Галицьке перехрестя: між неможливим і небажаним

22:16, 27 травня 2012

Галицькі русини хотіли жити в Україні і стали задля цього українцями. Тепер живуть в Паханаті, який їм не до вподоби. Вони хочуть жити в «українській Україні», але це неможливо. Натомість можливо потрапити у «русскій мір», але це небажано.

Стоять на роздоріжжі між неможливим і небажаним та співають сумних пісень про Україну. При цьому не знають, куди піти і що зробити з важкою валізою без ручки з написом «держава У».

 

Що таке Паханат і чому з ним треба боротися?

Це форма квазідержавного управління, на чолі якого стоїть Пахан. Паханат, по-суті,  вкрай безсовісна форма олігархічного капіталізму, будувати яку розпочав президент Кучма, а завершити будівництво, здається, поспішає президент Янукович.

Паханат передбачає створення і кристалізацію особливого «політичного класу», який

Приватизував би собі всю державу, задля забезпечення власних інтересів – Конституцію і закони, парламент і уряд, міліцію і суд, контроль за кордонами і збір податків.

Всі ж інші, хто до «політичного класу» не входить, покинуті напризволяще. Від них очікується тільки, щоб не становили загрози для «політичного класу» і наповнювали своїми грішми державний бюджет, тобто приватні гаманці так званої «державної еліти».

Як влучно висловився недавно один знайомий публіцист, народові належить роль гномів, котрі сидять під землею і шукають скарбів, а як тільки знайдуть – виходять на поверхню, щоб віддати їх так званій «державі». А потім знову – під землю.

При тому «еліту» зовсім не цікавить, як вони там живуть і виживають під землею – чи вбивають і б’ють один одного, чи ґвалтують і грабують, чи обдурюють і принижують. А також – що їдять, як одягаються, чим лікуються, чого вчать дітей тощо. Головне, щоб нові покоління гномів виносили на поверхню знайдені під землею скарби.

«Політичний клас» не цікавиться також національністю чи віросповіданням гномиків, їхнім світоглядом чи сексуальною орієнтацією, традицією чи культурою, бо не шукає серед них своїх – надто різні це світи. Натомість у своїх рядах так звана «еліта» не шукає чужих, щоб це не призвело до руйнування системи – надто висока «ціна питання». Тут самовизначення проходить тільки за одним показником – причетність до «політичного класу». З іншого ж боку, потреба власної ідентифікації гномів як людей з почуттям гідності й ототожнення себе із гідними предками, як і почуття відповідальності за гідне майбуття для нащадків, є однією з найбільших загроз для системи Паханату.      

 

Що таке «українська Україна» і чому з нею легко боротися?

Адепти проекту «української України» гадають, що для зміцнення почуття гідності гномів (званих ще «маленькими українцями») досить самоідентифікації й ототожнення себе з іншими собі подібними тільки за національною ознакою. Сьогодні це неможливо. По-перше, українці з побудовою національної держави запізнилися приблизно на сто років. Нині у світі вже ніхто не будує національних держав – пройдений етап, до якого навряд чи хтось колись повернеться. Принаймні зараз нас ніхто б не зрозумів і не підтримав.

По-друге, нині «українськість» існує лише як система зовнішніх символів (тризуб і синьо-жовтий прапор, народні пісні і літературна мова, портрети Бандери і Мазепи, вишиванки і шаровари і т.д.) наповнення яких є досить сумнівним. Українські герб і прапор, наприклад, прикрашають Паханат. Народних пісень ніхто тверезий вже не співає, а літературна мова так і не стала мовою простого українця у жодному з різноманітних регіонів. Портретами Бандери часто вимахують російськомовні футбольні хулігани, а Мазепи – «перефарбовані» вчорашні партфункціонери середньої руки. Вишиванка була на Бузині, а шаровари на Пояркову, коли вони в телевізійному ток-шоу вхопили один одного за бари «за Шевченка».  Ну і де тут «українськість»?

«Це все несправжнє», - мабуть, скаже адепт «української України». А що ж тоді справжнє: русофобія і полонофобія, расизм і антисемітизм, гомофобія і анти-західництво, котрі досить часто публічно висловлюють лідери так званих націонал-патріотичних середовищ і партій? Такою мала б бути «українська Україна»? Не думаю, що Європа і Америка для того перемагали нацизм і фашизм, присмиряли націоналізми у колишній Югославії, щоб тепер дозволити виникнути і розвиватися державі з націоналістичним, відверто ксенофобським і людиноненависницьким режимом. Але цього, здається, не усвідомлюють адепти «української України», тому з ними так легко боротися. Боротися з «українською Україною» – це те саме, що бити лежачого. Вони ще й з колін повністю не встали, а вже лежать. Хоч навіть у цій позиції націоналістичною риторикою умудряються робити велику послугу своїм alter ego – адептам «русского мира».

