Не таємниця, що Галичина – найбільш антикомуністичний регіон України. Галичани практично ніколи не голосували за лівих.
Більшість суспільно-активної галицької молоді вступає в тзв. національно-патріотичні організації, а інтелігенція у публічному житті вживає майже виключно націонал-патріотичну риторику. Тому будь-які розмови про політичну лівицю тут асоціюються з так званою «жидо-комуною» і відкидаються як щось вороже.
Сучасний світ так збудований, що саме політична лівиця пропагує ідеали рівності, справедливості і суспільного прогресу, піддає ревізії традиційні вартості й традиційні інститути, не ділячи при цьому людей за расовою чи мовною ознаками. Оскільки в Галичині ліві рухи відсутні, то роль захисника прав людини (в націоналістичній риториці – «прав людини-українця») теоретично взяли на себе націоналістичні та націонал-патріотичні партії та організації. Вони, ніби й анти-ліві, але й правими їх аж ніяк не назвеш. Якщо глянути на їхні «економічні програми» та поняття соціальної справедливості, то побачимо образ більшовика у вишиванці. Повторюючи за одним польським публіцистом, можна констатувати, що у нас немає політичної правиці – це всього лиш побожна лівиця.
Специфіка галицької ситуації сьогодні полягає у тому, що з одного боку послідовники радянських лівих – марксисти-леніністи-сталіністи – втратили моральне право називатися оборонцями народних мас через ріки крові, безглуздо пролитої їхніми попередниками. Прихильники ж сучасних європейських лівих рухів більшістю українців сприймаються крізь призму гей-парадів та анархістських бійок з поліцією, а також пристрастю до маріхуани. Такі дії і пристрасті пересічному галичанинові важко асоціювати із намаганнями дати відповідь на ті виклики, що їх ставить перед нами глобалізація та інші процеси, які заважають зрівноваженому розвиткові суспільства.
А саме такі виклики для світу вцілому і для Галичини зокрема, є сьогодні незрівнянно важливішими, ніж, наприклад, героїзація образу «борців за волю України».
В основі цих викликів лежить факт, що влада в нашій країні сьогодні перебуває у руках, за влучним висловом одного німця – корумпованих експлуататорів. Це призвело до того, що еліти перетворилися на продавця товарів і послуг, а народ, відповідно, перетворився з громадян на клієнтів. Якщо не купуєш товарів чи послуг – помирай або їдь на заробітки. Питання культурної ідентичності, якісного харчування, збереження природних ресурсів, чистого довкілля, безпеки, освіти, охорони здоров`я – все це стало жертвою погоні за збагаченням групи людей.
Безсовісне пограбування Карпатських гір и річок можновладцями, а також забруднення їх місцевим населенням. Десятки підпільних цехів, під прикриттям міліції, де виробляють всі підробки – від горілки до медикаментів. Тисячі розбитих галицьких родин через трудову еміграцію. Хто зупинить усі ці руйнівні процеси?
А ще є проблеми з гендерною нерівністю, з дискримінацією за статевою ознакою, з нетолерантністю до сексуальної чи світоглядної інакшості і т.д.
То хто ж відповість на ці виклики, які стоять і перед Галичиною? Отже, нині питання не в тому, чи потрібна галицька політична лівиця, а в тому – чи вона можлива? Відповідь на це запитання повинна дати та молодь, яка наряжається в арафатки і футболки з образом Че Гевари, якщо їй, звісно, є що сказати. Це буде темою чергової дискусії на засіданні Галицького дискусійного клубу «Митуса» 16 липня з 14.00 до 18.00 на
Володимир Павлів, голова Галицького дискусійного клубу «Митуса»