По суті, всі найважливіші зміни, що торкнуться Галичини, куються на загальноукраїнському рівні – і навряд чи існує багато шансів впливати на них. Перш за все, це питання економіки, гуманітарної і зовнішньої політики.
ZAXID.NET продовжує серію публікацій українських та закордонних аналітиків, які міститимуть прогнози щодо внутрішньо- та зовнішньополітичного життя України за нового президента. Нагадаємо, що в рамках серії вже було опубліковано статтю відомого польського журналіста Марціна Войцехівського. Тепер слово українському політологові.
В масштабах України три галицькі і дві донбаські області складають протилежні полюси нашої держави, віддаючи чи то з переконання, чи то за вибором "меншого зла" більше, ніж 85% голосів за "свого" кандидата (схожу монолітність виявляє ще Cевастополь). Це - найконтрасніший вибір: інші області демонструють пропорцію 7520, 6040 чи навіть 5045.
В 1999 Кучма став "меншим злом" для Галичини. Я не уявляю собі умов, за яких Віктор Федорович зайняв би таку ж позицію. Глибоко радянський типаж з кримінальним минулим, він проламав всеукраїнський бар'єр морального відторгнення у виборців - і тепер проігнорувати його не вдасться. Він - чужий для нашого краю, настільки ж, як і чужим був Ющенко для Донбасу; як галичани не сприйняли "неорадянізмів" Кучми, так і донбасяни не зрозуміли антирадянськості Віктора Андрійовича.
Він - чужий для нашого краю, настільки ж, як і чужим був Ющенко для Донбасу; як галичани не сприйняли "неорадянізмів" Кучми, так і донбасяни не зрозуміли антирадянськості Віктора Андрійовича
Ще не до кінця вирішений пасьянс президентських виборів: за умови, якщо Тимошенко вдасться відправити у відставку (і ПР монополізує владу), і за умови якщо вона таки утримається у прем'єрському кріслі (що видається маловірогідним) – призначення кадрів буде різним. Крім того, за досвідом історії, переможці зазвичай міняють команду через досить короткий час після перемоги. Тому політика Януковича напряму залежить від того, хто входитиме в його свиту і як вона буде "грати короля".
Донецька еліта, на відміну від галицької (чи існує вона як цілісна спільнота з однаковими цінностями і цілями?), видається досить монолітною – в той час, як Галичина не має чіткого представлення своїх інтересів у сьогоднішньому політикумі й у вертикалі переможців (вважати Ганну Герман політичною галичанкою – як мінімум, недоречно). Пригадаймо, як в 2004-му році Львівською областю керував не голова ОДА, а голова обласної податкової адміністрації. Чи може таке статися, що незабаром реально областю керуватиме "варяг"? Еліта Львова - достатньо компрадорська: тих, хто піде на угоду з будь-якою владою, завжди вистачає. Хто стане новим керівником області (а, відтак, матиме безпосередній вплив на місцеві вибори) і чи повернуться одіозні дореволюційні керманичі - питання найближчих двох тижнів.
По суті, всі найважливіші зміни, що торкнуться Галичини, куються на загальноукраїнському рівні – і навряд чи існує багато шансів впливати на них. Перш за все, це питання економіки, гуманітарної і зовнішньої політики.
Еліта Львова - достатньо компрадорська: тих, хто піде на угоду з будь-якою владою, завжди вистачає
Економіка нашого краю базується на малому і середньому бізнесі, на коштах заробітчан і на державних дотаціях. У випадку, якщо "донецьким" вдасться взяти під контроль ще й уряд, в часі економічної кризи і при потенційній непріоритетності Галичини вірогідне зменшення дотацій і посилення податкового тиску на малий і середній бізнес (а ля "азаровщина"). Перспективні бізнеси ризикують отримати пропозиції, від яких неможливо відмовитися — і змінити своїх власників. Новий закон про можливість приватизації комунальних мереж, прийнятий парламентом за основу 10 лютого 2010 року — це також чіткий вказівник того, які економічно і політично привабливі природні монополії можуть увійти в портфель “донецьких” на Галичині (у світі достатньо негативного досвіду з приватними водопостачальниками, наприклад).
Очевидно, що в гуманітарній сфері слід очікувати, як мінімум, повернення до позицій кучмізму-1999 (інерціонізм політики Ющенка – виключений, жорсткий реваншистський проросійський курс – не надто вірогідний). Ситуація уже змінюється: так, на окремих національних телеканалах прийнято рішення про збільшення російської мови в ефірі. Варто чекати швидкого рішення щодо кінопрокату – і невідомо, чи буде воно половинчастим, чи, згідно з мрією Дмитра Табачника, віддане на відкуп "сил економіки" (читай: лобістів російського кіноринку).
Пам'ятник Галану на площі Петрушевича не відновлять, а вулицю Дудаєва не перейменують на вулицю Ломоносова: нахабно вторгатися в галицький символьний простір ніхто не буде – але й підтримувати не будуть теж; відтак, тема національного відродження знову ризикує стати регіональною. Шельмування цієї теми і її маргіналізація – ризик для України як держави. Більше того, очікуваним є повернення до радянського трактування національно-визвольних тем (у випадку, якщо гуманітарну сферу віддадуть в руки не інерціоністам, а "яструбам" типу Табачника чи когось з команди Колесникова-Клюєва).
Зовнішньополітична імпотентність Партії регіонів (у першу чергу – через одіозність її лідера, у другу – через відповідальність перед світом за фальсифікації-2004), скоріш за все, спричиниться до того, що прориву на європейському "фронті" не буде. Візові проблеми, ставлення до наших громадян в "казковій Шенгенії" залишаться такими ж, як і до сьогоднішнього дня. А це – реальна незручність для дуже багатьох наших земляків.
Галичина могла б себе проявити як джерело сучасної національної модерної культури. Створення самодостатнього медіапростору з претензією на всеукраїнський рівень, адекватні громадські (зокрема, молодіжні) ініціативи мали б створити відчуття реального "західного вектора" України.
Пророкування про "галицький сепаратизм" видаються мені надуманими. А от усвідомити специфіку регіону і спробувати організувати нову регіональну силу (назвімо її умовно Галицькою партією), котра б взяла владу в місцевих радах, поборолася за мерів найкрупніших міст, і, за зразком Християнсько-Соціальної партії в Баварії, могла б претендувати на участь в коаліції з партією з сильнішими позиціями на всеукраїнському рівні — чому б і не спробувати?
Мирослав Маринович в своїй книзі "Українська ідея і Християнство" цитує В’ячеслава Липинського: "Від дня наших народин йде на землі нашій перехрещування впливів Сходу і Заходу: двох відмінних культур, світоглядів, понять і цивілізацій; з взаємним себе поборюванням цих впливів під гаслами повного винищення одного або другого зв’язані періоди нашої руїни; з їхнім гармонійним сполучуванням зв’язані періоди нашого розцвіту, нашого існування, як окремої, посідаючої власну індивідуальність нації."
Чи може колись дійти до реального союзу між елітами Галичини і Донбасу? Не переломлювання через коліно, не цинічного взаємного використання, а співпраці в побудові єдиної держави? Якою можлива така синтеза двох антагоністів і чи можлива вона взагалі - тема окремої статті.