Галичина – українська, національно свідома з «єдиноправильним» варіантом минулого і майбутнього. П’ємонт, що має всіх об’єднати, навчити стати «правильними» – і тоді всім буде щастя.
Галичина як «фата морґана»: то наближається і набуває більш-менш чітких обрисів, то розпливається до не відчутної для ока і розуму туманності. Всі, хто оперує цим терміном, вкладають в нього своє бачення, свої кордони, населяють цей уявний простір зрозумілими для них мешканцями, приписуючи їм певний тип мислення та поведінки. Намагаються висмикнути з історії тільки те, що вкладається у їхню актуальну концепцію і дозволяє інструменталізувати галицьке минуле для політичних або ж навіть утилітарних цілей. А якщо задуматися: що ж таке теперішня Галичина? Чи існує хоч якась історична тяглість, що сягає нашого сьогодення? Чи новопостала, сконструйована в умовах української незалежності Галичина має хоч щось спільного з «тією» старою австрійською провінцією і наскільки виправданими є спроби будувати певну локальну тотожність на базі історичної ідентичності?
Напевно, не буду дуже оригінальним, коли скажу, що сучасна українська політика живе минулим. Справжні баталії розгортаються навколо знакових історичних тем. При цьому є досить виразними такі тенденції: ніхто не готовий до компромісу і майже всі події розглядаються в абсолютній дихотомії. Що ж це за два паралельні світи, які чомусь ніяк не перетнуться в українській історії? Відверто кажучи, вони перетинаються і не є аж такими паралельними, але точками дотику є моменти катастроф, які через дві різні історичні традиції поляризують українське суспільство. Великі узагальнення завжди віддаляють від істини, проте спробую вивести певну формулу сучасного українського протистояння. Галичина - українська, національно свідома з «єдиноправильним» варіантом минулого і майбутнього. П'ємонт, що має всіх об'єднати, навчити стати «правильними» - і тоді всім буде українське щастя. Схід - індустріальний край, який в поті чола трудиться, кормлячи всю державу, він прагматичний, у нього нема часу на український «антураж» і він за жодну ціну не поступиться «галицьким бандерівцям». Між ними стоїть золотоверхий Київ, який дбає про те, як би втримати цих двох антагоністів в одній державі, але не заради соборності, а заради збереження вкрай централізованої України, де все концентрується у столиці. Схема зрозуміла: єдиний вихід - федералізація. Проте не все так просто. В той час, коли Схід усвідомив свою регіональну специфіку і семимильними кроками розвиває власну локальну ідентичність, в основному на протиставленні «бандерівській Галичині», Галичини не існує політично. Донецькі політики створили собі добре запліччя, переконавши своїх співгромадян у тому, що вони особливі, і в тому, що вони, єдині у своїх діях і прагненнях, рушили на захоплення Києва, щоб зосередити в своїх руках усі фінансові потоки країни. Галичина ж неартикульована, аморфна й однобоко соборна, нав'язується решті України як утворення, що осягнуло найвищу правду державного українського знання. Насправді виглядає як набридливий сусід з одними й тими ж «припарками» на всі випадки життя і водночас дуже легко вкладається в образ жупела для цілої Східної України.
Найбільшою галицькою метаморфозою є те, що тієї Галичини, про яку всі ведуть мову, нема в природі. Колишні три галицькі області, які тепер входять до складу України, - населені виключно українськими патріотами-соборниками. Вони не мають своєї регіональної партії, ані регіональної еліти, яка б дбала про регіон і представляла його інтереси в Києві. Політичне представництво цих трьох областей переймається виключно загальноукраїнськими проблемами і кожного разу «офірує» частину економічного, політичного та навіть культурного капіталу на вівтар соборності: читай - унітарності. Одержимі поширенням галицької моделі українства на всю її територію, включно з Кримом, представники умовної Галичини зовсім не переймалися проблемами краю, політикували на глобальні теми, залишивши людей на поталу долі.
На Заході України не відбулося зміни еліт. Викинуті на поверхню хвилею національного відродження діячі, не були ані досвідченими політиками, ані добрими управлінцями-бюрократами. Люди, котрі презентували і вели перед, не надавалися ні на культурну, ні на політичну еліту краю. Потрапивши до Києва, вони розчинялися в морі тих, хто, під прикриттям патріотичних гасел, намагався закріпитися на владному Олімпі, збагатитися і забути до наступної каденції про патріотичну Галичину. Цілий край вони трактували як власну вотчину, бездонний електоральний резервуар. Ще одна метаморфоза, але дуже персональна: часто галичани опинялися в «підпорядкуванні» багатих «червоних директорів» зі Сходу.
Кілька разів галичан «розводили» на так званій комуністичній загрозі, позбавивши їх вибору на президентських перегонах. І все тільки тому, що вони мали загальноукраїнські переконання. Третя метаморфоза полягає в тому, що для галичан приватна власність дуже багато важить. Цю особливість вони пронесли навіть через радянський час уніфікації, а от в незалежній Україні розгубилися. Напевно тому, що для цілих поколінь галичан найбільшим прагненням була національна незалежна держава, а як можна на святій ідеї заробляти гроші? Тобто незалежність як самоціль: не держава для кращої організації життя і економічного процвітання, а держава заради держави... Під гаслами «розбудови державності» втрачався будь-який вплив на Київ, навіть не думалося про розвиток місцевого самоврядування.
