- Якщо люди розмовляють українською мовою, вони вже потенційні вороги влади. Такого я ще не пам’ятаю. Так, мовні суперечки зараз спровоковані владою, хтось на тому піариться, але треба визнати, що влада заохочує суспільство до українофобії і сама є українофобською. Дозволяти комусь знущатись над твоєю рідною мовою – це ганьба насамперед для тебе.
Галина Пагутяк – автор понад 20 книг. У 2010 році отримала Шевченківську премію за роман «Слуга з Добромиля». В інтерв’ю для ZAXID.NET письменниця розповіла про психологію творчості, ситуацію навколо мовного питання, про наступ масової культури і новий роман, над яким зараз працює.
«Можливо, якби питання мови порушили через двадцять років, була б цілковита байдужість»
- Ви нещодавно писали, що мовним законопроектом вдарили по найболючішому...
- Мені спало на думку, що часом треба зробити дуже боляче, щоб побачити, чи це живий організм чи вже небіжчик. Варто було носіям української мови завдати такого болю цим недолугим творінням панів-регіоналів, щоб побачити, що рідна мова для багатьох людей – важлива і необхідна. Але у скількох людей отого інстинкту самозбереження вже немає. Можливо, якби питання мови порушили через двадцять років, їх стало б ще більше.
- Як же нам переконати людей зі Сходу, що ця мова також для них рідна?
- Гарно сказано: «також рідна». Але це питання стосується лише тих, хто боїться розмовляти материнською мовою, щоб не виглядати чужим серед своїх. Боюсь, це точка неповернення для цього покоління дорослих. Людям потрібен приклад – хороші вчителі у школі, які знають мову і люблять її, україномовні журнали і газети, телебачення. Якщо вони читатимуть українські книжки, слухатимуть українську музику, відчуватимуть оте тепло, яке йде від них, вони повернуться до джерел. Тут вже не йдеться про вибір, це політика місцевої влади, яку ніхто не карає за русифікацію. Українізація там ще й не починалася, а її вже розпинають. Правду кажучи, не мова розділяє Схід і Захід, а уявлення про стандарти суспільного і духовного життя. Зрештою, ми в Галичині довго мовчали, нас називали бандерівцями, і хоч ми намагалися бути толерантними, але це перейшло всі межі. В демократичному суспільстві толерантність потрібна, але в умовах інформаційної війни важливіше бути просто мудрим.
- Тобто багато все ж залежить від влади?
- Ще в 90-х роках нам казали, що спочатку буде розвиватися економіка, а тоді подумаємо про культуру. Мені це відразу не сподобалося. Я зрозуміла, що коли культуру відсунули на задній план – це погана ознака, а тепер бачимо наслідки – моральний та інтелектуальний занепад, суспільство зомбоване маскультурою. Загальний культурний рівень суспільства впав на саме дно. Суспільство життєздатне, коли в ньому залишилось бодай 10% мислячих людей. Я думаю, в нас немає тих десяти відсотків.Тобто людей, які не лише мислять незалежно, а й здатні змінити ситуацію, людей не корисливих і не егоїстичних. Мені здається, що найпорядніші люди в нашій культурі – це перекладачі, які ошляхетнюють мовою класику, і навпаки. Така людина не зважає на смаки юрби, спокійно робить справді велику справу. Згадаймо хоча б Миколу Лукаша, Василя Мисика, Григорія Кочура, Анатолія Перепадю, нашого Андрія Содомору… Це вони є справжніми моральними авторитетами нації, як на те пішло, бо ніколи не вступали в оте, що називається владою, політикою чи бізнесом.
- Але проблеми із українською мовою є не тільки на Сході...
- В нас тут теж не все гаразд. Яку музику здебільшого слухають? Отож-то. Я купила плеєр, щоб не псувати нерви ні собі, ні водіям. Розумію, той бідний дядько виріс на недолугих піснях, він не зрозуміє мене, а я зауваженнями ображу його найкращі почуття, бо він вважає, що ця музика дуже гарна.
