Місто Лева стоїть не лише на берегах легендарної Полтви, а й на сотнях міфів, які постійно продукують його мешканці та туристи. Одним із ключових є міф про Львів як уособлення всієї Галичини.
Львовоцентризм – це хвороба сучасного Львова, його мешканців, місцевої еліти/інтелігенції, які доволі часто вважають свою думку єдиною, істинною й загальногалицькою, не дослухаючись та не звертаючи уваги на інші міста краю. Прикметно: частина львів’ян переконана, що львовоцентризм – явище, притаманне всій Галичині. Та чи так це?
Історично так склалося, що простір Галичини зшитий з цілої міріади невеликих гонорових міст, кожне з-поміж яких має свою думку, не менш важливу за львівську. Існує свій центризм у Станіславові, Тернополі, Дрогобичі, Бучачі, Белзі, Теребовлі, Коломиї, існує безліч інших, не менш бундючних галицьких центризмів. Всі ці міста мають тривалу традицію власного центризму, чи то власних вольностей, бо одними з перших на території сучасної України отримали Магдебурзьке право.
Львів зациклений на собі. Місто, яке апелює до свого полікультурного минулого, не чує найближчих сусідів, воно не помічає їх. Це легко довести, проаналізувавши контент львівських медіа: навіть ті, що позиціонують себе як галицькі, у стрічках новин усюди демонструють власну львівськість, новини львівські домінують над не львівськими. Та ж історія з матеріалами, котрі претендують на роль аналітики: з Тернопільщини та Станіславівщини їх обмаль.
Час до часу львів’яни ностальгують за своїм столичним минулим, збираються в улюблених кав’ярнях та разом думають, як би то зараз жилося, якби Львів знову став столицею. Згадують усі його столичні досвіди – чи то Королівство Галичини та Володимирії (Лодомерії), чи то короткотривалу втіху ЗУНРу. Напевне, ці спомини бентежать душі жителів граду на Полтві й спричинюють до нуртування у головах частини його мешканців думок про Галицьку державу. Можливо, за участі Волині й частини Буковини.
Але Львів далеко не єдиний, хто мав/має столичні амбіції. Звенигород, Теребовля, Галич – центри удільних князівств часів Київської Русі; Белз – столиця князівства, а згодом воєводство в Речі Посполитій; смак столичного життя встигли спробувати Станіславів, Тернопіль та Чортків, де тимчасово базувався уряд тієї ж ЗУНРу.
Майже кожне місто галицького регіону має свою неймовірну історію, про котру навіть не здогадуються не лише іноземні туристи, а й більшість мешканців нашої держави. Чи багатьом відомо про те, що батьки Зиґмунда Фройда жили в галицьких Тисмениці, Бродах та Бучачі? Що в тому ж Бучачі, а ще Городенці, Монастириську etc, Іоан-Ґеорґ Пінзель творив свої прекрасні дерев’яні скульптури (між іншим, ідея назвати львівське летовище іменем Пінзеля – це майже крадіжка шматка історії іншого міста, й чудово, що цього не відбулося)? Що польська святиня «Матка Боска Ченстоховська» вивезена колись з Белза? Таких історій – безліч. Більшість із них відомі лишень історикам, час до часу вони актуалізуються хіба в розмовах невеликої групи інтелектуалів.
Галичина – наймоноетнічніша частина України, водночас більшість її містечок та сіл мають славну неповторну історію, якій позаздрили б чимало обласних центрів України. Та якщо Львів таки має намір стати справжнім центром цього краю, то для початку варто запам’ятати одну просту річ: Галичина не лише Львів.
Назарій Заноз, м. Теребовля, магістерська програма з журналістики УКУ