Сучасні історики-пропагандисти, політтехнологи та різна мистецька братія досягнули справжньої віртуозності у веденні історичної політики.
Якщо раніше при всіх райкомах і обкомах комуністичної партії та комсомолу існували спеціальні відділи агітації та пропаганди, то тепер різного роду охочі вплинути на колективну історичну свідомість обходяться власними силами, залишаючись при цьому й надалі «обласканими» владними структурами.
І проводять історичну політику тепер ніякі не комісари і політруки, а визначні митці, письменники та науковці. Оскільки більшість з них має старий радянський вишкіл, то й пропагандистський продукт виходить із «душком» з минулого.
У цьому тексті піде мова про роль сучасного російського кінематографа у формуванні «потрібної» для теперішньої Росії історичної пам’яті. За останнє десятиліття росіяни встигли зняти цілу обойму фільмів та серіалів на історичну тематику. Здавалося б, це всього-на-всього невинна мистецька гра та героїзація свого минулого, покликана скріпити національний дух. Але всі, хто ще у свідомому віці застав радянські часи, добре пам’ятають ленінську фразу про те, що «зі всіх мистецтв найважливішим для нас є мистецтво кіно». Зрозуміло, що Леніну йшлося не про мистецтво, а про прихований пропагандистсько-маніпулятивний потенціал кіно.
На пострадянському просторі найбільш успішним у творенні шаблонних фільмів на історичну тематику є режисер Нікіта Міхалков та «Студия ТРИТЭ Никиты Михалкова». Його гідним учнем та послідовником став Владімір Хотінєнко, який прославився абсолютно бездарним з мистецької точки зору фільмом «1612». Лейтмотивом майже усіх останніх фільмів Хотінєнка є теза про те, що зовнішні вороги завжди намагалися викликати смуту в гармонійній державі росіян. А добродушні росіяни навіть піддавалися на підступні провокації різного роду ворогів: поляків з їхніми українськими прислужниками, католиків, які завжди плели свої інтриги проти «святої православної Русі» і взагалі усіх агентів ненависного Заходу. Потім, як у казці, знаходився справжній лідер, який сильною рукою об’єднував росіян і розправлявся зі всіма ворогами. Після чого обов’язково наставав «золотий вік Росії». Аналогії, як то кажуть, мов на долоні: В.Путін приймає від збанкрутілого Б.Єльцина розтерзану американськими агентами Росію, розправляється із її ворогами та їх фінансистами і веде свою державу до вічного процвітання.
У 2005 році Владімір Хотінєнко спромігся на цілу десятисерійну сагу під назвою «Гибель империи». Співавтором сценарію цього фільму став шкільний вчитель, письменник Лєонід Юзефовіч, бо хто як не вчителеь історії краще знає, до яких сюжетів треба вдаватися при вихованні справжніх патріотів держави. Фільм реалізовувався з розмахом – були задіяні найвідоміші російські актори: Сєргєй Маковєцкій (Нєстєровскій), Алєксандр Балуєв (капітан Костін), Чулпан Хаматова (Ольга Нєстєровская), Марія Міронова (Єлєна Сабурова), Андрєй Краско (Стрєльніков), Марат Башаров (Штольц), Міхаїл Трухін (Малєцкій), Марія Порошина (Марія), Фьодор Бондарчук (генерал Дєнікін) та Віктор Смірнов (полковник Владімір Мороз). Взагалі у серіалі 479 персонажів і 200 осіб задіяних в масовці. Багато натурних зйомок та ретельно відібраних історичних костюмів.
Нас передовсім цікавить дев’ята серія, оскільки події в ній відбуваються у липневому Києві 1918 року. Як і у всіх фільмах Хотінєнка, не обійшлося без особливої «моралі». У російський Київ вступають німецькі окупанти, народ по-різному їх сприймає, дивується, але в основному негативно ремствує на прихід загарбників. Київ у фільмі показується як останній уламок ще недавно могутньої імперії Романових, де простакуваті хохли, розмовляючи чудернацькою мовою, час від часу вигукують якісь гасла, походження яких однозначно не з 1918 року. Під час маршу німецьких солдат з натовпу так і чуються вигуки: «Хай живе вільна незалежна Україна!» А сам натовп настільки строкатий, просто як на Майдані 2004 року.