Мені покійний вже Степан Сапеляк (український правозахисник, публіцист, прозаїк, - ред.) колись розповів, що в Харкові, коли вони запрошували охочих на зустрічі з українськими письменниками, хтось спеціально на афішах писав інший день, щоб ніхто не прийшов, чинили всілякі перешкоди. Якщо люди розмовляють українською мовою, вони вже потенційні вороги влади. Такого я ще не пам’ятаю. Так, мовні суперечки зараз спровоковані владою, хтось на тому піариться, але треба визнати, що влада заохочує суспільство до українофобії і сама є українофобською. Дозволяти комусь знущатись над твоєю рідною мовою – це ганьба насамперед для тебе.
Ще невідомо, якою буде наступна влада. Вона може виявитися абсолютно байдужою до мови і культури і знову пустить все на самоплив. Не знаю, куди ще падати нижче, бо ми майже сягнули дна.
«Демократія без гуманізму – злочинна»
- Ви написали, що кожного разу перед черговими виборами всі очікують змін. Чи цього разу все буде так само?
- Кожен сподівається, що все зміниться на краще, навіть я. Ірраціональне почуття українців – сподіватися, що все вирішиться само собою. Як дитина в дитбудинку чекає, що на Миколая приїде мама. Хоч із кожним роком у неї дедалі менше віри у те, що прийде мама, але ота людська простота і наївність змушує надіятися, що все зміниться на краще... Водночас люди не противляться тому злу, вони не захищаються. Якщо люди не почнуть самоорганізовуватись, нічого не буде. Зло, натомість, завжди організоване й активне.
- А чи не стане чергове розчарування причиною повної апатії?
- Апатія вже давно є. Є оте вичікування, що все вирішиться само собою, „то ся зробить”… Є така дивна українська риса. Кожна нація має свої недоліки, але щасливий той народ, який може із недоліків зробити переваги. Думаю, навіть апатію можна перетворити на позитивну рису. Можливо, краще висидіти і дочекатися до такої точки кипіння, коли все вибухне, і одним махом усе знищити? Була ж у нас Коліївщина. Зараз ті самі передумови: правова і економічна безвихідь, мажорство, русифікація, занепад освіти… Тому, якщо не випустити пару, то все може бути. Питання мови взагалі не треба було чіпати. Ці мовні провокації розбудили напівживе суспільство, якому начебто було байдуже, якою мовою розмовляти, але коли люди побачили, що їх позбавляють найсокровеннішого, то прокинулися. Але прокинулися далеко не всі.
- Але ж занепад культури можна спостерігати не тільки у нас?
- Так, бо Україна взаємодіє з іншими державами світу, і масова культура абсолютно однаково проникає в усі суспільства і є однаковою що у нас, що в Китаї чи США. Масова культура – монстр, який з’їдає високу культуру і заганяє її в глухий кут. Я бачу, як упродовж десятиліть падає загальний інтелектуальний рівень. Є люди високоосвічені, але вони чомусь не стають авторитетами і зразками для наслідування, бо не публічні. Авторитетами стають зірки шоу-бізнесу, якісь агресивні мушки-одноденки, що займаються самопіаром. У нас піраміда догори дригом: еліта на самому низу, а вгорі – масова культура. Але воювати з цим їхньою зброєю інтелігентна людина не потрафить. Як тільки починаєш про це говорити, відразу кажуть, що ти заздриш чужому успіху. Я з цим не раз зустрічалася на літературних сайтах.
- Це провина самих людей чи спрямована дія?