 

Що таке «русскій мір» і чому з ним важко боротися?

Ідея «русского міра», як вже трохи знаємо, базується на умовній єдності російської мови, православ’я та спільної історичної пам’яті людей, які асоціюють себе з Росією – царською чи радянською, з її історією і культурою. Таких людей в Україні є чимало. У будь-якому разі їх не менше, ніж прихильників «української України». Але є одна суттєва відмінність: за плечима адептів «русского міра» стоїть велика і все ще могутня держава, її імперські традиції та амбіції, її міжнародна репутація і природні ресурси. Тобто все те, чого й не снилося «справжнім українцям».

У розумінні адептів «русского міра» Україна є його невід’ємною частиною – територією історичною, канонічною, политою російською кров’ю. До того ж – заселеною «русскімі» людьми – чи тими вірними, чи тими, що в силу обставин впали у «єресь українства». А Росія, як відомо, «своіх нє бросаєт».

Та й ніби, з якої рації? Значна частина населення України (а може й більшість) вважає Росію найкращим другом, шанує Путіна, говорить-читає-пише по-російськи, святкує як Росія і як в Росії, слухає російську музику і дивиться російське кіно etc. До того ж українська територія і населення – це один з найбільших російських закордонних ринків, якого не потрібно особливо завойовувати. Сам відкривається. У наші кризові часи – це не малого вартує.   

Тому «русскій мір» Україну скоріш за все не відпустить: мовляв, поблукала трохи манівцями незалежності, пора повертатись. На щастя, для цього нині навіть не треба якихось там військових агресій чи іншої міжнародної компрометації. Досить того, щоб адепти «русского міра» були в уряді та парламенті, в оточенні президента і силових структурах, і щоб ключові сектори економіки, фінансів та бізнесу були у їхніх руках. Так навіть вигідніше: маючи всі важелі впливу у такій державі, формально не несеш за неї жодної відповідальності. Тому боротися з «русскім міром» уже важко, а як кажуть: «то лі єщьо будєт». Той, хто намагається боротися з ним за посередництвом акцій під консульствами РФ, виглядає, як хлопчисько у коротких штанцях, який показує fuck озброєному до зубів омоновцю.

 

Що таке «Галицька автономія», і чому за неї варто боротися?

Адепти «русского міра», як і адепти «української України», ненавидять «політичний клас» Паханату. Тих і тих він однаково використовує та обдурює на кожних виборах ось уже два десятиліття. То ж прагнення до повалення цієї олігархічної системи – це чи не єдине, що є спільного між адептами обох проектів.

Однак потрібно розуміти, що, як тільки Паханат буде повалено, «українська Україна» відразу ж зіштовхнеться з «русскім міром» у боротьбі за владу в цій країні. Мабуть, не важко здогадатися, хто в такому зіткненні переможе.

Нині ми – Галичани – на боці «української України», ми є в певному сенсі навіть авангардом цього проекту. Тож у разі його програшу будемо першими в черзі на роль «хлопчика до биття» – «зіпсованим русскім народом, якого потрібно направити на путь істинний».

Але навіть якщо уявити собі перемогу проекту «української України», то, як показали перші місяці після Помаранчевої революції, Галичина залишиться у ролі «мавра, який зробив свою справу» – всього-на-всього незначною провінцією, з недоукраїнським населенням: недостатньо козацьким і не насправді православним.

В обох випадках наслідки для нас можуть бути малоприємними. Уникнути гірких наслідків майбутнього зіткнення, чи принаймні їх применшити, нам допоміг би статус автономії. Галицька автономія дала б нам можливість хоч би позірно відмежуватися від «української України» як проекту неможливого і від «русского міра» як від проекту небажаного.

Ми мусимо мати власний галицький проект поєднання бажаного з можливим. У межах такого проекту потрібно створити нову регіональну еліту, яка буде в стані випрацювати програму регіонального розвитку, незалежно від того, хто виконуватиме роль центральної влади; а також підготувати перелік повноважень, якими має володіти автономія для забезпечення гармонійної життєдіяльності її мешканців. Треба паралельно до цього подбати і про майбутні управлінські кадри, щоб нам їх не присилали «з центру» так, як це відбувається зараз.

Очевидно, що упорядкування функціональності всередині автономії не обійдеться без внутрішніх конфліктів, можливо, навіть боротьби. Але краще раз з’ясувати все між собою, аніж завжди брати участь в розборах інших. Бути вільним народом на своїй землі – це те, за що насправді варто поборотися.