Картинка кардинально змінюється, коли події переміщуються в штаб Російської Добровольчої Армії генерала Дєнікіна. Підтягнутий, ще не старий генерал Дєнікін, в кітелі із золотими погонами веде розмову із контррозвідником капітаном Костіним про те, що треба їхати до Києва, щоб будь-яким чином налагодити постачання боєприпасів для армії. Капітан Костін – зразок офіцера, підтягнутий, в добре скроєній уніформі, із замисленим благородним лицем картинного російського дворянина. Взагалі фізіономістика акторів фільму є дуже важливим його елементом. Білі росіяни всі наділені правильними рисами обличчя, вони охайні, коректні в рухах, їхня мова правильна і подекуди навіть вишукана.
Друге і третє місця в цьому рейтингу ділять між собою есери, котрі також не можуть змиритися з іноземною окупацією та зрадою генерала Скоропадського та «потішні» малороси, представником яких виступає полковник Державної варти Владімір Мороз. Мороз, напевно, є однією з найбільш колоритних фігур цієї серії: рубаха парєнь, трохи вальяжний, трохи меланхолійний, але хитрий і, головне, не вірить в українську ідею. Він гордиться тим, що так і не опанував української мови. На запитання Костіна про те, як він може командувати Державною вартою без знання мови, той каже: «А для чего она мне? Чтобы командовать ліворуч, праворуч, кроком марш?». Полковник Мороз не відчуває конфлікту лояльностей, будучи офіцером армії гетьмана Скоропадського, він відразу погоджується піти до фельдмаршала Айхгорна, щоб попросити у німців боєприпасів для армії Дєнікіна, а його симпатії є однозначно на боці білогвардійців, а не на стороні «потєшних» українців. Полковник Мороз – це такий собі еталон справжнього українця в уявленні сучасних росіян, або ж образ українця, який так наполегливо формує сучасна російська пропаганда у своїх співгромадян.
Останню касту в ієрархії національних типів посідають свідомі українці, а вже після них ідуть ненависні галичани. Всі, хто у фільмі розмовляє українською мовою та водиться з австріяками – це охлос, примітивні й закомплексовані зрадники. Як правило, вони вдягнуті дуже строкато, а одним з обов’язкових елементів їхнього вбрання є вишиванка. Гетьманські вартові одягнуті в яскраво сині шаровари, можна також побачити на задньому плані типів і в червоних шароварах. Українці говорять, що не віддадуть свого сала окупантам і взагалі представлені як персонажі малоросійського водевілю. Крім того, вони всі як один зрадливі, невпевнені в собі, пітніють, коли мають виказати своїх побратимів і так, як провокатор Малецький гризуть нігті, чим викликають відверту огиду у свого австрійського «пана». Австрійський офіцер Штольберг розмовляє ламаною російською мовою і в момент проведення невдалої операції опускається до передражнювання кинутого галичанином українського слова.
Він також не належить до позитивних персонажів фільму: плете інтриги, готує замах на гетьмана Скоропадського, використовуючи для цього галичан. Він усією поставою ніби демонструє, що якби йому для брудної роботи не були потрібні ці українці, то він ніколи б не опустився до розмови з ними. Натомість наприкінці фільму, він заявляє дєнікінському капітану Костіну, що той у Швайцарії краще виконав свій обов’язок перед батьківщиною, що має означати визнання своєї недосконалості в порівнянні з росіянином.
Німці у фільмі з’являються тільки двічі, і попри те, що народ обурюється окупантами, показані вони досить пристойно. Можливо, письменник Юзефовіч не довго заморочував собі голову сюжетом, а просто взяв за основу спогади гетьмана Скоропадського, зберігши його оцінки і німців, і австрійців, і галичан, або й режисер макнув свої пальці в кінорозповідь і вивів єдину сторонню силу, яка може цивілізаційно дорівнювати росіянам. Але фактом залишається те, що німці не виглядають тут останніми падлюками. Ця роль однозначно відведена у фільмі австрійцям та галичанам. Взагалі роль австрійського офіцера-інтригана в Києві є такою, що суперечить історичній правді, оскільки австрійський штаб армій був не в Києві, а в Одесі, й німці дуже пильно стежили за тим, щоб союзники не втручалися у їхню зону окупації.
