Уже давненько, з вісім десятків років, імена німецьких полководців не ставали всесвітньо відомими. Виправити такий стан справ мимоволі вдалося віце-адміралові Каєві-Ахіму Шьонбахові – головнокомандувачу (тепер уже колишньому) ВМС Німеччини. Особливо голосно його ім’я залунало в Україні, щоправда, супроводжувалося не менш голосними прокльонами.
Чим же «прославився» німецький віце-адмірал? 21 січня він, коментуючи на конференції в індійському Інституті оборонних досліджень та аналізу імені Манохара Паррікара російсько-український конфлікт, назвав «нісенітницею» побоювання Заходу щодо вторгнення Росії в Україну. Розвиваючи свою думку, Шьонбах пояснив: «Насправді він (Путін, – ред.) хоче, щоб його поважали. І, Боже мій, виявити повагу – це так мало коштує, нічого насправді не коштує. Досить легко виявити повагу, яку він вимагає і, напевно, заслуговує».
Уже б і цих визнань «заслуг» агресивного російського диктатора вистачило для міжнародного скандалу. Але віце-адмірал не зупинився й закликав змиритися з фактом, що Крим навічно залишиться російським. «Кримського півострова немає, він ніколи не повернеться... це факт», – зазначив Шьонбах.
Відеозапис із цими заявами віце-адмірала потрапили в інтернет, і вже за кілька годин Шьонбах став «зіркою ютубу».
Честь і хвала Бундесверу й німецькому уряду загалом, вони відреагували блискавично: відмежувалися від висловлювань віце-адмірала і зразу ж відправили його у відставку. Це певною мірою пом’якшило конфлікт, але цілковито його не зняло.
У покаянному твіті сам віце-адмірал висловив жаль у зв'язку зі своїми заявами. Він запевнив, що його висловлювання, зроблені на конференції в Індії, відображають лише його особисту думку на той момент, а не позицію Міністерства оборони ФРН. «Недбало, неправильно оцінив ситуацію, я не повинен був цього робити. Тут нічого інтерпретувати, це була очевидна помилка», – заявив Шьонбах.
У щирість цього каяття можна було б повірити, як і в те, що ця думка властива лише йому, а не широким колам німецьких військовиків, політиків, громадських діячів тощо, якби не загальна, неодноразово підтверджена діями позиція Берліна в російському питанні. Від перешкоджання здобуттю Україною натовського ПДЧ на бухарестському саміті 2008 року і до свіжих блокувань отримання зброї від західних союзників.
Тож виникає логічне запитання: чи була б реакція німецької влади такою ж рішучою, якби заяви Шьонбаха не побачив цілий світ? Чи не стали вони «необережним» вихлюпуванням назовні розмов, які ведуться в кулуарах влади? Чи, втративши посаду командувача ВМС, не здобув Шьонбах стартовий капітал для подальшої політичної кар’єри?
Хто стежить за німецькою політикою та громадською думкою, той не міг не зауважити, що донедавна німці російську загрозу не сприймали серйозно. Ба більше, певний час (а саме за президентства Дональда Трампа) вони вважали, що Вашингтон приховує в собі значно більшу небезпеку, аніж Москва. Зрештою, Росія – це нафта й газ, тобто тепло в домівках та паливо на АЗС. Тож навіщо сваритися, краще співпрацювати, спільно будувати «Північні потоки».
Особливою проросійськістю відзначалися ультраліві й ультраправі німецькі партії. Так, наприклад, антиіммігрантська «Альтернатива для Німеччини» співала в унісон з Лівою партією про необхідність дружби з Росією, про зняття санкцій, про те, що Україна сама собі винна тощо.
Проросійські ідеї були не чужі й для певної частини німецького експертно-наукового середовища. У цьому контексті хочу розповісти про одного нашого колишнього дописувача Романа Дубасевича. Виходець зі Львова і вже давно перебрався до Німеччини, нині працює професором Ґрайфсвальдського університету. Після кількарічної співпраці нашому виданню довелося з ним назавжди попрощатися влітку 2014 року. Це сталося після надісланої Дубасевичем статті про події на Донбасі, у якій він фактично релятивізує злочини російських агресорів та ще й закликає українців не чинити спротиву. Усі ці тези, звісно, замотані в обгортку сентенцій, евфемізмів, посилання на висловлювання теоретиків постмодернізму і структуралізму. Але від цього суть їхня не стала менш капітулянтською.
Навіть після Іловайська, МН-17, ДАП, Дебальцева Роман Дубасевич не змінив своєї позиції. Дотримується він її й нині, про що свідчить його свіжий допис у фейсбуці. Процитую витяг з нього:
«Тож невже балансування на межі прірви, ледь не певна перспектива катастрофи важать більше, ніж поступки, яких чекає Росія? І чому Захід, якому люблять закидати обережність та "зраду", вочевидь, здає собі справу з цієї небезпеки значно краще, ніж країна, яка перша потрапить під удар? Геополітичний нейтралітет України, особливий статус Донбасу, ба навіть псевдовибори виглядають вкрай болісними, неможливими кроками. Особливо на тлі уже страшної ціни, заплаченої за війну на Донбасі та вболівань за цивілізоване майбутнє України. Водночас: хіба вони не є найдалекогляднішою реакцією, враховуючи моторошну ціну, уже заплачену Україною? Найкращим уроком з трагічних подій дотепер? Хіба не є проявом справжньої політичної зрілості та європейської суб'єктності здатність прийняти складний компроміс? І хіба саме він не дасть хоч якийсь шанс уникнути повторного масового кровопролиття, економічного та соціального колапсу? На таке жадане зменшення напруги та повернення до хай недосконалого нормального стану, до мирних справ? Чому нехай скромний шанс на довготривалу, мирну політичну гру важить менше за гарантовану катастрофу?»
