Дивишся на Схід, а там – олігархічна Україна. Дивишся на Захід, а там – Європа, «що знає ціну, але не знає цінностей». І відомим заклинанням «Харош болтать, пора работать» цього ніяк не зміниш.
Для багатьох людей, котрим довелося жити в епоху значних політичних перемін, а навіть суспільних потрясінь, коли розпадаються і творяться держави, виникає проблема ідентифікації своєї батьківщини. Ті, хто втратив почуття батьківщини разом із розпадом СРСР і не віднайшов його у зв'язку з утворенням держави Україна, мають нині чималі світоглядно-емоційні труднощі. Втекти від них можна або закордон, або у внутрішню еміграцію. Є ще один вихід - повернутися до своєї малої батьківщини, котра, будучи упродовж століть складовою зовсім різних держав, завжди залишалася землею твоїх предків. І дарма, що з різних причин ти не можеш жити у ній, головне, щоб вона жила у тобі.
Цей текст з`явився внаслідок роздумів про долі «бабці Австрії» і бабці Анни.
Саме моя бабця - Анна Онуфріївна Павлів - познайомила мене з іншою «бабцею - Австрією». Ознайомлення це не було цілеспрямованим актом. Мама моєї матері, котра народилася у 1900 році, пережила обидві світові війни і практично самотужки виховувала п'ятьох доньок, була людиною суворих звичаїв, а тому нічого не любила пояснювати. Моя перша усвідомлена цікавість про складнощі життя вдовільнялася всеохопною декларацією: «У всьому винні прокляті москалі». На спробу уточнити принесену зі школи версію про «польських панів - експлуататорів українського народу», мій фольклорний запас збагатився ще однією крилатою фразою: «Твій дід все любив говорити: поляки - до сраки, українці - до дупи, а на тім світі зійдемось всі до купи». Так, баба Анна не була делікатною людиною. Лише згадки про «бабцю Австрію» викликали у неї той, незрозумілий тоді для мене, солодкавий щем ностальгії - чи то за юністю, чи то за кращими часами.
Було це десь на початку 70-х років минулого вже століття. Саме з того часу «бабця Австрія» є об'єктом мого зацікавлення і поваги. Переді мною з цією ж версією «минувшини» було добре ознайомлене покоління, котре в нашій родині стояло поміж мною і бабцею, і котре теж не застало часів Австро-Угорщини. Тому, читаючи у розвідці Романа Дубасевича «Made in Habsburg» () «до України габсбурзький міф потрапляє у 80-х роках минулого століття завдяки рецепції чеських, польських, угорських письменників-дисидентів», я подумав, що в автора не було, мабуть, такої бабці, як у мене. Розвідка Дубасевича є, без сумніву, розумною, аргументованою, раціональною, а на додаток ще й добре написаною. Та, разом з тим, у ній відображаються голоси всіх тих учасників дискусії про значення для сучасного покоління галичан Австро-Угорської імперії, які, володіючи добрими знаннями з теми та високим рівнем ерудиції, практично не послуговуються уявою.
Але при дослідженні такого непростого «об'єкту», як ностальгія чи міф, ratio і еruditio мають лише допоміжне значення, в основі ж пошуку має бути інтуїція, котру ще Піфагор вважав найвищою здібністю людини. Адже об'єктом дослідження є щось, чого не можна однозначно довести ні архівними документами чи артефактами, ні науковими реконструкціями й моделюваннями. Основою нинішньої галицької «ностальгії за Габсбургами» чи «Австро-Угорського міфу» є зв'язок між світосприйняттям, самопочуттям, оцінкою дійсності etc людей, котрих вже практично не залишилося, і нашими сучасниками.
У тих родинах, де зберігся духовний зв'язок між поколіннями, світосприйняття і вірування предків передаються нащадкам у вигляді закодованої, можливо на генетичному рівні, системи символів, яка підлягає лише інтуїтивній розшифровці. А ще - в іпостасі імпульсів, котрі породжують наші духовні пошуки у певному, визначеному згори напрямку. Культ предків, споріднений з культом Бога. З вірою в Бога.
Тому всі аргументи про соціально-політичну ситуацію в Австро-Угорській імперії і ситуацію галичан-русинів зокрема, мають лише дуже умовне відношення до теми ностальгії. І наших дідусів/бабусь, і тим більше нашої.
Яка нашим предкам була різниця, чи цісар відмінив панщину зі страху перед революцією чи з власної доброти просвіченого монарха? Для них це був справжній дар долі. І цей дар - дар Свободи - їм приніс цісар. Почуття свободи доповнювалося ще й нехай теоретичною для багатьох галичан, а все ж можливістю вільно подорожувати широкими просторами Придунайської імперії. Чи всі ті родинні патетичні спогади, як дідо привозили гостинці з Відня, чи як баба ще дівчиною їздила до цьоці до Праги - маємо розцінювати як вигадки, простолюдинські радощі, ніяк не пов'язані із розумінням сучасної їм соціально-політичної ситуації у Європі?
