Заздрю я теперішнім дітлахам, які грають у футбол на зелених полях зі справжніми воротами та ще й шкіряним м’ячем. Заздрю їх фірмовим футболкам з іменами кумирів – «Шевченко» і «Рональдінью», яскравій формі, навіть у воротарів.
У Львові, та й по всій Україні, зараз є такі штучні міні-футбольні поля, де можна грати навіть зимою. Вони огороджені, м'яч не летить в аут чи на дах будинку, або під колеса автомобіля. У них, теперішніх, більше футболу і менше біганини. Пас, дриблінг, удар, сейв - у них це виходить. Ми грали гумовим м'ячем на асфальті, ґрунті і бетоні в кедах або черевиках. У нас кульгала техніка і тактика, але бажання перемогти, віддавши для цього всі сили, було вагон.
Я тішуся, що сьогодні спортивні магазини «забиті» будь-якою можливою футбольною атрибутикою, буквально всіх команд світу. Екіпа - на будь-який смак і розмір гаманця. Від сітки на ворота до щитків і футболок всіх світових брендів. Ми могли про це тільки мріяти. Гетри і бутси були небаченою рідкістю для дворового футболу. Навіть не у всіх професіоналів зі спортшколи була справжня форма. Інформації стільки - від телебачення, Інтернету до спеціалізованих футбольних газет і журналів, що навіть діти можуть легко назвати повний склад «Манчестер Юнайтед», «Баварії» чи «Барселони». Їм знайомі клубні кольори «Карпат», «Ворскли» чи «Газовика» з Комарно.
Вони знають, що таке офсайд, тотальний футбол і ФФУ. Вони знають, бачать і можуть розказати багато, але найголовніше - вони грають, живуть і «хворіють» футболом по-справжньому. Не так давно, у 1993-му, мій університетський однокурсник і фанат «Мілану» мав зошит, де акуратно було записано основний і дублюючий склади всіх команд італійської Серії А. Щоб не забути. Тепер навіть «футбольні» діти знають суми найбільших трансферів і президентів найбагатших клубів планети, а в 1997-му спортивний журналіст газети «Поступ» мусів пильно читати телетекст, аби дізнатися й акуратно занотувати у грубий записник останні результати туру і, звичайно, останні новини. Тепер, якщо ти «знаєш футбол», можна грати на результатах матчів, роблячи ставку у букмекера.
Сьогодні дитячий футбол - це нормально, правильно і корисно для загального розвитку дитини. Футбол мого дитинства - це для того, щоб кудись подітися. М'яч копали всі, і логіка дорослих була проста - якщо ти такий хороший футболіст, щоб тобі купувати бутси, то чому тебе не взяли в ДЮСШ. Більшість з тих, хто грав у футбол весь свій вільний час, «не проходили» навіть у «Газовик», «Цукровик», «Цементник», «Колос». Усвідомлення цього не заважало грати у футбол. Не за якусь ідіотську грамоту чи кубок, а тому, що в дитинстві грати у футбол так само природно, як бігати чи дихати. Дві цегли, два камені, дві шкільні сумки легко замінюють ворота. Немає футбольного поля? Підійде квадрат асфальту. Це не бейсбол.
Жителі багатьох міст заздрять львів'янам. Адже у Львові є «Карпати», нехай виграш Кубку СРСР у 1969-му - не світова історія, але в масштабах нашої країни жодна команда не змогла і вже не зможе повторити цей успіх, та й не в кожному місті України є команда вищої ліги, на матч якої можна прийти, не в кожному місті України грає свої матчі національна збірна.
А такі речі потрібно бачити і пережити. Коли гімн і перші слова «Ще не вмерла...», стадіон встає, дихання забиває енергетична хвиля, а ноги, як протези... А потім на стадіоні стоїть такий рев, що «глухнуть» навіть коментатори. Гол!!! Перемога. Це було тут, у Львові, коли Федоров забив вірменам на останніх хвилинах і хотілося літати, співати, кричати.. Потім, повторюючи один одному кожен момент гри, кожен пас, удар, фінт і ривок у штрафну, львів'яни і гості міста йшли колоною в центр. І була безсонна ніч. Карнавал переможців.
Футбол - не доміно. Стадіон, гра - це максимальні емоції. Абсолютно унікальний, екзотичний світ. Магія чоловічої компанії. Розлите на трибунах море відвертої агресії, а на полі «гола правда» чесної, чоловічої ненависті і пристрасті.
Футбол - це таки театр. Флаєри, банери, клубні прапори, свист і рев багатотисячного натовпу. Навіть опоненти визнають, що у Львові завжди була і є своя особлива футбольна атмосфера. Історики і вболівальники знають, що власне тут, у Львові, народився український футбол.
Мій футбол - це біль, кров і сльози, коли сильно б'ють по ногах, які не захищені щитками, коли шкіра на руках як папір стирається від польоту над асфальтом і з розбитих колін тече кров. Та попри це азарт та жага перемоги не зникають. Цього не зрозуміти кособоким, замучених сколіозом, скуреним дистрофікам, які «грають у футбол» у віртуальному світі комп'ютерних клубів. Вони, теперішні тінейджери - вчорашні діти, виросли і втратили велику гру.
Ведучи за руку наших синів, ми заходимо у двори нашого дитинства. Ми повертаємося в цей замкнутий часом і архітектурою простір, в ці кубометри міського повітря, затиснутого цегляними коробками радянських хмарочосів, і зупиняємося. Нас зупиняє тиша, пустота і відсутність чогось звичного, як то сусіди, собаки і крики наших ровесників. Ми не бачимо, як розлітається віконне скло, в яке влітає м'яч, а страх не паралізує вуличних псів і пенсіонерів. Ми не чуємо ударів м'яча об кам'яні стіни будинків і розірвані площі асфальту.
Вони, теперішні, також не завжди попадають по м'ячу. Але у них на ногах є щитки.
Вони, теперішні, також не всі грають у футбол, нюхають клей чи сидять перед компом. Але у них є вибір, а це вже чимало.
Фото з сайту www.football.co.uk