- Світ глобалізований. Коли все було в межах держави – був тоталітаризм, який всередині країни формував свою ідеологію, але зараз у світі немає ідеології, а є демократичні цінності. Для мене важливішою є не демократія, а гуманізм. Демократія без гуманізму – злочинна. Вона породжує вседозволеність, а існують межі, які не можна переходити. Для цього Творець наділив нас моральним інстинктом. Масова культура не пропагує високих цінностей, вона їх опошлює у кращому разі. Масова культура не відчуває потреби ні в справедливості, ні в честі, ні в співчутті... Людина, не маючи жодного стриму, стає примітивним варваром, який руйнує довкілля і тонкі духовні структури.
«Надійних видавництв є дуже мало»
- Як ви починаєте писати?
- Я все життя була традиційною письменницею. Пишу у великих зошитах від руки, а потім набираю це втричі довше, ніж пишу, бо я не можу розібрати свої карлючки. На комп’ютері думка не встигає, на папері швидше. Іноді плачу над тим текстом, бо дуже важко розбирати, але одночасно це добре, бо коли я набираю, то одночасно правлю текст, надаю йому форми. Ті чернетки – як напівфабрикат. Коли заново пишу, все написане переживаю ще раз, тільки з підказкою. Ще раніше, коли я мала багато вільного часу, я писала раз, а потім переписувала ще раз, а тоді вже друкувала на машинці. Але друкарська машинка була моїм прокляттям, я її ненавиділа. І як тільки в мене з’явився комп’ютер, віддала її і жодної хвилини не шкодувала, бо вона мені добре крові попсувала. Раніше я писала вечорами, а зараз намагаюся писати серед дня, коли є вільний час. Хоч я вільна людина і працюю сама на себе, але маю роботу, яку мені надсилають. Я редагую переклади та оригінальні художні твори. В останні місяці було дуже багато рукописів. Але це така заспокійлива робота, наслідки якої в тебе перед очима. Чужі рукописи я редагую, як редагувала б свої, і це влаштовує авторів, бо вони бачать, що я відчуваю їхнє письмо.
- Які у вас стосунки із видавництвами?
- Я принципово не співпрацюю з видавництвами, які мають погану репутацію серед письменників. У мене є чорний список таких видавництв. Не працюю також із видавництвами, які мене бодай раз обдурили…
- Були і такі?
- Звичайно, що були. Надійних видавництв дуже мало. Тобто видавництв, які орієнтовані на якість літератури і зацікавлених у постійних авторах, видавництв класичних, з традиціями. Зараз працюю з «Пірамідою» і буду працювати, поки Василь Габор видає «Приватну колекцію». Іншим час до часу дозволяю видавати свої твори, а потім вже бачу, чи варто з ними продовжувати працювати чи ні. Я ніколи не видавала своїх творів за кошти спонсорів, а тільки за кошти видавництва, бо такі твори, як мої, не спонсорують, і мої видавці не з тих, хто шукає спонсорів. Видавництво має само заробляти гроші. Вони мені платять невеличкі гонорари, бо це від накладів залежить, але я не маю до них претензій. Я ставлю свої умови, і не тому, що вже видала стільки книжок, а тому, що не йду на компроміси. Я навіть стала таким собі довідковим бюро для інших письменників, бо уважно вивчила авторське право, знаю, як виглядає типовий договір, які я маю права, тому мене ніхто не обдурить. Намагаюся радити іншим письменникам, особливо молодим. Кажу: «У вас є права, чому ви дозволяєте, щоб об вас витирали ноги, а потім плачете?». Хоча з першою книжкою доводиться багато у чому йти на компроміс, але навіть тоді мають бути якісь принципові речі. Один мій знайомий письменник відмовився дописати еротичні сцени у фантастичному романі, й книга не вийшла. Тим гірше для видавництва. А принциповість рано чи пізно буде винагороджена, я в цьому не раз переконувалась.
«Щоб почати писати, мені повинні приснитися перші фрази...»
- А часто молоді письменники надсилають вам свої твори?
