Цей рік приніс Україні і українцям драматичний досвід, з яким ми ще не стикалися за більш, як два десятиліття державної незалежності.
Передусім – це втрата частини території. Потім війна на Донбасі. А внаслідок цього і таке явище як наші ж співгромадяни в якості біженців, чи хай як їх там евфемістично називають «вимушеними переселенцями».
Цей досвід відкрив нам кілька неприємних аспектів у нашому державотворенні і поставив нас перед непростими викликами. Передусім йдеться про те, що і держава в цілому, і тим більше окремі регіони виявилися, м’яко кажучи, не цілком готовими до такоїпроблеми як біженці.
Наступне відкриття для багатьох полягає в тому, що скільки б ми не само заспокоювали себе мантрами про «єдину країну – єдінуюстрану», насправді вимушена зустріч біженців зі сходу з мешканцями інших регіонів, а в першу чергу заходу країни, призвела у багатьох випадках до, сказати б, зіткнення різних цивілізаційних традицій.
У багатьох випадках ця зустріч сходу і заходу зовсім не веде до їхнього зближення, а навіть навпаки – взаємне відчуження попередніх десятиліть, тепер перетворюється іноді у відкрито вороже ставлення одних до одних.
Тут дозволю собі припустити, що значною мірою це відбувається і через невивчені галичанами уроки від досвіду попередніх хвиль біженців зі сходу. У міжвоєнний період в Галичині осіло чимало втікачів з України, окупованої більшовиками. Вони не пристосовувалися до галицького світу, а заохочували його до ворожого ставленням як до поляків, так і до росіян. Після Другої світової в Галичину переїхало чимало втікачів від голоду і розрухи з центральних і південних областей УРСР. Вони замикалися у своїх «східняцьких гетто», дистанціюючись від галичан. Галичина тоді ж прийняла значну кількість вигнанців зі східних регіонів комуністичної Польщі. Багато з них із недовірою ставилися до місцевих мешканців. Але в усіх цих випадках процеси відбувалися на нашій землі та не у нашій державі.
І ось тепер ми, галичани, приймаємо на своїй землі, у своїй державі, біженців – наших співгромадян зі сходу країни. Тому, я б хотів, щоб на цій дискусії ми поговорили про три аспекти цієї проблеми.
По-перше, чи наші органи місцевого самоврядування здатні справитися самотужки з такою проблемою? І що їм для цього потрібно.
По-друге, чи згадане мною зіткнення цивілізацій є насправді значним і загрозливим, чи його значення свідомо кимось перебільшується?
По-третє, чи здатні ми цю вимушену зустріч сходу і заходу використати для інтеграції українців з різними традиціями і поглядами в одну політичну націю?
Відповіді на ці запитання потрібні вже нині, хоч мають більше значення для майбутнього, ніж для сьогодення. Бо всі ми повинні розуміти, що силою зброї можна людей змусити боятися України, але не можливо їх змусити Україну любити.І це та проблему, з якою нам доведеться жити у найближчі роки, якщо не десятиліття.
Володимир Павлів, голова «Європейської Галицької Асамблеї»