Таку розлогу цитату я навів для того, щоб наші читачі зрозуміли, як мислить певне наукове середовище на Заході, які думки потім підкидає суспільству. Звідси й ростуть ноги в цієї політики замирення агресора, заклик «поважати Путіна», йти на всі поступки, яких вимагає Росія. І це тоді, коли німці мають надяскравий приклад зі своєї історії, до якої вони апелюють чомусь тільки тоді, коли треба обґрунтувати співпрацю з Росією. Причому лише до років окупації Третім Райхом СРСР. Невже у свідомості німецьких політиків не виникає жодних паралелей з часами напередодні Другої світової та в перші роки війни.
1938 року в Мюнхені західні держави потішали себе надією, що Гітлер задовольниться аншлюсом Австрії та анексією частини Чехословаччини, мовляв, хай вгамує свій апетит. 1939 року Франція і Велика Британія не завадили Третьому Райху окупувати Польщу, ну, бо цього точно вже вистачить Гітлеру для щастя. США довгий час не хотіли втручатися у війну в Європі, поки не зрозуміли, що одним континентом все не обмежиться.
Свого часу британський політолог, письменник, професор Кембриджського університету Анатоль Лівен під час одного круглого столу навів таке пояснення, чому багато хто на Заході досить мляво реагує на російську агресію в Україні. «Ми не стали битися за Україну в 2014 році (як свого часу і за Грузію), однак Росія при цьому не стала повністю захоплювати південь і схід України, хоча й легко могла це зробити. Під шумок склалася дуже зручна негласна домовленість: ми не захищаємо тих, на кого нападає Росія, а Росія не нападає на тих, кого ми станемо захищати», – пояснив професор.
Ось так хоч цинічно, але щиро. Мовляв, атакує Росія різні там України, Грузії, Білорусі, Молдови. Шкода їх трохи, можемо поспівчувати, але дуже їх захищати не станемо, бо нам і так нічого не загрожує, Росія ніколи не перейде певної «червоної смуги». Чи дійсно це так? А чим тоді є масовані кібератаки на урядові портали в Німеччині, США, Великій Британії, політичні вбивства у Солсбері, Лондоні й Берліні, підрив складів амуніції в Чехії, викрадення військовиків з прикордонної естонської території тощо. Так, до відкритої агресії проти члена НАТО ще не дійшло, але все свого часу стається вперше. Тим більше, що Кремль має вже великий досвід ведення «гібридної інвазії», а, наприклад, у країнах Балтії, які є членами НАТО, достатньо мешкає осіб, які прихильно ставляться до Росії й чудово можуть послугувати «гарматним м’ясом».
Попри все сказане я закликаю наших читачів у жодному разі не вважати Німеччину нашим ворогом. Ні відкритим, ні латентним. Варто лише згадати, як Берлін підтримував Євромайдан, як тодішній міністр закордонних справ Німеччини Ґідо Вестервеллє не просто відвідав майданівців, а організував звідти пряме ввімкнення на першому німецькому каналі, під час якого закликав цілий Західний світ допомогти українцям, які прагнуть свободи й демократії. Німеччина охоче приймала на лікування поранених майданівців і бійців АТО, надавала мільйонні гранти для підтримки процесу реформ в Україні. Анґела Меркель рішуче відстоювала санкції проти Росії за анексію Криму та агресію на Донбасі. Москва досі не може пробачити ексканцлерці, що вона не дозволила просувати російський план імплементації Мінських угод, який передбачав виконання спершу політичної частини, а лише потім безпекової.
Тому зовсім недоречною виглядала свого часу антимеркелівська акція на кшталт Danke, Frau Ribbentrop! Не потрібно влаштовувати щось схоже й нині, наскільки б нас не обурювала позиція Берліна вже за канцлерства Олафа Шольца. Хоча критикувати німецьких очільників таки потрібно, але конструктивно й без образ. Доводити їм, що політика умиротворення заводить у глухий кут. Що Москва розуміє лише мову сили, а поступки сприймає за слабкість опонента і як спонукання до подальшого тиску. Що «виявити повагу» Путінові насправді дорого коштує, неймовірно дорого, тим паче, що він її аж ніяк не заслуговує.
Нещодавно у фейсбучній суперечці своїх френдів зустрів цікаву метафору: Німеччину в описаній ситуації варто сприймати як доброго копа, а злий коп – це США чи Велика Британія. Останні виступають з жорсткими заявами проти Москви, постачають зброю Україні, а Німеччина демонструє Росії певну доброзичливість. Але і злий, і добрий копи намагаються досягнути спільної мети – приборкати злочинця, яким у цьому випадку є Росія.