В кінці жовтня минулого року вкотре отримав нагоду відвідати Крим. Разом з Наталею Єрьоменко вирушив до Севастополя писати репортаж про вибори. Це були мої другі відвідини міста «русскіх маряков». Вперше побував там 10 років тому і теж восени, коли ми, артеківським загоном, їздили на екскурсію. Тоді часу було обмаль – дельфінарій, панорама, набережна – от і все, що встигли побачити у місті за три години.
Цього ж разу мали з Наталею майже дві доби – було трохи часу і для того, щоб погуляти містом, блукаючи його вулицями з картою в руках, і щоб з людом місцевим побалакати. При чому останнє входило у наші безпосередні журналістські обов’язки.
Майже вся центральна частина Севастополя була зруйнована під час Другої світової війни. Місто взялися відбудовувати одразу після того, як совіцькі війська в травні 1944-го року вибили звідти німців. В ті часи домінантним в архітектурі СРСР був радянський монументальний класицизм, більш відомий як «сталінський ампір», названий так через те, що його епоха припала якраз на керівництво Союзом Сталіна (30 – 50-і рр.). Споруди в цьому стилі помпезні, з багатою ліпниною та використанням декоративних елементів. На фасадах невисоких севастопольських будинків з портиками та колонами видніються дати їх зведення – 1951, 1953, 1954 і т.д. Вони дуже добре пасують до старого духу міста, того, що ще було Херсонесом і пам’ятає хрещення князя Володимира.
Власне, севастопольське повітря всуціль просякнуте не лише запахом моря й металу затонулих кораблів, а й пам’яттю. Бо пам'ять – то найближчий родич минувшини.
Ностальгією віє од усього: од пам’ятників та пам’ятних дощок, котрі тут ледь не на кожній будівлі; од кораблів Чорноморського флоту РФ та забігайлівок, од матросів в тільниках та жінок віком трохи за 50, що бажають скидатися на дворянок часів царської Росії.
І кожного разу, коли вирушаю в мандри рідними локаціями, розумію, що отією своєю ностальгічністю Севастополь вкрай схожий на галицькі і західноукраїнські міста, містечка та навіть села. Ті, що колись були солідними, за тогочасними мірками, бургами, штадтами та градами, а зараз перетворилися в крихітні населенні пункти, в яких про славетне минуле нагадує хіба що кілька будівель старої габсбургської або польської забудови. І місцеві жителі, що не бачать свого майбутнього, з слізьми на очах, згадують бабусю Австрію і мачуху Польщу, князівські часи та козаччину. І так само поминають Кримську війну і Другу світову разом з царською Росією та Совіцьким Союзом жителі Севастополя.
І в галичан, і в жителів Сходу та Півдня України всі ці різні влади, котрі одна одну поборювали, як «червоні», що знищили «білого» царя з усією родиною, чи козаки, що воювали з греко-католиками, викликають ніжний трепет, замість когнітивного дисонансу.
І найкраще ностальгується жителям цих країв в затишних кафе, забігайлівках чи барах, котрих вистачає і там, і тут. В Севастополі майже в кожному такому закладі є або дошка пошани з усіма адміралами на ній, або просто куток присвячений подвигам і героям (мабуть такі кутки є і ледь не в кожнім севастопольськім домі, як є місце портретам Шевченка і Франка в галицьких оселях). Тоді з пам’яті виринає мимоволі Острог, де кожна кнайпа має в своєму імені щось княже, а вивіска – вигляд стилізованої башточки замку Острозьких. І там, і там за гальбою пива чи чого міцнішого пригадується, «какую страну просрали» і от би «козацьку минулу славу повернути». Тоді минуле видається солодким сном, але кожного ранку приходить важке похмілля теперішнього, в котре зовсім не хочеться вірити. Тому жити доводиться уві сні, намагаючись зробити усе, щоб законсервувати сучасний стан речей, де Севастополь вже не Росія, але ще й не Україна по суті.
І витворюється такий стан цього граду завдяки тому, що має воно особливий статус міста державного підпорядкування, який є ще лише у Києва. Така собі нікомуненалежність. Місцеві жителі навіть кримчанами себе не називають, не те що українцями чи росіянами, ідентифікуючись здебільшого як «севастопольці». Тут знову слід згадати про галичан, бо й вони перебувають в такому ж пограничному стані, будучи, своєю більшістю, греко-католиками, себто ще не католиками, але й уже не православними.
Тому в жителів Заходу України та мешканців Севастополя куди більше спільного, ніж видається при побіжному погляді. І одні, і другі, мабуть, так уже звикли жити минулим, що й не уявляють собі, як воно жити теперішнім чи майбутнім. Що досягнути колишньої величі можна не лише знанням старих часів, а й вмінням щось робити тут-і-зараз. Бо потім уже може бути пізно.
Назарій Заноз, Школа журналістики УКУ, для ri4.lviv.ua