Мешканці сучасної Галичини (і політики, і громадські діячі, і митці, і священники, і прості міщани й селяни) часом переживають специфічне роздвоєння особистості.
Коли вони мріють про розбудову «української України», то стоять обличчям до сходу: з відповідним замилуванням до міфів козацтва – оборонців віри православної; до пост-візантійської традиції з її вірою в доброго царя; до квазі-історичних перипетій давньої Русі. Таким чином, ототожнюючи себе зі східним світоглядом, що використовує анти-західну риторику.
Коли ж Галичани хочуть жити в європейській Україні, стають обличчям до заходу. Тоді люблять говорити про себе як про європейців; пишатися приналежністю до католицької Церкви; пригадувати, що Галичина завжди була, хоч і не найважливішою, але все ж частиною Європи. Ну і при цьому, звісно ж, висловлюють цивілізаційну зверхність до всього, що східніше від Збруча, використовуючи при цьому риторику анти-східну.
Це роздвоєння іноді призводить до драматичних вчинків, а інколи набирає карикатурних форм. «Сміх і сльози» охоплюють багатьох з нас при вигляді п’яних галицьких «вуйків», які вдають з себе козаків-молодців, або при вислуховуванні у маршрутках вбогих і невчених ще-вчора-селянок, що розповідають про жінок «визволителів» під Оперою у панських нічних сорочках. Таким людям хочеться сказати: на себе подивися спершу! Ти хто таке?
І дійсно, ким є самі Галичани – сентиментом Заходу чи ілюзією Сходу? Властиво, у відповіді на це запитання криється відповідь на питання найважливіше – чи дійсно наше місце є у Європі, чи у Євразії? От про це і будемо розмовляти на черговому засіданні Галицького дискусійного клубу «Митуса» 20 лютого.
Володимир Павлів, модератор