- Часом надсилають. Я дуже тішуся, коли мені надсилають якусь велику річ: а раптом, зроблю відкриття? Завжди стараюся допомогти з порадою, але бувають випадки, коли надсилають з надією, що я буду просувати письменника. Моя думка їх не цікавить. Але за добру книжку, звичайно, стоятиму горою. Мені важлива моя репутація. Вона – найнадійніше капіталовкладення. Якось одна письменниця мені надіслала свої оповідання, я побачила, що вона могла б писати прекрасну наукову фантастику. Я їй написала про це, а про інше оповідання сказала, що це слізлива історія, а вона мені відповіла: зате моїй мамі подобається. Вона талановита письменниця, але витрачатиме свій час на написання мильних опер лише тому, що це подобається її оточенню. Письменник має виходити за межі свого середовища, яким би воно йому не здавалося зручним і комфортним. І не слухати, що говорить «дорога родина», бо домашня цензура – то є страшна річ.
- А ви даєте почитати свої твори доньці?
- Раніше давала. Тепер, в основному, читає вже в книжках, але тут не йдеться про домашню цензуру. Звичайно, вона мені навіть може щось порадити, бо є дуже досвідченим читачем. Але, думаю, найголовнішого вона не каже, бо не хоче бути неделікатною. У неї, можливо, виникають деякі думки, бо вона знає, що було в моєму житті.
- Чи багато з власного життя ви переносите у книжки?
- Звичайно. Переношу емоції. Наприклад, досвід людини, яка зустрічається зі смертю, з чиєюсь хворобою... Можна це уявити і домислити, і це буде такою самою правдою, неначе ти це пережив, але ті емоції належать вже іншій людині – іншого віку, іншої статі, іншого покоління і навіть іншої епохи.
- В інтерв’ю ви розповідали, що деякі ідеї творів до вас приходять у снах...
- Більшість ідей. Я тепер вже зрозуміла, що для того, щоб почати писати, мені повинні приснитися перші фрази. Хоча я вже приблизно знаю, про що буде книга, маю ідею, але перші фрази приходять уві сні. Так було і з останнім романом, який пишу... То була така розкішна містика... Я була в своєму селі Урожі. Прокинулася серед ночі, і то був не сон, а як видіння. Такий стан натхнення чи ейфорії. Я тих фраз не записувала, запам’ятала кілька, але перші десять сторінок написала легко. Буває таке, що перед сном читаю якусь книгу, а зранку в мене з’являється абсолютно інша версія тієї книги.
- Чи пишете під час подорожей?
- Ні, та я й не так багато подорожую. Здебільшого по селах і містах Львівщини. Я планую написати невелику книжку «Сентиментальні подорожі Галичиною». Щось у дусі Лоренса Стерна. Не краєзнавче. Якщо я згадую місце, у мене відразу зринає в голові, що я тоді робила. Немає значення, який це рік, я пам’ятаю враження. Про Галичину пишуть німці, поляки, які шукають сліди минулого, а я не шукаю слідів. Я приїжджаю туди сама і нікого нічого не розпитую... Іноді заходжу у музей, якщо є, але не завжди. Все, що мені буде потрібно, я дізнаюсь наступного разу.
«Мені б дуже хотілося знати, якими були мої предки, а не ким вони були»
- Знаю, що ви цікавитеся своїм родоводом...
- Колись я прочитала вислів Фернана Броделя, що найдовше у роді зберігаються риси зовнішності і риси характеру. Тобто той предок, який жив 400 років тому, може бути схожим на нас, як дві краплі води.
- Коли почали цікавитися?
