Днями відомий американський історик професор Ларі Вулф презентував у Львові свою книжку про Галичину. Найнесподіванішим для сучасних прихильників галицької ідентичності виявився його висновок про те, що Галичина від початку була штучним конструктом, який створили Габсбурзькі просвітники.
Але як на штучний конструкт Галичина виявилася надто живучою, а пам'ять про неї пережила і Габсбургів, і їхню імперію, і навіть радянський період. Виникає запитання: чому штучне утворення виявилося таким тривким в історичному плані? Можливо, те, що перетривало в часі, набуло зовсім іншої від первісного варіанту якості, стало основою для творення нової історичної ідентичності?
Ще раніше мені довелося написати свого роду історію "міфу Галичини" і описати в розвитку специфіку "галицьких метаморфоз". Тоді йшлося про те, як і чому відродилося у наш час зацікавлення Галичиною, які етапи пройшло адаптування українцями історії цього краю до своєї національної версії минулого. І тепер, коли Галичина знову і знову виринає то на шпальтах газет і журналів, то у вигляді академічних праць, прийшов час задуматися: а що саме розуміють українці під цією назвою?
Чи тільки історична проблема?
Мода на мультикультурну і по-габсбурзькому толерантну Галичину якось так легенько оминула Україну. Були певні спалахи у Польщі, але й вони зникли під натиском польського національного наративу. А що вже казати про Україну, де потрібно було будувати зі зліпленої радянським клеєм республіки самостійну національну державу. Тому за понад двадцять років незалежності в суспільній історичній свідомості українців утвердилося переконання, що Галичина – це аж ніяк не штучний габсбурзький конструкт, модель мультикультурних відносин, а найбільш націоналістичний край, де український рух сягнув неймовірних політичних впливів, де Українські Січові Стрільці заледве не перемогли у Першій світовій війні, де українські бойовики з ОУН просто затероризували польську "окупаційну" владу, і тому та так швидко капітулювала, а УПА перемогла всіх ворогів, і тому Україна змогла 1991 року проголосити незалежність. Отже, наші сучасники сприймають Галичину як найбільш українську Україну, як край із "справжньою", а не сфальшованою ворогами українською історією.
Західноукраїнська тематика завжди створювала масу незручностей для істориків – і радянських, і доби незалежності. У радянський час після стрункої лінійної оповіді в кілька розділів про історію України треба було обов'язково додавати такий собі параграф-апендикс "Західноукраїнські землі в добу..." Справді, західноукраїнський, а точніше галицький контекст завжди випадав із стрункої концепції романовсько-радянського варіанту історії України. Але проблеми виникали не тільки у радянських істориків.
З проголошенням незалежності України постало питання об'єднання двох історичних ліній в одну державницьку концепцію. Проте на практиці виявилося, що тоді, як української лінії національно-політичного руху потрібно було постійно десь дошукуватися, з'єднувати і припасовувати, галицький варіант вирізнявся цілісністю і чіткістю. Будь-які пояснення сприятливими і несприятливими обставинами в імперіях Габсбургів і Романових, з точки зору часу, не витримували критики. А подальша історія, особливо міжвоєнного періоду і часів Другої світової війни, взагалі, здавалося б, розвела дві України на різні полюси. Саме виразно український характер руху в колишній Галичині зіграв злий жарт з українською історією.
Виявилося, що український рух на галицьких землях був більш українським за своєю суттю, ніж у радянській Україні. Якщо галицькі українці об'єднувалися у політичні або мілітарні формування, то не для того, щоб відволікатися на якісь побічні цілі – соціального визволення, пролетарської революції тощо – а для боротьби за самостійну Україну. На цих землях існував розвинутий політичний рух, а не бутафорні радянські структури, що імітували самостійність УРСР. Порівнюючи ці два рухи, можна навіть зробити такий сміливий висновок, що західні українці, на відміну від своїх радянських братів і сестер, не змирилися з роллю ягняток для заклання, а зі зброєю в руках змушували своїх противників рахуватися з ними. Водночас, щоб дошукатися серед радянських українців хоч якогось виразного незалежницького руху в період 1921-1991 років, нам треба не раз вдатися до віртуозної софістики, щоб пояснити собі, що насправді робив народ УРСР: розбудовував радянську дійсність – чи просто виживав?
Якої традиції дотримуватися?
Здавалося б, відповідь на це запитання має бути чіткою і однозначною – соборницької. Тобто історики мають творити інтегрований національний наратив, держава – забезпечувати налагодження якнайтіснішого культурного обміну між різними історичними регіонами України, а політики – працювати над достойною репрезентацією потреб своїх виборців у столичному парламенті. Так мав би виглядати ідеальний варіант. Але на практиці все виглядає цілком інакше.
