових на волонтерських засадах. З початком війни в Україні багато капеланів їхали у зону АТО самі і таким чином намагались якось підтримати українського військового.
Лише у липні минулого року була прийнята спеціальна постанова Кабміну, а згодом з’явився наказ міністра оборони про впровадження інституту військового капеланства. Тепер в Україні офіційно є така професія. Капеланство зараз активно впроваджується в Національній гвардії, очікуємо офіційного запровадження в Збройних силах.
Капелан мусить мати якусь спеціальну освіту чи ним може стати будь-який священик?
Кожна церква має свої правила стосовно капеланства. Але існують і певні вимоги, запроваджені Міністерством оборони, де йдеться про те, що священики, які хочуть стати капеланами, мусять мати принаймні три роки практики служіння, отримати дозвіл від церковної влади та пройти погодження з військовим командуванням.
Ще рік тому священиків, які мали би досвід капеланства, було дуже мало – порівняно з тими, хто був готовий їхати на фронт як волонтер. На жаль, у нас немає єдиного вишколу, який має пройти капелан. Але Міноборони пропонує певні курси, які можуть допомогти духовним особам вписатись в контекст бойових дій. Сподіваюсь, це питання буде з часом вирішено.
Існує потреба у духовному супроводі військових, так само, як і потреба у спеціальному вишколі для священиків. Робота військового капелана має багато особливостей і тому потребує підготовки.
Які українські церкви долучились до процесу підготовки капеланів?
Представники УГКЦ були на фронті від самого початку бойових дій і залишаються там сьогодні. Ми ніколи не відступали з передової. Ми є там, де є український військовий. Інші церкви, відповідно до своїх можливостей, також долучались до цього процесу, зокрема УПЦ (КП) та деякі протестантські релігійні організації, інколи служать потребам наших військових й окремі священнослужителі УПЦ (МП).
Тут є інше питання: наприклад, є факти, що представники УПЦ (МП), як військові капелани незаконних збройних формувань, зі зброєю в руках воювали проти українських військовослужбовців. Або ж відмовляли у благословенні військовим, що відправляються у зону бойових дій. Серед представників православної церкви Московського патріархату є також священики, які благословляють ці незаконні збройні формування, спонукаючи таким чином до агресії.
Існує якась система санкцій для таких священиків?
Офіційна позиція УПЦ (МП) – «ми за мир». Але якщо ви за мир, то у такому випадку скажіть до своїх вірних – складіть зброю. Я ніколи не чув офіційних звернень від ієрархії УПЦ (МП) до своїх вірян про те, що не можна просто так брати до рук зброї і йти вбивати, розстрілювати зокрема беззбройне цивільне населення.
Коли 19 січня 2015 року, в день великого християнського свята Богоявлення-Водохреща, загони бойовиків у мене на очах почали обстріл градами Дебальцевого, то не було жодного звернення від УПЦ (МП) до своїх вірян-бойовиків на захист своїх вірян - мирного, цивільного населення. Люди, які можуть вас послухати, обстрілюють ваших вірян – отже, потрібно говорити з ними про це, якщо ви за мир.
На вашу думку, це якось впливає на загальні релігійні процеси в Україні?
В зоні АТО я не бачив жодних конфесійних проблем. Там мова йде про внутрішній духовний добробут українських воїнів.
До вас звертаються лише ті військові, що вірять у Бога? Як відбувається спілкування з тими, хто не вірить?
Завдання капелана – бути поруч. Капелан теж воює, тільки в сфері духовній. Я завжди кажу, що капелан повинен воювати за людську гідність військовослужбовця. Людина у військовому однострої, як захисник України, сьогодні не має права втратити своєї людської гідності, не має стати заручником деструктивних емоцій. Він має знати: він тут тому, що любить тих, хто залишився за його плечима. А капелан має зберегти його цілісність та людяність.
Конфесійна приналежність не має значення. Не має значення і те, віруюча людина, чи ні. Завдання капелана – допомогти побачити людині її потужний духовний потенціал, аби перемога була справжньою.
Хоча кажуть, що не існує атеїстів в окопах, я зазвичай це спростовую. Вони є, і я їх бачив. Армія - це модель українського суспільства, відповідно, там є люди з різними поглядами. Проте, війна – це простір, де людина радикально переосмислює життєві цінності. Тому дуже велика кількість людей намагається знайти духовне пояснення тому, що відбувається. Зокрема, вони звертаються до Бога. Один молодий офіцер казав, що їхав на війну переконаним атеїстом, але коли потрапив в оточення, то вперше в житті почав молитись.
