– У наших вин, найсолодший Ігоре, два боги-покровителі. В інших – один, а у наших – два! Можеш назвати? Так говорив Енцо, вчитель (maestro) англійської мови неаполітанської початкової школи.
Ми сиділи в тратторії на via San Felice у блатному привокзальному районі Неаполя в очікуванні моцарелли з молока буйволиці і maccheroni con ragu. Вино принесли відразу: біле фалернське і червоне альяніко. Я відповів:
- Одного можу: Бахус. А хто другий?
Ми не поспішали. Наша маленька bacchanalia тільки починалася.
- Я так і думав, що ти не знаєш, - зрадів Енцо. - Так от, другого звуть Вулкан. Він був і залишається богом вогню. Пробач, невже всі росіяни такі ж неуки, як ти?
Я не здогадався, що питання риторичне і чесно відповів:
- Ні. Я - виняток. Всі росіяни просто моляться на Вулкана. Ну, хоча б, на сопку.
- Сопку? Та на що вона годиться? Плювати брудом? А от завдяки Вулкану в нас у Кампанії вулканічний ґрунт.
Принесли моцареллу, і Енцо налив мені альяніко.
- Пробуй. Ну як?
Я поперхнувся. На очі навернулися сльози.
- Правильно. Кашляй. Плач. Це з незвички. Тому що ти ковтаєш вулканічний пил, попіл і туф. Подобається?
Я пригадав гоголівські зелені пляшки і чарки на столах сорочинських шинкарів, і як ці зелені пляшки перетворювалися на вогненні.
- Знаєш, Енцо, щось у цьому дусі я пив на батьківщині Гоголя, - збрехав я.
- Гоголя? Римського письменника Нікколо Гоголя?
- Але чому ж римського?
- Тому що батьківщину він знайшов у Римі. Протягом років жив в Італії. Писав по-італійськи, говорив римським діалектом, римські руїни обійшов уздовж і впоперек, а випивши, проголошував тости по-італійськи. Хіба не так?
- А я думав, що він писав по-російськи.
- Ігоре, не прикидайся ідіотом. Листи своїм італійським друзям Гоголь писав по-італійськи. Але коли згадував Петербург, писав «Шинель» і «Мертві душі». Здригаючись! Якщо б він залишився в Римі, йому б у голову не прийшло спалювати манускрипт, та й взагалі вмирати.
- Енцо, чому ми почали з червоного? - запитав я, впиваючись свіжою моцареллою з молока буйвола.
- Щоб ти відразу відчув присмак лави. Прості люди називали Везувій «вогнедихаючим». А науковці виміряли температуру «вогняного дихання».
Я вирячив очі, остаточно змирившись із роллю ідіота.
- 700 градусів за Цельсієм! Отже, можеш бути впевнений, що ґрунт досі не вистиг. Наливай.
Нам принесли maccheroni con ragu. Рагу виявилося соусом із овочів і телятини.
- Ти був у Геркуланумі? - запитав Енцо.
- Був, - гордо відповів я.
- Графіті читав?
- Вибач, востаннє латинські тексти я читав майже сорок років тому, на заліку в університеті.
- Шкода. Графіті збереглися. Наприклад, «тут відмінно висрався Аполінарій, лікар імператора Тіта». Розумієш, чому «відмінно»? Тому що й тоді вино містило мінерали і хтонічну енергію.
- Енцо, але Везувій прокинувся 1979 року після Різдва Христового. Тож Аполлінарій срав у Геркуланумі до фатальних подій, оскільки під час них місто і всі мешканці в лічені хвилини перетворилися на... рагу.
- Ігоре, співчуваю тобі. Це національне: мислити сотнями років або десятками тисяч. Наш ґрунт заважди був вулканічним! Завжди! І Тірренське море з його темним дном завжди було похмуро-зосередженим.
Я здався. Ми попросили офіціанта принести пляшку «Греко ді Туфо». Воно було холодне і віддавало жаром. Енцо говорив без угаву. Він розказував про помпейську собаку, яка під час катастрофи лапами утрамбовувала вулканічний попіл і напевно врятувалася б, якби не ланцюг на шиї. Її агонія відобразилася в камені і тепер зберігається у музеї. Він говорив про безцінну нісенітницю, знайдену в кишенях живцем похованих; про пустки у формі людського тіла в застиглій лаві - тіла розклалися, скелети потрухнули, але пустки зберегли людську агонію; і, звичайно, про амфори, льохи, виноградні «витискальні» з пресувальниками, що назавжди закам'яніли.
