Прийшов час галичанам не на словах, а на ділі довести свою європейськість. Галичина саме зараз отримала шанс стати справді найбільш європейським регіоном України. Щоб скористатися цим шансом, потрібно усвідомити себе як цілісний регіон (бо жодній окремо взятій області це не під силу) і розробити відповідну стратегію регіонального розвитку. Втратити таку нагоду не можна. Час працює не на нас.
Це може прозвучати цинічно, але сама нинішня українська ситуація нам у цьому сприяє. Скажімо собі чесно, поки індустріальні райони та їхні еліти мали домінуючий вплив на внутрішню і зовнішню політику України, Галичина не мала особливих шансів на лідерство. Тому свої «п`ємонтські» амбіції реалізувала у лідерстві спекулятивному – вишиванки і колядки, ура-патріотична символіка та риторика тощо. Не було й свого галицького лобі у високих столичних кабінетах, бо ніби й для чого – лобіювати етнографізм і бандерівщину?
Тепер ситуація радикально змінилася – більшість знаних у Києві політиків та урядовців з Галичини втратили на різний спосіб свої позиції. Прохідні фрагменти більшості партій, скажімо так, не рясніють від галицьких кандидатів. Найбільша партія, яку привела в парламент Галичина – ВО «Свобода» – має незначні шанси потрапити до ВР 2014 року. А це означає, що на галицьких теренах побільшає людей зі статусом «київської» еліти на не зовсім елітарних позиціях. В обласних центрах ніхто з ними ділитися нічим не збирається, та й ділити особливо нічого. Вихід один – створити своєрідну «додану європейську вартість» регіону.
Потрібно перетворити Галичину на взірцевий єврорегіон, на прикладі якого всі інші регіони, міста, села України могли би вчитися, як будувати Європу в Україні. Галичина має для цього майже все, що потрібно: людський капітал з відповідними культурними навичками та ментальними особливостями.
Чому саме Галичина мала б стати таким регіоном? Бо Галичина – найбільш цілісний і самодостатній регіон в Україні, що має кількасотлітній досвід перебування у складі Європи.
Те, що цей досвід не був повністю викорінений за часів радянської влади, може говорити хоч би й той факт, що галичани (мешканці всіх трьох областей) з невеликими міжобласними похибками голосують однаково на виборах за демократичні, європоцентричні сили. На Галичині найвищий по Україні показник підтримки для інтеграції з ЄС і НАТО.
У галичан завжди був вищий рівень поваги до приватної власності (своєї і чужої), ніж в інших регіонах. Галичани першими розігнали колгоспи і повернули собі землю у вигляді конкретних земельних наділів, а не «умовних паїв», якими в інших областях заволоділи великі землевласники (формальні орендарі).
Галичани мають найтриваліший досвід місцевого самоврядування, який перервався лише з початком Другої світової війни, і саме ми є спадкоємцями політичних традицій європейського парламентаризму у цій країні. Мультикультурність та поліконфесійність тут попри всі негаразди мала в собі значно більше толерантності, ніж так званий радянський інтернаціоналізм, яким заражена більшість українців за Збручем.
Галицька економіка за структурою ближча до центральноєвропейської – основу наповнення місцевих бюджетів становлять податки від малого та середнього бізнесу. І тут проблема не тільки у низькій індустріалізації регіону, а й у тому, що галичанам мале і середнє підприємництво є ближчим.
Культурні вподобання та менталітет галичан в силу історичних обставин є значно ближчими до народів Центрально-Східної Європи, ніж в інших мешканців України. Родинні історії та локальні традиції неможливо виокремити від загальної історично-культурної картини Європи до радянської окупації. І сьогодні галичани більш охоче шукають собі працедавців, друзів і партнерів на Заході, ніж на Сході. В Галичині найвищий показник громадян, що володіють закордонними паспортами (і родичами за кордоном), а також іноземними мовами. З числа галичан – найбільший відсоток серед емігрантів, що не є заробітчанами у Європі, а мають свій бізнес.
Зрештою, на Галичині найбільше віруючих осіб належать до «європейських» церков – католики, протестанти. Це робить міжконфесійне життя регіону більш подібним до європейських країн, ніж до територій «єдино правильного і канонічного московського православ’я». Це наслідок того, що за деякими свідченнями Галичина була навернена у християнство на майже 100 років раніше, ніж інші території сучасної України, і належала до юрисдикції празьких єпископів.
Не складно припустити, що багатьом читачам така риторика й аргументація будуть не до вподоби. Однак ревнощі й образи українців з-за Збруча не повинні нас зупиняти. Якщо нам вдасться перейти від амбітних намірів до реальних справ, досягнути відчутних результатів у справі євроінтеграції, то це принесе користь усій державі та її мешканцям, а тоді упередження розвіються самі собою.
Не варто забувати і про ті надії на галичан, які у протистоянні з владою Януковича звучали з уст і «сценічних» лідерів Майдану, і простих бійців на барикадах. Якщо ж Галичина тепер візьме на себе відповідальність за євроінтеграцію України, більшість українців, скоріш за все, знову дивитиметься на галичан із надією.