До того ж свобода була не єдиним даром Придунайських монархів галичанам. Було також, як справедливо зазначає ще один учасник дискусії у статті «Про Львів, Габсбургів і «рай з маленькими помилками», - принесення на ці землі верховенства закону. «Власне, йдеться про законодавче врегулювання усіх сфер людського життя. Приєднання Галичини до Австрії означало прихід у Галичину закону і порядку, а ще точніше - початок суспільної модернізації через верховенство права» - пише автор статті. Додам - підключаючи уяву, можна припустити, що цей факт сприймався нашими предками не інакше як етап Впорядкування світу.
Варто теж пам'ятати, що відчуття Свободи і Порядку доповнювалися відчуттям Краси. Адже період, до якого найохочіше відгукується наша ностальгія - це час розквіту науки і мистецтв на зламі століть. Останній з періодів величі людського Духу, що захопив територію Галичини і дав галичанам відчуття співпричетності до нього, як підданим культурної монархії. Забудова Рінґ-штрассе у Відні і Губернаторських валів у Львові, нові течії в музиці і розвиток образотворчого мистецтва, поступ у літературі, здобутки філософії і відкриття в науці. Досягнення, які часто є основою для цих сфер і сьогодні. А на додаток ще й довершеність у поєднанні функціональності і естетики у предметах побуту, що особливо промовляло до пересічного вірнопідданого монархії. Той високий сибаритський стиль, який Карл Шорске у книзі «Віденський fin-de-siecle» назвав «соціально обумовленим естетичним утвердженням задоволених бажань».
Разом узяті ці відчуття давали підстави для передчуття ери великого Оптимізму, віри у світле майбутнє. А ще все це разом складалося на велику ілюзію, що у світі наших предків наступає велика гармонія.
Наступні часи не залишили навіть ілюзій. Ні міжвоєнна Польща, ні СРСР, ні навіть сучасна українська держава не дали більшості із нас підстав для особливого оптимізму, не кажучи вже про передчуття гармонії. Можемо довго сперечатися, але нічого не зробимо з фактом, що Галичині вже ніколи так добре не було, як «за Австрії».
Інша річ, що смерть імперії Габсбургів слід розглядати в контексті остаточної смерті всього європейського Універсуму. Коли єдина система вірувань, цілісність світосприйняття була розбита на окремі мікро-абсолюти - науки, що не визнавала релігії; релігії, що не вміла чи не хотіла пристосуватися до наукових досягнень і нових суспільних викликів; культури, яка, відповідаючи на ці виклики, захотіла підмінити собою систему цінностей, що завжди мала релігійне походження. А ще буржуазні революції й імперіалістичні війни майже остаточно знівелювали поняття шляхетності аристократії, відповідальності еліт, лицарства військових. Світ, у якому ми живемо нині, є породженням усіх цих процесів.
Тому наша нинішня «туга за Габсбургами» не є тугою за «тим» суспільно-політичним ладом, як і не є мрією про єдність з нинішньою Європою. Першого просто немає, а друге має дещо інших адептів, обтяжених іншими міфами. В основі нашої ностальгії є прагнення до таких втрачених цінностей, як Свобода, Порядок, Краса, Оптимізм. І якщо це прагнення набирає форм ностальгії, то тільки через відсутність чіткої перспективи на досягнення цих ідеалів у нашому осяжному майбутті. Дивишся на Схід, а там - олігархічна Україна. Дивишся на Захід, а там - Європа, «що знає ціну, але не знає цінностей». І улюбленим пролетарським заклинанням «Харош болтать, пора работать» цього ніяк не зміниш. Як і не зміниш закликами нинішніх погано поінформованих оптимістів - не озиратись у минуле, а дивитись у майбутнє.
Як писав ще у 1955 році Альберт Ейнштейн, «для нас, віруючих фізиків, розподіл між минулим, сьогоденням і майбутнім є не більше, ніж ілюзія». Якщо виходити з того, що часу немає (спокійно - не викидайте годинників), то минуле і майбутнє змінюють дещо своє традиційне призначення. Те, що було, є і буде - це єдиний простір, у якому не можна потрапити в «майбутнє», не упорядкувавши свого «минулого». І цей крок з одного стану до іншого не пов'язаний з часом. Він пов'язаний з певними змінами у свідомості, з усвідомленням власної ідентичності.
Тому наша ностальгія за минувшиною є насправді мрією про майбуття, прагненням привести у гармонію наш внутрішній світ, що включає в себе минуле, сьогодення і майбутнє.
В моєму розумінні ностальгія є різновидом звертання до Бога з проханнями, з надіями. Спробою підхопити естафету бабці Анни в її стосунках з Богом, у сподіваннях на покращення долі родини і підвищення добробуту суспільства. Проханнями про єдність і спасенність народу, в даному випадку - «галицького народу», котрий для мене становить предковічну спільноту на відміну від незрозумілого мені «українського народу», який молиться іншим богам. Тому я переконаний, що ми повинні культивувати свою прекрасну ностальгію за часами «культурної імперії», як молитву про спасення наших душ. Бо, як писав дослідник езотеричних доктрин Едуард Шюре в книзі «Великі втаємничені», - «народи формуються за волею своїх богів, але боги відкриваються лише тим, хто їх прикликає».
Фото з сайту central.in.ua