Отже, якщо галичани аж так віддавали свою душу за самостійну соборну Україну, то звідки взявся образ Галичини, такої «інакшої» а подекуди і ворожої? Як поєдналися два взаємовиключні стереотипи: Галичина - явище наднаціональне, колишній австрійський коронний край, де було так само багато поляків, як і українців, де такий потужний пласт становили євреї - з одного боку, і з другого - український націоналізм зі всіма притаманними для нього атрибутами 1930-40-х рр.? Не буду нагнітати - все це продукти нашого сьогодення, конструкти, породжені в наш час.
Я не є великим «сходознавцем», тому спробую продемонструвати певні етапи формування модерного міфу Галичини. Цього разу мова йтиме про внутрішньо український міф. Зазначу, що міг спостерігати за майже всіма процесами зсередини. Як уже писалося, зацікавлення Галичиною - і навіть, можна сказати, «повернення до Галичини» - відбувалося в незалежній Україні досить часто, але кожного разу мало різні мотивації й було викликане різними чинниками. Перш за все, людей зацікавила історія українських національно-визвольних змагань в Галичині. У всіх публікаціях та заходах неодмінно наголошувалося на загальноукраїнському характері Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії. Проте, незважаючи на те, які соборницькі чи великоукраїнські цілі ставило перед собою тодішнє політичне керівництво, обидва явища мали виключно галицький характер й історично конфронтували не тільки з російською концепцією історії, але й з наддніпрянською.
Наступними зацікавленими виявилися літератори, які в своїх творах почали використовувати галицькі сюжети, переносити персонажів на галицький ґрунт. З одного боку, це була ностальгія за тим, чого їм не довелося пізнати, ностальгія, навіяна родинними переказами. Поступово в публіцистичній творчості окремих письменників почали з'являтися не просто галицькі мотиви, але певні культурно-політичні конотації. Лідером цього напрямку безумовно був Юрій Андрухович. Його есей «Моя остання територія» став на певний час свого роду маніфестом для прихильників галицької традиції. Автор давав зрозуміти своїм шанувальникам те, що свою «українську казку» він втратив, що останнім плацдармом лишається Галичина. Проте тут не може бути однозначного твердження, чому Андрухович не побажав заглибитися в тему: боявся, що при ближчому знайомстві розвіється й галицька легенда, чи може і це був лише надуманий автором концепт.
Взагалі поява в незалежній Україні певної групи «ностальгіків» не є дивною. Власне, тільки ці прихильники культурної спадщини Галичини і мали б вважатися галичанами, бо признавалися до своєї галицькості і не мали великоукраїнських амбіцій. Як правило, галицька ностальгія була породжена українськими реаліями. Хтось був розчарований постсовковою Україною, хтось намагався компенсувати в ній брак європейської естетики коштом європейського минулого Галичини. Деякі науковці, можливо, навіть не усвідомлюючи цього, почали шукати в галицькому минулому «правильну» історію, щоразу покликуючись на досвід Галичини. Газета «Поступ» стала свого роду галицьким форумом. Акцентування уваги на галицькості в той час, коли майже всі були охоплені українською національною ейфорією, сприймалося як зрада національних інтересів. Пильні люди легко знаходили за найбільш безневинними публікаціями змову і викривали її на шпальтах інших газет або ж у палких дискусіях на «клумбі». Публікації в «Поступі», а особливо карикатури до них, були нічим іншим, як протестом проти «шароварщини» - зведення української культури до хаток під стріхою, шароварів, сала і целеброваних на радянський кшталт національних свят. Автори намагалися довести, що українська культура є значно ширшою і багатшою, що до неї обов'язково треба включити наднаціональний галицький пласт. Марно. До слова, образливі рисунки на адресу росіян та «малоросів» спрямовувалися на те, що Україні треба визначитися на користь європейського вектора розвитку і відрізати раз і назавжди радянську пуповину. Переважно ці карикатури були дотепними, але вони відштовхували місцевих негаличан від можливого зацікавлення галицьким проектом. Редакція «Поступу» не розуміла, що галицький проект можливий до реалізації виключно як інклюзивний, де могли б знайти собі місце усі без огляду на расу, кров і стать мешканці.