Після обіду я повернувся у рибальське селище на острів Прочіда. Тераса квартири, яку я винаймав, виходила на пристань. У воді, поскрипуючи, терлися бортами десятки човнів, баркасів, шхун. На березі сиділи старі рибалки. Вони намотували бурі, руді, сині сіті на барабани, котушки, шпулі. Вночі молоді рибалки йшли в море, ставили сіті, краби гризли їх, і вранці старі знов бралися за роботу. Крабів у морі вистачало, тому списаним на берег старим було що робити. Я теж працював: сидів на терасі і придумував кіноповість про «державу на воді». Так колись назвали 150 000 російських солдатів і біженців, які в листопаді 1920 року на суднах залишили Крим і взяли курс на Константинополь. У календарі Енцо ці дні ще не стали історією. Що глибше я йшов у цю не-історію, то сучаснішою ставала кіноповість. Червона лава дихала в потилицю, білий попіл пропалював папір.
Глядя
на ноги,
шагом
резким
шёл
Врангель
в чёрной черкеске.
Город бросили.
На молу -
голо.
Лодка
шестивёсельная
стоит
у мола.
И над белым тленом,
как от пули падающий,
на оба
колена
упал главнокомандующий.
Трижды
землю
поцеловавши,
трижды
город
перекрестил.
Под пули
в лодку прыгнул...
- Ваше
превосходительство,
грести?
- Грести!
(В.Маяковский)
Летели русские пули градом,
Убили друга со мною рядом,
И Ангел плакал над мёртвым ангелом...
Мы уходили за море с Врангелем.
(В.Смоленский)
Стерегло нас последнее горе
После снежных татарских полей -
Ледяное Понтийское море,
Ледяная душа кораблей.
(Н.Туроверов)
Трои прах и огонь, в котором друзья погибали,
Вы мне свидетели: в час крушения я не стремился
Копий данайских бежать и уйти от участи грозной.
Гибель я заслужил - но рок мне иное назначил.
(Вергилий)
Червоний і білий - це лише кольори. Та все ж на чиїй стороні було море? Історики культури стверджують, що у стародавніх греків не було слова «синій». Колір, який у сучасних європейських мовах називають «синім», у греків вважали світлим відтінком чорного. Щодо забарвлення моря, то його називали з часів Гомера «винно-чорним», «винно-темним», нарешті, просто «виноколірним». Ще колір моря греки описували словом «глаукос» - туманне, сріблясте, каламутне, сиве. Прощальні слова генерала Врангеля, звернені до армії, звучали в дусі вергілієвої «Енеїди»: «Тих, хто залишає Вітчизну, чекає повна невідомість».
Ніколи раніше в історії Росії на хисткому корабельному ґрунті не збиралося стільки ворожок, сновидців, авгурів. Здавалося, ворожать сотні пасажирів, а потім міняються місцями з тими, кому ворожать. За кілька діб подорожі у провісників з'явилася своя ієрархія. Найавторитетнішого віщуна на особливому катері возили, на замовлення багатих біженців, на різні судна флотилії. Вже на рейді в Константинополі у воду скидали лжепророків, що наворожили суднам корабельні аварії. Розлючений натовп не пробачив провісникам того, що корабельна аварія залишилася в силі, тільки змістилася з моря на сушу. Російські Кассандри безпорадно борсалися у винно-чорній воді, і це допомагало натовпу долати страх перед майбутнім.
Нехай пробачить мене Енцо, але в кожного - свій Везувій. Еней із флотилією дістався Італії і недалеко від сучасного Неаполя, в Кумах, розшукав зморщену стару сивілу. Вона промовляла з підземної печери на сто голосів. Еней прокричав в цю діру:
Трои судьба пусть за нами не гонится дальше!
И ты, пророчица-дева
Вещая, дай троянцам осесть на землях Латинских.
Стара дала. У трюмах троянських суден, поки Еней вибирав батьківщину, зберігалися козячі бурдюки з найкращими винами Малої Азії. На схилах Гауранської гори між Кумами і Неаполем дотепер вирощують виноград, з якого троянські поселенці робили фалернське вино.
Під час кримської кампанії генерал Врангель жив у Севастополі. Очевидці згадували, що командувач працював по 12 годин. Обідав разом із дружиною, тещею й черговими офіцерами конвою. Горілки до обіду не подавали. Кожному наливали склянку кримського вина. Можливо, справа у ньому? Було б під рукою фалернське, массійське, «Греко ді Туфо», гарячі вина Кампанії, можливо, все повернулося б назад? Хто відповість? Маестро Енцо? Римлянин Микола? Лікар імператора Тіта Аполінарій?
Фото зі сайту www.holidaym.ru