В зоні бойових дій, коли руйнується простір і час, до яких ми звикли у повсякденні, людина стає дуже незахищеною, але разом з тим і дуже справжньою. Там набувають ваги справжні цінності. На війні все дуже просто. Це є однією з передумов того, що я називаю «тугою за Сходом» – як за місцем, де почуваєш себе справжньою людиною. Це важко відчути в мирному повсякденні, де кожен має свій статус та певне сприйняття. А там – суцільна боротьба за виживання, за життя. На війні все стає дуже автентичним, справжнім. Людські стосунки стають дуже чистими. Там військовослужбовці по-іншому відчувають свободу. І це те, що завжди залишатиметься з ними. Попри деструкцію, руйнацію і біль втрати, людина завжди хотітиме туди вернутись.
Пошук духовної мотивації серед військовослужбовців став одним з мотивів, який змусив мене опублікувати тексти, що писались протягом року у різних точках фронту.
До книги увійшли тексти, написані в АТО? Чи ви ще щось писали потім окремо?
Звичайно, дещо було дописано і впорядковано. В «Соняхах» йдеться не про інформацію, а про вербалізовану емоцію. Це те, що я переживав, переосмислив там. За жанром це - духовні рефлексії.
Презентація книги «Соняхи. Духовність на час війни» у Львові. (фото: Андрій Зелінський)
Ви говорите про те, що перебування на фронті робить людські стосунки чистими, справжніми. Чи можна застосувати те, що ви говорите про українських військових до тих, хто воює з іншого боку фронту?
Ні, однозначно. Те, що визначає ціну людського вчинку та його моральність - це мотивація. Якщо ми говоримо про свободу дій, то впираємось у намір. Мотивація з боку членів незаконних збройних формувань, які взяли до рук зброю, - це страх і лють,сформовані завдяки пропаганді. Отже, основний мотив їхніх дій – вбивство ворога, якого не існує. Це страх по відношенню до ілюзії.
А ми захищаємо людське життя, свою сім’ю, всіх тих, кого любимо, все те, що називаємо Україною. Я дуже часто кажу, що у битві ідеологій завжди перемагає онтологія. Онтологія – це рівень буття, ідеологія – рівень інтерпретації буття. Ми захищаємо буття, ми захищаємо саме життя.
З одного боку, християнство закликає любити свого ворога, пробачати, підставляти другу щоку тощо. Але з іншого – існує інститут військового капеланства, священики їдуть до зони бойових дій. Як взаємодіє церква і війна?
Головне – це мотивація. Мотивація може зробити з людини, що стоїть зі зброєю в руках, і убивцю, і захисника. Наша мотивація – це любов. Якщо б ми просто стояли, склавши руки, та чекали, коли люди, запалені ненавистю і люттю, візьмуть в руки зброю і почнуть рухатись вперед – то смерті тих, хто стоїть в нас за спиною, були б на нашій совісті.
Одним з основних мотивів моєї книги є те, що тільки любов здатна на перемогу. Коли людина любить, вона стає справжньою. А коли людина любить по-справжньому, вона є нездоланною. Таким образом для мене стали молоді українські офіцери, які на самому початку кинулись в бій, не маючи нічого, окрім свого відчуття відповідальності та обов’язку. Любов має багато різних імен: відповідальність, обов’язок, жертовність, тощо. Саме через таку глибоку мотивацію ті українські офіцери першими прийняли на себе удар, не маючи поруч нікого. Вони першими вийшли проти потужної агресії.
Епіграфом до книги є фраза: «Коли Україну огорнула непроглядна темрява, вони соняхами запалали на полях української журби». Соняхи постійно обертаються за сонцем, і настільки орієнтовані на сонце, що ніби його втілюють. Люди, які орієнтуються на добро і намагаються любити попри все, втілюють цю любов.
Однією з функцій військового капелана є не дати військовому втомитись любити.
Зараз українське суспільство втомлюється від війни, втрачає запал. Чи можете ви порадити, що робити в такій ситуації?
Будь-яке суспільство втомлюється. Бо війна завжди воює проти людини та проти людяності. Ніхто не може довго жити в такому стані. Але, як я вже казав, коли ми любимо – ми нездоланні. Коли ми спільно намагаємось визначати, хто потребує допомоги, коли починаємо рухатись вперед, з’являється відчуття емпатії, співпереживання. Коли я не боюсь бути людиною, я не вагаюсь вірити і не втомлююсь любити.
Ми всі можемо сьогодні запалати соняхами на полях української журби. Для того і писались ці тексти. Люди, про яких говориться в книзі, є надзвичайними, вони любили до кінця – на це ми повинні орієнтуватись. Адже коли стає темно, то аби не заблукати в цій темряві – потрібно любити щиро, щедро і до кінця.
фото: Мирослав Пархомик, ZAXID.NET