Галичина, в уявленнях її перших адептів, була єдиним «європейським прихистком», де не було соромно за загумінковість і примітивність пропонованого варіанту культури. Можливо, що це навіть було свого роду втечею від української реальності у віртуальний світ Габсбурґів, баронів, фаетонів і т.д. Подібні забави з галицьким минулим не мали на меті нічого політичного, хіба що деякі фантасти думали, що завдяки своїй європейській історії Галичина зможе як локомотив втягнути цілу Україну до європейської спільноти. Дисонанс між європейськими прагненнями та тяжінням більшості України до Росії зі всіма можливими наслідками, надали з часом прогалицькому рухові певних політичних рис. Окремі політики і навіть інтелектуали побачили у цій радше культурницькій діяльності загрозу територіальній цілості держави і навіть сепаратизм. Дискусії в основному на шпальтах газети «Поступ» між Я.Грицаком. Д.Левковичем, Л.Петренком, Р.Мацюком та мною призвели до появи окремого «сепаратистичного» дискурсу. В той час як прихильники галицької історико-культурної традиції намагалися обґрунтувати свою позицію принаймні необхідністю перебудови України на федералістичних засадах, з урахуванням особливостей історичних регіонів, інші - вбачали вихід для України у традиційному централізмі й намаганні перенести так звану галицьку модель українства на всю Україну. Централістам-соборникам видавалося, що варто лише відкрити східним українцям очі на «правдиву» історію, як вони стануть дорівнювати галичанам за рівнем національної свідомості. Наводилися аргументи, що ми формуємося в модерну політичну націю, рухаючись до певного усередненого центру. В такий розвиток подій навіть можна було б повірити, що колись той великий казан, яким є Українська держава, переплавить усіх в єдину політичну націю. Але чи задовольнить цей «усереднений» тип українця патріотів на Заході і громадян на Сході?
Великі заслуги у формуванні галицького інтелектуального середовища також і в незалежного культурологічного часопису «Ї». Цей журнал не тільки видав кілька своїх чисел, присвячених безпосередньо Галичині, але й провів низку семінарів, де щоразу піднімалася ця тематика. Цікавим явищем стали спроби формування певного високого культурного галицького стилю з проведенням церемонії вручення нагород «Галицького лицаря», процедури обрання короля Галичини. Але знову ж не втримаюся, щоб не сказати, що сформоване цим часописом ліберальне середовище помалу розвалюється, а ідея «Галицького Лицаря» комерціалізується.
З'явилися епатажні прихильники ідеї. Найцікавішим виявився проект львівського художника Володимира Костирка. Власне, Костирко протиставив у своїй творчості галицько-руську історію українській. Він намалював галерею портретів галицьких діячів і представив їх як борців із Києвом. Сюжетні картини акцентували увагу на галицькій традиції, але знову ж таки були виключно мистецьким, а не політичним явищем. Крім того, він написав свій варіант історії давньої Галичини, де виводить властиво галицьку лінію і протиставляє її навіть волинській.
Водночас галицька тема стає модною в ресторанному бізнесі. З'являється кнайпа «Під синьою фляжкою», яка мало того що оформлена в старому габсбурзькому стилі - її концепція супроводжується ідеєю екстериторіальності не в просторі, а в часі. На вході встановлено прикордонний стовп з часів Австро-Угорщини, який має відділяти культурний простір давньої Дунайської монархії від української реальності. Цікавим є також те, що цей заклад майже два роки був готовий до відкриття, але не функціонував як загальнодоступне кафе. Приміщення використовувалося як клуб для приватних зустрічей і вечірок. Гостями цього клубу були відомі інтелектуали як з України, так і з-поза її меж. Певна ексклюзивність закладу витворила легенду про місце зустрічей галицьких сепаратистів. В подальшому все, що відбувалося «Під синьою фляжкою», діставало ореол таємничості і причетності до ложі. З часом цей заклад став улюбленим місцем для туристів зі Сходу України, які після відвідин Львова радо розповідали друзям, що побували в одному з найтаємничіших місць Львова. Подібні оповіді тільки сприяли формуванню міфу про сепаратистичну львівську каварню. Коли деякі особливо учулені українські патріоти розпочали хрестовий похід проти неіснуючого галицького сепаратизму, то відомий поет Д.Павличко написав вірш, де вкотре в характерному для нього стилі «розвінчав» змовників. Свідченням про відсутність політики та навіть натяку на «ресторанний» сепаратизм стала поява у Львові таких закладів як «Амадей», «Вероніка» та «Цукерня». Експлуатувати габсбурзьку історію Галичини виявилось комерційно дуже вигідно. І тепер більше нікому не приходить до голови шукати політичний підтекст в оформленні закладу громадського харчування.
Один з кандидатів на посаду міського голови Андрій Садовий у своїй виборчій кампанії часто експлуатував галицькі моменти. Зокрема, він був одним з організаторів «Галицького лицаря», ініціатором надання Львову особливого статусу. Проте ця тактика не принесла кандидатові очікуваних результатів. В наступній кампанії він змінив тактику, зосередившись більше на соціальних проблемах львів'ян. Це непрямо може свідчити про неактуальність використання регіональних аспектів у виборчих кампаніях.
Помічено ще одну закономірність: коли в України з'являється шанс стати нормальною європейською державою, як, наприклад, одразу після Помаранчевої революції, то розмови про Галичину якось враз припиняються. Проте це не стосується Східної України, а особливо Росії - там галицька тема в такі моменти тільки набуває надзвичайної актуальності.
«Історія міфу Галичини» -