Автор цих рядків є великим шанувальником минувшини. Як і більшість таких людей, я маю особливе замилування до матеріальних свідків минулих часів, умовно кажучи – предметів антикваріату. Але, оскільки не маю достатньо грошей, щоб цілеспрямовано збирати антикваріат, то волію збирати історії, пов’язані з цими предметами.
Днями друзі розповіли мені історію, пов’язану з однією невеликою і досить зґрабною статуеткою з білої порцеляни. Її одному нотаріусові з нагоди якогось свята подарували співробітники – молоді спеціалісти з дипломами юристів. Шукаючи якийсь небанальний і відповідний до професії шефа подарунок, вони зупинилися на цьому предметові минувшини, який зображає задуманого юнака, що старосвіцьким пером робить записи у книзі. Кращого втілення образу нотаріуса, на їхню думку, годі було й шукати.
Обдарована цим антикваріатом людина, окрім порцелянового «нотаріуса» отримала ще й масу вражень, бо виявилося що в цілому офісі ніхто з її дипломованих молодих колег не знав, що це класик російської літератури - О.С. Пушкін.
Коли чуєш такі історії, то насправді не знаєш, сміятися чи плакати.
Галичани старшого і середнього покоління всі вивчали творчість Пушкіна у школі чи у ВНЗ. Його ім’я навіть якийсь час було популярне у, так би мовити, трудовому пролетарському дискурсі і виражалось, наприклад, у запитаннях майстра до робітника – А то хто за тебе зробит, Пушкін?
Однак, чи знали галичани творчість Олександра Сергійовича, сказати важко: цитувати його поезію поза класом чи авдиторією було немодно і непатріотично. Натомість, згодом, у часи так званого «національного відродження», модно і патріотично стало воювати з образом Пушкіна як символом російського імперіалізму, наприклад, шляхом перейменовування вулиць, названих в радянські часи на його честь.
Ну от, трибунна боротьба виявилася в Галичині більш ефективною, ніж академічне навчання. І знову ж таки невідомо – тішитися з цього приводу чи сумувати. Якщо б молоді галичани, перекреслили з патріотичних міркувань Пушкіна, а захопилися, скажімо, Бодлером чи Мілошем, мабуть, можна було б тішитись. Але ж насправді це не так. Викресливши зі свого культурного поля великого російського поета, галичани заповнили це місце російськомовним кримінально-примітивним шансоном. То з чого ж тут тішитись?