Параноід Парк / Paranoid Park. Драма, 2007 р. Режисер: Гас Ван Сент (Gus Van Sant). Актори: Гейб Невінс, Деніел Лю, Джейк Міллер, Тейлор Момсен.
Режисер Гас Ван Сент завжди вмів знімати хороше кіно. Його вдало віднайдена межа між американською школою жорсткості та європейськими тенденціями арт-хаусу вражали не так зір чи слух, а, передусім, мозок. Ось і тепер, в останньому фільмі він продовжує «гнути свою лінію».
Весь час сеансу вміла рука Ван Сента втискає в крісло і не відпускає аж доти, доки не закінчує грати музика для титрів. Здавалося б, що тут такого? Звичайна історія про юнака-скейтбордиста, в якого купа невирішених душевних проблем (розлучення батьків, розрив з дівчиною, перші дилеми екзистенційного характеру) розгортається на тлі статичного осіннього Портленду. Сам фільм - хронометражний пазл, де єдині сцени, які йдуть послідовно, - це, мабуть, перша й остання. Звичайно, режисер не використав тут цей прийом так, як це було в його попередньому фільмі «Останні Дні», де сцена під Velvet Underground вартувала половини фільму. Разом з тим цікавих режисерських знахідок таки вистачає.
Для початку, аби показати ритм шаленої їзди на автомобілі, він не знімає швидко будинки та стовпи, що пролітають крізь вікно авто, а просто довго і напружено тримає в кадрі усміхнене лице юного водія, в той час як з колонок вилітає несамовитий панк зі швидкістю барабанної збивки 220 ударів в хвилину. Під час сварки головного героя та його дівчини в кадрі лише ідіотична жестикуляція малолітньої самозакоханої красуні та вар'ятський сміхотворний лаундж Ніно Рота. Або тоді, коли Ван Сент вчасно гасить тривожну мелодію, під яку половина тіла залізничного сторожа намагається переповзти колію, а в тиші чути лише швидкий захеканий біг і стискання гравію в кулаці помираючого, в той час як на екрані вже щось зовсім інше.
Виконавці ролей майже не випромінюють граней акторського таланту, адже більшість з них режисер знайшов на мережевому сервісі my space. Гейб Невінс, який грає роль Алекса, постійно ходить з одним і тим же виразом обличчя. Від всіх інших акторів, які грали тінейджерів, в принципі, також не вимагалося нічого, окрім повільної ходи коридорами школи, але саме ці кадри в поєднанні зі звуками кедів, які скриплять по лінолеуму та ще якогось дивного ембіенту, чомусь вражають найбільше - саме тоді здається, що в одній мізансцені накопичена така купа драматичних образів, бо коли в кадрі зо два десятки Алексових однолітків, то хто його знає, які «скелети в шафі» має кожен з них; від однієї такої думки стає просто моторошно.
Герой Гейба Невінса - це справжній «сторонній», яким би його змалював Альбер Камю, якби був режисером та цікавився тим періодом становлення людини, коли перше відчуття реальної скінченності вже настало і від того набігає ще не знайоме відчуття меланхолійного відчуження, коли сидіти в скейт-парку «Параноід Парк» і дивитися, як їздять інші, - єдиний можливий вихід. Атмосфера фільму, як і в усіх останніх робіт Гаса Ван Сента, - розріджена невідворотність смерті, яка не те що гряде, а вже давно є і знаходить своє відображення в багатьох моментах. Розмиті лиця героїв, замальовані мов на оперативному зніманні міліції, очі та монументальне успіння природи осіннього Портленду. Та й найсильніший діалог фільму, який повторюється тричі, сам говорить за себе:
- давай в суботу сходимо в Параноід Парк
- я ще не готовий
- до Параноід Парку не можливо бути готовим
Окремої поваги та захоплення викликає операторська робота Крістофера Дойля, який колись працював з Вонгом Кар Ваєм. Він вдало продовжує кращі традиції попередніх «вансентівських очей» в особі Харіса Савідеса. Правда, коли попередній оператор захоплювався монументальними статичними кадрами та віддаленою зйомкою з розмитими контурами, то теперішній значно наблизив героїв Ван Сента до глядача, зробивши обстановку в кадрі більш інтимною. А ті частини фільму, де шаленство бордівських трюків зняте на любительську камеру - улюблений пристрій для знімання в скейт-бордерських колах, так органічно вплетені у не хронометричний сюжет, що залишається лише вражено відкрити очі і довго дивитися на ці шалені юнацькі «викрутаси».
Загалом фільм не дає жодної відповіді, та й питання в ньому лунають не часто, їх сам Гас перериває на пів фразі. Тут немає надуманої педагогіки. Лише драма в сім'ї, в коханні, в дружбі, в спілкуванні, в улюбленій справі, у випадковій їзді на потязі, всюди одна велика і сильна драма, від якої лише одне звільнення - списаний олівцем зошит Алекса, який і так почне горіти десь за п'ять секунд перед титрами.
Фото з сайту www.veshey.net