У спогадах гетьмана Павла Скоропадського і в документах австрійського дипломатичного відомства знаходимо, що австрійські плани частково відрізнялися від політики Німеччини щодо майбутнього України. Німеччина не мала в своєму складі ані українських територій, ані українського населення, тому могла довільно комбінувати свої подальші плани. Натомість австрійців це питання хвилювало якнайбільше, оскільки не можливо було просто зігнорувати український політичний рух в Австро-Угорщині, а якщо врахувати вимоги українців, то це неодмінно викликало б конфлікт із набагато сильнішим польським рухом. Тому в серйозні плани Австро-Угорщини аж ніяк не входила побудова української монархії на чолі з австрійським гетьманом.
Незважаючи на це, Скоропадський постійно побоювався конкуренції з боку Василя Вишиваного (ерцгерцога Вільгельма Габсбурга), який разом зі своїм легіоном Українських Січових Стрільців стаціонувався в Олександрівську. Протидія Вишиваному перетворилася у гетьмана Скоропадського у нав’язливу ідею. Він постійно радився та ставив ультиматуми з цього приводу німцям, щоб ті в свою чергу вплинули на австрійців. Саме ця історія й лягла в основу фільму Хотінєнка. Письменник Юзефовіч, услід за гетьманом Скоропадським, моделює ситуацію так: якщо австрійцям вдасться здійснити переворот і поставити свого ставленика на престол, то це буде кінцем останнього «уламку імперії Романових», тоді галицький варіант українства, базований на греко-католицизмі, остаточно здомінує і підпорядкує собі малоросійський православний проект. Тільки так могла російська пропаганда «переказати» своїм сучасникам події минулого. Та й воно все чудово накладається на наші теперішні навколо історичні баталії щодо відрубності і навіть антагонізму між галицькими та східними українцями. Найважливішим у такому пропагандистському кіно є майстерність підвести глядача до моменту, коли він почне проводити історичні аналогії із сучасністю, думаю, авторам фільму це вдалося.
У фільмі є вмонтована ціла історія про австрійські плани щодо України. Необізнаний в українських реаліях капітан Костін питає полковника Мороза: для чого австрійцям взагалі ув’язуватися в цю українську аферу і чим їм не догодив Скоропадський? Мороз відповідає, тримаючи в руках ксерокопію портрету Василя Вишиваного в гуцульському однострої з надписом «Хай живе Василь Вышиванный – державный гетьманъ»: «Галичей не жалует, у него в правительстве из галичей ни одного хлопчика нет. А без этих господ Вена свою политику проводить не может». Взагалі, вживання зневажливого «галичей» більше свідчить про симпатії й антипатії не так гетьмана, як самого Хотінєнка, бо Січові Стрільці під проводом Євгена Коновальця довший час були найнадійнішою військовою опорою Скоропадського, а рекрутувалися вони із полонених галичан. Хоча негативне ставлення Скоропадського до галичан і особливо до греко-католицизму є загально відомим.
Далі фантазії творців фільму ще більше забуяли і вони вдалися до майже відкритого проголошення, побутуючих на офіційному російському рівні тез про необхідність захисту величі та стабільності Росії від зазіхань підступного Заходу. Все той же полковник Мороз іде з візитом до німецького фельдмаршала Айхгорна, щоб вмовити того дозволити відвантаження боєприпасів для армії Дєнікіна. І там відбувається така розмова:
- Интересы независимой Украины и Германии полностью совпадают. Ни вы, ни мы не хотим возрождения сильной России. Такая Россия будет угрозой и для вас и для нас. И вы и мы заинтересованы чтобы русская смута продолжалась как можно дольше. Белые и красные должны обессилить себя в бесконечной войне. Германское командование снабжает красных на Юге России оружием и боеприпасами, это естественно. Красные воюют с Деникиным, Деникин союзник Антанты. Но в последнее время Добровольческая армия терпит ряд неудач, есть опасения, что Деникин будет разгромлен, возможная победа большевиков сильно беспокоит нас, - Мороз.