Умовно кажучи "галичани", покликаючись на історію боротьби своїх предків за УССД, ніби й резонно вимагають визнати їхню історичну лінію єдино правильною. Мовляв, наші предки проливали кров за самостійну Україну, а не за радянську владу і тирана Сталіна. Тут вони наражаються на контраргументи "радянських" українців – наші предки воювали не за Сталіна, а за звільнення батьківщини від нацистських окупантів, з якими ваші предки тісно співпрацювали і воювали пліч-о-пліч у "Ролянді", "Нахтіґалі" та дивізії СС "Галичина". Додаючи при цьому, що без "визвольної місії" Червоної армії на Захід українці ніколи не бачили б України у теперішніх державних кордонах. Натомість "галичани" стверджують, що без боротьби УПА взагалі не було б ніякої незалежної України. І таке перетягування історичної линви може тривати до безконечності.
Суть цієї проблеми справді полягає у відмінності двох українських історичних традицій, різниці політичних культур. Але такий погляд справджується, якщо ставитися до вибудовування історичної традиції шляхом викидання з неї всього, що нам не пасує тепер. Для більшості людей цей підхід видається найпростішим, а отже, можливим до реалізації. Та спрощення – це не найкращий метод, бо засвідчує лише легкодухість тих, хто так думає, показує, що вони не готові до серйозного переосмислення складних проблем. Насправді ж усіх патріотів України найменше мали б турбувати історичні питання, бо історія нас ділить і робить слабкими. Тому важко повірити у щирість та благородність намірів і радянських патріотів, і націоналістичних загорільців, які своїми історичними суперечками паралізують українське суспільство і не дають йому рухатися вперед. А в цей час руйнується соціальна сфера, занепадає економіка, олігархічні клани тотально розграбовують України.
Якщо якийсь із цих таборів вірить, що зможе добитися ідеальної для себе ситуації, коли у всій державі запанує єдиний погляд на минуле, і лише тоді вони візьмуться за побудову справжньої України, то хочу застерегти таких стратегів: така "гармонія" можлива лише після знищення якоїсь зі сторін за допомогою вибуху нейтронної бомби, якої у них, на щастя, нема. Отже, залишається один-єдиний вихід – працювати над примиренням різних пам'ятей. А перш ніж братися до примирення, треба чітко усвідомити, яку саме історичну традицію ми вважаємо своєю.
Історична традиція галичан
Так сталося, що попри всі соборницькі декларації галицьких українців після 1918 року за ними чітко закріпилася назва "галичани". Під цією назвою не треба розуміти тільки старих галицьких легітимістів габсбурзького зразка, до яких сучасним українцям байдуже, але перш за все революційну націоналістичну молодь. Тому що саме молоді кинули виклик старшому поколінню, заявляючи, що в першій половині ХХ ст. більше нічого не можна досягти парламентськими методами. Не тільки проголошення ЗУНР та подальше приєднання автономного коронного краю до Польщі символізували кінець старої австрійської провінції. А саме поява Української військової організації (УВО), а згодом і Організації українських націоналістів (ОУН) ознаменували крах старої габсбурзької Галичини. Тому тепер всі охочі схрестити в одній українській галицькій традиції і старих парламентаристів, і молодих революційних терористів займаються марною справою, бо одні і другі були антиподами.
Найбільше це виявилося у міжвоєнний час та напередодні Другої світової війни. Легальне Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) не сприймало орієнтації на світовий збройний конфлікт і не покладало, на відміну від ОУН, великих сподівань на нацистську Німеччину. В 1939 році бачення легального УНДО і підпільників ОУН щодо майбутнього України кардинально розійшлися. УНДО вважало, що треба домагатися гарантій від Польської держави і підтримувало політику нормалізації. ОУН виступала за тісну співпрацю з гітлерівською Німеччиною, сподіваючись використати її міць і добитися появи на політичній карті незалежної України. Із революційним запалом ОУН не могли конкурувати ані старі прихильники парламентських методів боротьби, ні навіть авторитетні ієрархи Греко-католицької церкви. ОУН сподівалася викликати серед українців всеохопну національну революцію, проголосити самостійну державу і встановити партійну диктатуру. Про неадекватність такого плану засвідчили усі подальші історичні події.
