Наприкінці травня у Клубі шанувальників Галичини Тарас Гринчишин, голова Львівського відділення Українського герпетологічного товариства, розповідав гостям про місцевих плазунів, на яких можна натрапити впродовж літнього сезону та які згадуються у дослідженнях етнографів, краєзнавців та істориків.
Страх перед плазунами зрозумілий, адже наслідки їх укусів доволі прикрі, а часом можуть стати фатальними. Протягом десятиліть смертельних випадків внаслідок укусів змій у Львівській області не було, проте на початку 2000-х їх трапилося аж два. Перший – із 4-річною дівчинкою зі Сколівщини через те, що укус вчасно не діагностували. Другий – два роки потому, із жінкою з того ж району, яка потрапила в лікарню, але втекла додому залагоджувати господарські справи і проігнорувала загрозу розвитку ниркової недостатності.
Гадюка звичайна – єдина небезпечна отруйна змія у наших широтах. Забарвлення цього виду може бути різним: близько 40% тих, що зустрічаються у Карпатах, – чорні, решта – сірі, коричневі, зеленкуваті тощо, але завжди із зиґзаґоподібним малюнком. У самців цей малюнок більш контрастний, зате самиці більші за розмірами. Найчастіше ці змії зустрічаються у лісистій гірській чи горбистій місцевості, на стику лісу та відкритих ділянок, вирубках, чагарниках тощо.
Пара гадюк, ліворуч – самиця
Гадюки, у порівнянні з нашими неотруйними стрункими зміями, мають відносно товсте валькувате тіло завдовжки до 80 см і короткий конусоподібний хвіст. Змія ця доволі неповоротка (порівняно з іншими), тож піднята за хвіст, не матиме сили піднятись і вкусити за руку. Ще одна важлива риса, за якою можна відрізнити наших неотруйних змій – кругла зіниця ока, у гадюк вона вертикальна, як у кота.
Сіра та коричнева гадюки.
На фото зліва добре видно різкий перехід тулуба у короткий хвіст
Вужі – більш поширені, ніж гадюки, полюблять вологі місця. Для людей не становлять небезпеки, навіть якщо вкусять, що трапляється вкрай рідко. Довжина звичайного вужа сягає до 1-1,3м, тоді як молоді особини зовсім маленькі – як олівець. Найважливіша ознака – брудно-білі, жовті чи помаранчеві плями на голові, так звані «вуха». Тіло сірого кольору, який з віком набуває все світлішого відтінку.
У південніших місцинах часто трапляються водяні вужі. На відміну від звичайних, світлих «вух» у них немає, що часто викликає плутанину з гадюкою і паніку. Голова у водяного вужа списоподібної форми, а життя міцно пов’язане із водоймами, адже його їжа – це здебільшого риба.
Вуж звичайний Вуж водяний
Найбільш агресивна і спритна серед місцевих змій, проте також безпечна для людини – мідянка. Занесена до Червоної книги України, вона зустрічається по всій території нашої держави, але нечасто. Характерною для неї є чіпкість, завдяки якій добре повзає стовбурами дерев. Обабіч голови у цієї змії тягнеться темна смужка.
Мідянка
Ще одним представником тутешньої зміїної фауни є неотруйний лісовий або Ескулапів полоз, теж занесений у Червону книгу. Це найбільша наша змія: наприкінці ХІХ ст. на Закарпатті було виявлено представника цього виду завдовжки 2,08м. Нині трапляються змії до 1,5м. Лісовий полоз має гладеньку шкіру і виступи-«ребра» з обох боків тулуба, що дозволяє йому, як і мідянці, повзати по деревах. Ця змія має велику м’язову силу, що підтверджується вмінням витягнутись і переповзти з однієї гілки на іншу, розташовану на відстані половини довжини її тіла. Лісовий або
Ескулапів полоз
Подібна до змій безнога ящірка веретільниця трапляється на всій території України. Довжина – 40-60см. Ознакою, яка допомагає її ідентифікувати, є рухомі повіки. Адже у змій верхня та нижня повіки зрослі й прозорі, тож око вкрите лусочкою на зразок годинникового скла. Також відрізняється блискучою шкірою і різким закінченням тулуба: якщо ящірка втратить хвіст, новий у неї не виростає. Зубів веретільниця практично не має, тож при укусі виникне хіба-що відчуття несильного стискання.
Порівняння з гадюкою. На фото ліворуч: веретільниця на передньому плані; на фото праворуч – угорі
Як запобігти укусу? Збираючись на прогулянку чи в похід поруч з лісом, варто вдягнути щільне взуття та одяг, що не залишає ноги відкритими. Вібрація людських кроків відлякує змій, а перед тим, як збирати ягоди чи гриби, варто поворушити у гущавині палицею. Побачивши змію, не слід ані панікувати, ані намагатися вбити її. Краще обійти її або дозволити спокійно відповзти.
Як рятуватись, якщо гадюка все ж вкусила? На місці укусу відчуватиметься печіння і свербіж, тканини сильні набрякатимуть. Якщо в ротовій порожнині немає ранок, потрібно витиснути й відсмоктати отруту, одразу її спльовуючи (до 20 хв.). Основні правила: якомога менше руху та більше пиття. М‘язові скорочення збільшують швидкість поширення отрути. Після відсмоктування рану потрібно промити мильною водою. Якщо вкушена кінцівка, її потрібно знерухомити: руку підв’язати косинкою, ногу зафіксувати планками і бинтом чи іншими підручними засобами. Також кінцівку потрібно туго забинтувати на 5см вище місця укусу таким чином, щоб під пов’язкою проходив палець, а в міру збільшення набряку – послаблювати тиск. Вкушена кінцівка має бути нижче рівня серця. При укусі в голову чи шию, це місце потрібно притиснути. Зміїна отрута викликає сильну алергічну реакцію, тож у мандрівку з собою доречно брати антигістамінні препарати. Після надання першої медичної допомоги варто якнайшвидше звернутись у найближчий медичний заклад. Водночас, у більшості карпатських (і не лише) сіл є знахарі, які вміють «зашептати» укус, зцілюючи не лише людей, а й худобу. Механізм цього явища потребує вивчення.
Що ж до галицьких змій та історії, то тут цікаве місце займають дослідження краєзнавця Василя Лаби. Основну частину його наукового доробку становлять брошури з інформацією про села Львівщини, зібраною з архівів та свідчень мешканців. Проте, у 1995 році Василь Лаба видав книжечку з інтригуючою назвою «Удави на Львівщині. Вигадки чи правда?», де очевидці із різних куточків нашого регіону розповідали про гігантських зміїв довжиною до 6м, товщиною з руку, з головою як у кота та надзвичайною силою. Люди, які свідчили про побачене, належали до різних соціальних прошарків та професій, серед них були і найповажніші представники сіл – вчителі, голови колгоспів... Університетські фахівці-зоологи, до яких звернувся дослідник, зігнорували цю інформацію. Натомість, укладаючи нарис про лісового полоза до Червоної книги України, Тарас Гринчишин виявив зв’язок між реальністю та начебто фантастичними свідченнями про небачених досі науковцями гігантських удавів. Відомий та передбачуваний ареал поширення полозів та місця, які згадували очевидці, практично збігаються. Тож гіпотеза, що наші величезні змії – це побачені зляканими людьми полози, знайшла обґрунтування.
Світлини з архіву Тараса Гринчишина та кав’ярні «Штука»