- Думаю, це почалося, коли я ще працювала у картинній галереї. Мені потрібно було щось написати про каплицю Боїмів, і я прочитала книжку „Львівський патриціят” Владислава Лозінського. Пізніше я читала іншу його книгу, де знайшла згадку про Уріж. Ішлося про митрополита київського Антонія Винницького, який був навіть моїм родичем. Звідти почала пошук. Я зрозуміла механізм пошуку і шкодую, що запізно почала цікавитися цими речами. Але все одно можна відновити свій родовід. Тим, хто живе в Галичині, значно легше зробити це, бо всі родини так чи інакше пов’язані із українською шляхтою, а прізвише часто вказує на місце походження, переміщення роду. Мені б дуже хотілося знати, якими були мої предки, а не ким вони були. Бо немає значення, чи вони були багаті чи бідні. Мене цікавлять різні історії з їхнього життя, яка у них була вдача. Дехто розшукує родичів, щоб зробити родовідне дерево, бо це зараз модно і престижно, мені це байдуже. Моя прабабця подарувала землю під цвинтар, на якому похований мій батько, а моя мама, коли була головою сільради, виділила ділянку під інший цвинтар в Урожі. Мій прадід ходив босим шукати справедливості до Відня, а коли повернувся, то подарував землю бідним. Мої предки були багатими землевласниками, а ким до того – не знаю... Проте, якщо люди здатні на такі вчинки, то це обов’язково передається наступним поколінням.
- В автобіографії ви написали, що кілька років працювали вчителькою...
- Так... довелось. Я можу працювати з невеликою групою дітей, але вчителькою можна бути рік-два, а довше – то вже діагноз. Для письменника це взагалі дуже важка робота. Він, здебільшого, інтроверт.
- Як же навчити дітей любити книжку?
- Школа навряд чи прищепить любов до книжки, хіба якимось дивом. Це мають робити батьки. Діти наслідують батьків. То тільки так здається, що батьки зайняті і не займаються дітьми, але насправді діти спостерігають, вчаться у них правилам життя. Якщо батьки дозволяють собі щось непорядне, діти чинитимуть так само. Якщо батьки читають книжки, то і діти читатимуть. Немає такого, щоб батьки читали, а діти – ні. Хоча, якщо дитині в певний момент потрапить до рук книжка, яка їй буде дуже потрібна, то вона полюбить читати. Як, наприклад, було з «Гаррі Поттером». Багато хто почав з нього, а потім почав читати інші книги. Погано, коли з цієї книжки почали робити культ і вдаватися до ідолопоклонства. У часи мого дитинства була дуже популярна наукова фантастика. Зараз вона переживає лихі часи, і це погана ознака, коли демони й усіляка нечисть затуляють юним читачам зоряне небо. Є люди, в яких взагалі немає книжкової полички вдома. Але все залежить від того, чи є в родині повага до книги. Моя мама позичала дітям книжки, а потім шукала по селі, і знаходили їх десь у закапелку на стриху. Взагалі тримати книжки вдома по селах вважають чимось непристойним.Страх перед друкованим словом, чи що. Але вони і Біблії не мають. До церкви ходять, а Біблії у них немає, хоча тепер кожен може її придбати.
- Ви сказали, що пишете новий роман. Про що він?
- Я знову повернулася до історії Добромиля. Це роман про Яна Щасного Гербурта, унікальну постать початку 17 століття. Магнат-дисидент, поет, видавець, людина Відродження з енциклопедичними знаннями, його ще називали вченим-розбишакою. Але не це його робить унікальним.ЯнЩасний був єдиним з магнатів, хто заступався за автохтонне населення Руського воєводства, виступав проти полонізації й окатоличення русинів. Йому належать слова, які варто почути всім тим, хто хоче розірвати нині Україну: « Чи може бути так, щоб в Русі та не було Русі?» Йому це видавалось абсурдом, щоб в Україні не було ні української мови, ні богослужіння українською мовою, ні освіти українською мовою. Причому староста мостиський Ян Щасний Гербурт надавав великі привілеї вірменам, євреям, німцям у Добромилі, будучи римо-католиком, будував православні храми, тобто виявляв те, що ми називаємо толерантністю. Усім національностям у його володіннях жилося комфортно. А коли дивишся нині на бездарний і малокультурний український політикум верхнього ешелону, серед якого не знайдеш жодної світлої й чесної голови, то розумієш, яка відносна річ прогрес.