Спроби довести український народ до кипіння, загостривши відносини з польською владою, здійснюючи терористичні акти проти польських державних і політичних діячів, вбиваючи мирних українців, які не поділяли революційних методів боротьби, призводили до неймовірної ескалації напруги, різноманітних поділів і розколів в українському суспільстві. А отже – до послаблення українського руху загалом. Співпраця з німецькими нацистами (Абвером) напередодні війни швидко закінчилася повним фіаско: самопроголошений уряд Ярослава Стецька німці арештували, з Акту проголошення відновлення державності посміялися, а Галичину, замість об'єднати з Райхскомісаріатом Україна, приєднали у вигляді окремого дистрикту до польського Генерального Губернаторства. Подальша співпраця з німецькою владою давала певні результати тільки щодо діяльності Українського центрального комітету, оскільки його робота хоч трохи згладжувала суворий режим окупації. І хоча всі дії ОУН підпорядковувалися одній меті – здобуттю Української соборної самостійної держави, – хибна тактика, неперебірливий вибір союзників, а також застосування методів революційного терору до своїх одноплемінників майже повністю знівелювали благородство початкових задумів.
Знову ж таки, формування дивізії СС "Галичина" в умовах, коли було чітко зрозуміло, що нацистська Німеччина ніколи не передбачала місця незалежній Україні, свідчило про короткозорість та навіть недолугість політичного керівництва однієї із гілок ОУН. А якщо до цього додати непримиренну ворожнечу між ОУН Андрія Мельника і ОУН Степана Бандери та критично подивитися на невиправдано криваву діяльність Служби Безпеки ОУН проти мирних українців, то відразу стає зрозумілим, що вибір цієї лінії історичною традицією веде сьогоднішню Україну в глухий кут, а то й до цілковитої дезінтеграції. Оголошення героями всіх без винятку причетних до повстанського руху, включно з колишніми поліцаями, вбивцями мирного населення, підривають віру у справедливість українського визвольного руху як такого. Історики часто вдаються до різноманітних спроб приховати або облагородити факти колаборації та невиправданої жорстокості щодо мирних громадян за допомогою різноманітних прийомів. Так, період тісної співпраці ОУН з нацистами (1938-1941) замінюють формулюванням про "боротьбу з двома тоталітаризмами" (і це тоді, коли ОУН сама сповідувала тоталітарну ідеологію), а етнічні чистки на Волині 1943 року називають словом "війна". Схожі дії істориків негативно маркують в очах цивілізованого світу весь український рух.
Саме тому дуже багато залежить тепер від того, яку історичну лінію оберуть сучасні "галичани", і чи готові вони будуть хоч якось поєднати її з українським радянським наративом. Ще раз зауважу, що гібридні спроби поєднати стару галицьку національно-демократичну (парламентську) традицію, традицію революційного терору ОУН із українським радянським минулим є марною справою. І тут не можна розраховувати на досвід історичної політики Кучми, Ющенка і Януковича. Політика нав'язування однієї із моделей може дати тільки тимчасовий ефект або ж пролонгувати вирішення проблеми. Одне залишається незмінним: "спадкоємці" ніколи не залишать історію в спокої, оскільки це – єдине поле, де вони успішно можуть імітувати патріотичну діяльність.
Хто ті спадкоємці?
Ситуація із "спадкоємцями" виглядає найбільш парадоксальною і заплутаною. І "наддніпрянці", і сучасні "галичани" – із радянського минулого. Можна довго вислуховувати розповіді справжніх галицьких патріотів про те, що їх таємно хрестили у підпільного греко-католицького священика і вони з молоком матері увібрали в себе дух забороненої церкви. Але факт залишається фактом: УГКЦ (за винятком заледве кількох тисяч вірних) існувала до 1989 року тільки за кордоном. А отже, не брала безпосередньої участі у світоглядному формуванні своїх вірних у краї. До всього треба додати, що радянська влада була офіційно атеїстичною і допускала існування Православної Церкви лише у вигляді додаткового контролюючого засобу за суспільством. Вся західноукраїнська інтелігенція, від вчителів шкіл до сільського партактиву, добровільно складала списки учнів, які насмілилися піти на Великдень до церкви, і передавала їх далі у "компетентні органи".
