Усі знають, що галичани менш русифіковані, аніж мешканці інших регіонів України: якщо у пересічного східняка в його суржику, зазвичай, половина (50%) російських слів („дайте пожалуста перве і вторе”), то у мові галичанина москальщини від 30% – у селянина („отвйортка”, „растворітєль”, „слідуюча остановка”) до 20% – у чиновника („приймати участь”, „на сьогоднішній день”) і до 10% – у рафінованого львівського інтелігента („у відповідності”, „відміняти закони”). Все ж таки предмет для гордощів є: галичани справді менш русифіковані.
Але нещодавно мені спало на думку вбивче відкриття, що й Галичина була і залишається досить потужним чинником русифікаторства. Те, що у мові галицьких українців ХІХ - початку ХХ століть було достатньо полонізмів („скомплікований", „виелімінувати", „наглий", „розвій") чи германізмів („закнебльований" - „knebeln", „зґляйхштальований" - „gleichstellen", „трафити" - „treffen", „трембіта" - „die Trompete") цілковито зрозуміла річ. Але звідки взялася сила-силенна „кацапізмів" у творах галицьких авторів у той час, коли тут Росією навіть і близько не пахло - питання доволі складне.
З одного боку, на наших теренах залишався досить потужний вплив так званої староруської чи староукраїнської мови, яка чомусь до болю нагадує сучасну московську. З цього приводу Михайло Грушевський писав про „старе галицьке рутенство, яке все ворожо ставилося супроти змагань до українізації галицької мови". З іншого боку, новітнє москвофільство Дениса Зубрицького, а відтак Михайла Драгоманова і незчисленних творів - шедеврів макулатури, виданих „Обществом имени Качковского", й надалі русифікувало мову галицьких українців. Галицькі москвофіли дійшли навіть до того, що радо вітали Емський указ царя Олександра ІІ 1876 року про нищення української мови. Іван Франко відзначав, що „наша галицька і буковинська боротьба з москвофільством відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо її терен розшириться безмірно, а її зміст поглибився".
Однак, вочевидь, багато хто зауважив, наскільки потужно зрусифікованою у нашому сучасному розумінні була мова самого Івана Франка. Наведу лише декілька прикладів з декількох сторінок праці Каменяра „Поза межами можливого" (у „Антології націоналізму", Київ: "Смолоскип", 2006 рік): у Франка „український язик" - (російською „язык") - українською має бути „мова". І далі „привичка" („привычка") - „звичка"; „доказувати" („доказывать") - „доводити"; „постепенно" („постепенно") - „поступово"; „толкувати" („толковать") - „тлумачити"; „недостаточність" („недостаточность") - „брак"; „часть" - („часть") - „частина"; „примір" - („пример") - „приклад"; „движучі сили" - („движущие силы") - „рушійні сили"; „жолудок" - („желудок") - „шлунок"; „рішати" - („решать") - „вирішувати"; „при помочі" („при помощи") - „з допомогою".
Також прочитавши невеличку статтю митрополита Андрея Шептицького „Мої спогади про предмет музейних збірок" (у збірнику видавництва "Київ", Філядельфія, 1954 рік) я зауважив там на 5 сторінках 42 явні русизми. Ось лише деякі з них: у Шептицького „признати" (російською „признать") українською має бути „визнати". І далі: „всесторонній" - („всесторонний") - „всебічний"; „рівнодушний" - („равнодушный") - „байдужий"; „великан" - („великан") - „велетень"; „краска" - („краска") - „фарба", „барва"; „посторонній" - („посторонний") - „сторонній"; „окружена" - („окружена") - „оточена"; „приготовили" - („приготовили") - „приготували"; „приходилося" - („приходилось") - „доводилося"; „старинний" - („старинный") - „старовинний"; „непонятна" - („непонятная") - „незрозуміла".
Цілковито „непонятна" картина. Залишається припустити, що мова галицьких українців до 1939 року (стаття написана 1930 року) була зросійщена не менше, аніж за часів Зубрицького, Шашкевича чи Франка і жодного поступу в українізації української мови в Галичині у міжвоєнний час не відбувалося. Переглянувши твори українських галицьких письменників і поетів 30-х років минулого століття - Івана Керницького, Богдана Ігоря Антонича, Богдана Нижанківського, Зенона Тарнавського і багатьох інших, побачимо ту ж потужно зрусифіковану українську мову. Тому й писали ще у діаспорі до 70-х і 80-х років минулого століття свої книги вихідці з Галичини доволі кепською і міцно зросійщеною мовою у той час, коли вже в посовєченій Україні у літературних колах панувала чудова, соковита, барвиста, максимально віддалена від зросійщення мова тих письменників і критиків, котрі гуртувалися навколо літературного часопису „Дніпро".
Це справді диво, але за часів брежнєвського застою у 70-х роках якраз і сформувалася ця мова, яку можна вважати зразковою сучасною українською літературною мовою, бо у 50-х і 60-х роках українська літературна мова ще рясніла відвертими русизмами. Якщо декому заманеться вважати перфектну українську мову, витворену у 70-х роках минулого століття на основі найкращих попередніх зразків, штучною, то так само штучними треба вважати і сучасні чеську, словацьку, словенську мови, бо вони фактично є витвором тих науковців, які прагнули, аби їхні народи збільшили свої власні лінгвістичні ресурси. А сербохорватська мова у тому варіанті, як нею пишуть і говорять (не залежно від того, чи це кирилиця, чи латинка) є у своїй основі витвором філологів і граматологів, які свого часу навчалися за кордоном, здебільшого у Відні. Отож, мова є категорією динамічною, вона постійно у процесів розвитку і наше завдання надати їй того керунку, який би міг захистити її від небезпеки тотальної повзучої русифікації, бо, наприклад, „угон" автомобіля (українською „викрадення") ще років із п'ять тому вважався терміном ненормативним, зараз це цілком нормативне слово.
Наше сучасне культурне життя подає дуже тривожні сигнали: зразкова сучасна українська літературна мова занехаюється на усіх рівнях, фактично гине, ще не встигнувши народитися, бо декілька десятиліть - це для існування мови термін дуже короткий. Наші „продвинуті" письменники залюбки послуговуються російськими матюками, але це було би ще півбіди, якби в них не було купи відвертих мовних кацапізмів. Якщо мова нашого „красного письменства" скацаплюється, то чого вимагати в плані українізації від мовних калік філософів, журналістів, публіцистів та іншої схожої братії. Усі наші ЗМІ від обласної газети до веб-сайтів і провідних телеканалів є розплідниками кацапщини і цей процес усе більше поглиблюється. Русизми стають нормативними в українській мові і це вважається нормальним. Якщо ще якісь літредактори щось робили останніми роками на телеканалах „1+1" та „Інтер", то зараз їхньої роботи зовсім не видно. А навіщо займатися тим, що не актуальне і не потрібне?
Те саме стосується й мовної політики провідних друкованих ЗМІ. І наша дуже патріотично налаштована Галичина теж не пасе задніх у справі русифікації українців. Аби у цьому переконатися, варто тикнути навмання пальцем у будь-яку газетну шпальту чи клацнути телевізійним пультом. Пройде декілька десятиліть і не виключено, що про невиплекану і „недоношену" українську мову наші нащадки згадають як про недолугу вигадку марсіан, агентів Тель-Авіва чи прибічників чучхе. Неодмінно згадають, якщо ми не зарадимо сучасній повзучій і напрочуд схожій до дії наркотичного сп'яніння системній русифікації української мови.
Фото з сайту www.konstantinovka.com.ua