- Ich verstehe, - Айхгорн.
- Я, ферштейн, - Мороз.
Хотів би зауважити, що фільм знятий у 2005 році, тобто події Помаранчевої революції ще були досить свіжими в пам’яті людей і офіційна російська пропаганда мусила дати їм свою «канонічну» інтерпретацію, а саме – представити як чергову змову Заходу проти «Русского мира».
Дуже важливе навантаження у фільмі мають події, що відбуваються на другому плані. Такий метод дозволяє авторам посилати непрямі месиджі, які ненав’язливо мали б остаточно сформувати систему поглядів глядачів на складні моменти історичного минулого. Таким чином відбувається дуже важлива маніпуляція: значущі слова, які не можна сказати прямим текстом, вкладаються в уста противника і набувають цілком іншого звучання. Наприклад, під час прогулянки капітана Костіна з есеркою Марією Ковською Києвом на другому плані відбувається один дуже неприємний ексцес. Молода тендітна жінка стоїть і співає російський романс, троє патрульних Державної варти наближаються до неї і один з них брутально перериває спів тирадою:
- Нєча слюні размазивать! Давай співай «Ще не вмерла Україна»! Я сказав, давай «Ще не вмерла Україна»!
- Как вам не стыдно!
- Циц москалі, понаїхали, га! Що наперли вас жиди у вашій Москві, га? Ви там не те, що не маєте що жрать, ви там срать не маєте чим!
За цією дикою сценою денікінський офіцер спостерігає з неприхованою відразою на обличчі. У цій сцені навіть офіцер Добровольчої Армії, яка «прославилася» хвилею антисемітських погромів, виглядає еталоном цивілізованості та толерантності. Зрозуміло, що саме творці фільму хотіли сказати своїм глядачам подібними сюжетами: Жовтнева соціалістична революція – єврейська змова проти Росії, а благородні росіяни не мали до неї жодного стосунку. Україномовні військові – це неотесане бидло, а свідомі українці – всі за означенням антисеміти. Саме за допомогою таких клішованих форм та через найбільш масове мистецтво – кіно – можливо створювати стійкі меми, які вкарбовуватимуться в колективну пам’ять, як правдиві історичні знання. Свідченням чому є коментарі на форумі офіційної сторінки фільму. Вони майже стовідсотково компліментарні та сентиментальні: «Яку країну втратили», «Фільм – це найбільш правдива історія Росії», «Якими ми були благородними», «Якими підлими і підступними завжди були вороги Росії», «Як нам бракує сильної руки…»
А щодо ідеї сильної руки, то без цього фільми Владіміра Хотінєнка просто неможливі. Серія закінчується сценою в скверику біля Андріївської церкви. На лавочці сидять двоє покалічених вибухом російських патріотів: Костін і Мороз. На задньому плані бовваніє пані в чорному. Мороз пропонує випити як «православні християни», бо у нього день Ангела. Випиваючи під мелодійний передзвін на вежі церкви, вони ведуть такий діалог:
- Хорошо все-таки летом в Киеве. У нас тут последний обломок империи, можно сказать, - Мороз.
- Зря радуетесь, господа. Скоро вот это все рухнет, - втручається пані в чорному.
- Да ладно вам. Рухало уже. Не каркайте, - Мороз їй на це.
- Помяните мое слово, господа, - продовжує пані в чорному.
- Она права, немцы уйдут и сказочке конец, - підхоплює Костін.
- На их место придут другие. У нас в конце концов будет сильная власть, - підсумовує Мороз.
- Кто бы не пришел. Это уже будет совсем другой город, - пророкує Костін.
Кількість фільмів подібного плану в Росії вже перевалила за сотні. Ними «годують» в кінозалах, по телевізору, на дисках. Народу розказують, що справжні їхні вороги – це підступний Захід, душехвати католики, зрадливі наймити Заходу – галичани. До пори до часу і сам народ в це вірить і намагається гуртуватися навколо своїх провідників. Здавалося б, все в цій державі під контролем, але от знову невдоволений народ масово рушає на Болотну площу в Москві. І знову прикормлені владою митці та інтелектуали будуть ламати собі голову, де ж стався цей черговий падлючий збій?