Всі без винятку школярі, які хотіли далі здобувати вищу освіту, поголовно були комсомольцями. Виключення з комсомолу означало автоматичне відрахування з навчального закладу. Можна зробити поправку про нещирість такого членства. Так, але якщо це було таким повальним явищем, то треба визнати, що в результаті ми отримали цілі покоління морально-етичних виродків, для яких збрехати – що увечері позіхнути. Не можна забувати і про місцеві партійно-комуністичні кадри. Ріст кількості комуністів на західноукраїнських землях вражав і аж ніяк не свідчив про несприйняття серед галичан радянської влади. Дисидентський рух обмежувався безневинними гаслами покращення ситуації в національно-культурній сфері та окремими заходами, спрямованими на демократизацію суспільства. Але навіть цього для недолугої і закостенілої радянської системи було забагато. Проте кількість судових процесів над дисидентами не дорівнювала навіть сотні.
Ніяких націоналістичних партій і рухів аж до кінця горбачовської перебудови не існувало. Тільки з відкриттям кордонів розпочався експорт в Україну діаспорної націоналістичної ідеології. Зауважу, що навіть тут не обійшлося без курйозів. Створюючи в Україні різні осередки ОУН, українська діаспора перенесла до краю і вічне протистояння "бандерівців" і "мельниківців", чим прирекла цей рух на неуспіх. Так у нас з'явився новітній націоналістичний рух, локальний і застарілий. Але навіть не це стало його найгіршою проблемою. Найбільш помилковими виявилися намагання переписати історію України з оуноцентричних позицій. Безкритична глорифікація усього, до чого була причетна ОУН в минулому, породила ситуацію, коли у нашому часі почали цілком нормально сприймати пронацистські доктрини 1930-40 років. Намагаючись вибілити своє не зовсім славетне минуле, різні "дивізійники" та "комбатанти" робили це, відбираючи майбутнє в України. Вони знову, як і в 30-х роках минулого століття, думали, що їм вдасться утвердити свою ідеологію на просторі від Сяну до Дону і побудувати Україну за "галицьким" зразком. Завдання виявилося непідйомним. Бо не можна в сучасному світі рухатися до цивілізованої європейської спільноти і жити за принципами ідеологічної доктрини періоду Другої світової війни.
Навіть якщо уявити, що ареал української нації обмежується річкою Збруч, і припустити, що на цій малій території панують мир і гармонія, то однак із таким історичним багажем було б непросто розраховувати влитися колись до Європейського Союзу. Причина – некритичне сприйняття українцями своєї традиції, базованої на засадах інтегрального націоналізму. Отже, Галичина як маленька українська Україна (на щастя, велика українська Україна є неможливою) виявиться також нікому непотрібним утворенням.
З огляду на все сказане, виникає питання, то хто ж є спадкоємцями, і головне, чиїми спадкоємцями? Рух за відродження Галичини в цьому руслі взагалі виглядає безневинною забавкою. Оскільки може шукати своїх традицій тільки в цісарсько-королівській Галичині, злегка наближаючись до 1939 року у виданні УНДО. Українська галицька партія в цій розкладці сил претендує на українську націоналістичну лінію: УВО-ОУН-УПА. А отже, збирається повторити шлях різних ОУНів, КУНів і т.д. Ця партія, ще не будучи зареєстрованою, хоче позмагатися на одному історичному полі із ВО "Свобода", де останній просто нема рівних. Зазначу, що "Свобода" якнайбільше підходить на роль спадкоємиці галицьких націоналістичних традицій. Ця партія виникла як Соціал-націоналістична партія України, використовувала стару нацистську риторику і символіку, манірно ховаючи її за переставлянням слів у назві. В її зовнішній репрезентації ми маємо увесь набір старої НСДАП: рунічні символи, назву, смолоскипні походи по місту. І якщо виявиться, що Автономний націоналістичний опір і видання "Ватра" мають якийсь стосунок до "Свободи", то це тільки доповнить цілісність образу.
Найгірше в цій сумній історії – те, що присутність такої політичної сили серед об'єднаної української опозиції завжди відіграватиме деструктивну роль. Оскільки вся Україна ніколи не сприйме ідей інтегрального націоналізму і не вважатиме своєю ту історію, де є "Нахтігаль" і СС "Галичина". А постійне козиряння цими історичними артефактами, підкріплене факельними походами, не дозволить східним українцям засумніватися у ідейному походженні такої політсили. Дозволю собі повторитися: без єдності дій і спільності поглядів на електоральному полі від Чопу і до Сум, без консолідації українського суспільства на національно-демократичних принципах українцям просто не вдасться перемогти чинний політичний режим. Доведеться вибирати: або замилування історичними артефактами, або незалежна і сильна демократична Україна. Що ж до Галичини, то вона існує і надалі, але віртуально. А віртуальний простір, як відомо, безмежний, у ньому всі можуть знайти собі прихисток, головне – мати добру фантазію.