Я вже давно вийшов із кола притягування (можна сказати і «виру затягування») російської культури, літератури зокрема. Виблював сливе усі токсини, але дещо перетравлене все ж залишилося й нуртує у глибинних структурах мозку, спливає у пам’яті. Зазвичай це цитати з радянських фільмів (тут доречно було б поставити «посміхайлик»). Та що там гріха таїти, чимало конструктивного таки осіло в засіках моєї «єрундиції». Так от, у Василя Шукшина є оповідання «Генерал Малофєйкін».
Генерала Малофєйкіна я використовуватиму у цьому сюжеті як ім’я прозивне. Тож варто преамбульно пояснити весь фокус, тобто кількома словами переповісти Шукшинове оповідання. Один кадр їхав через ніч у потязі, прийшов у ще порожнє купе і завалився на верхній полиці спати, прокинувся вже в дорозі, від розмови двох людей внизу. Один голос йому видався знайомим, носієм голосу був його московський сусід, відлюдькуватий муляр-шабашник, інвалід-пенсіонер Семен Іванович Малофєйкін. Із розмови випливало, що Малофєйкін не «хтось абихто», а – генерал. Він розповідав довірливому співрозмовникові, яке ж то його генеральське життя непросте, про всі ті розкоші в совковому розумінні – дача з каміном, відомчий курорт, буфет з шампанським тощо. Співрозмовник вставляв підтакувальні ремарки. По приїзді кадр хотів розвінчати того «дзвонаря», але Малофєйкін люто викрутився, за допомогою криків і пошуків очима міліції. Така от фабула у сконденсованому вигляді.
Таких, умовно кажучи, «генералів Малофєйкіних» у нас хоч гать-гати. Зустрічаються вони якщо й не на кожному кроці, бо бодай на кожній морській милі чи полтавській версті. І тотальна більшість із них ходять собі нерозвінчаними. Ходять і їздять. От, для прикладу, сидить у маршрутці зачуханий плюгавенький чоловічок і голосно розмовляє зі своїм мобільним телефоном, не притуливши його щільно до вуха. І через оту нещільність я помічаю, що телефон не увімкнутий. А той плюгавенький все голосніше розводиться про те, як і що треба зробити, дає комусь віртуальному поради та настанови, хизується своїм командирським тоном, вхмеліває від своєї значимості. Із його тиради випливає, що він коли й не пуп Землі, то принаймні начальник жеку. Він не інвалід-пенсіонер, але таки вже з чималим емеритським стажем.
Таке «малофєйкінування», самофейкування (можна сказати) є явищем доволі поширеним, і не мусово воно залежить від віку чи статі. Цьому грішку «всє возрасти пакорни», він притаманний обидвом статям, ба й навіть негетеросексуалам, мабуть. Прикладів може бути сила-силенна, та я зосереджуся на одному показовому прикладі, щоб зайво не розпорошуватися й не «розтікатися мислію по древу» (хоча кажуть, що там має бути «мисію», тобто мишкою чи білкою, але менше з тим).
Отож, історія хвороби така. Є такий тип людей, які вміють зі всіма сливе знаходити спільну мову, є дуже комунікабельними, товариськими аж до нав’язливості (про таких кажуть, що «він в дупу і без мила влізе»). Є у Львові один тип такого типу. Тобто таких типів є чимало, і серед моїх знайомих також. Але якщо вже вибрали один жупел, то хай вже буде про нього одного. Не будемо називати імен, бо то нецікаво і неважливо. Псувати комусь «репутацію» я не маю наміру, тим більше якщо її нема.
Той тип багатьом знайомий, знайомий особисто, мається на увазі. Він багато де «світиться», часто-частіссімо буває на розмаїтих презентаціях, концертах, відкриттях виставок, акціях щоякнайширшого спектру, заходах будь-якого профілю. І на забавах, які деколи (щоразу рідше, мушу відзначити) пост-супроводжують деякі акції. Забави – то фест! Усі ж ми мастаки повеселитися, в сенсі – пожерти на халяву. У тому немає нічого осудливого, будь тільки запрошеним; хоча можна й «запорожцем» або причепом до когось запрошеного, – трафунки суть ріжні і розмаїті. Він завжди вбраний респектабельно, при метелику, в якихось різнобарвних жакетах і камізельках. Словом, доволі стильно. І це може якщо й не притягувати, то принаймні викликати щось схоже на решпект. Адже зустрічають за вбранням. Він уміє з будь-ким заговорити, на будь-яку тему, адже він «спеціаліст широкого профілю», так виглядає з його слів, що таки «всіх профілів». Не буду перелічувати, бо то дурного робота, лише черкану спектр: від медицини (включно з психологією та сексопатологією) – до філософії, від фітотерапії (мабуть, вона також належить до конгломерату медицини, та все ж) – до красного письменства, від наукових конференцій – до краєзнавства. І ще, та то вже, врешті, неважливо.
Він ультраактивний на фейсбуку, має море «друзів», лайкає «всіх і вся», виражає свої «емоції» розмаїттям смайликів і символів. Розсипається дешевими компліментами кобітам, постить усі річниці дружби зі всіма тощо. З фейсбуку він черпає інформацію і про всі ті заходи та акції, пахнуть вони фуршетом чи не пахнуть. Пише компліменти не тільки комусь, а не менше й самому собі, привертає постійно до себе увагу різними такими постами, тестами, опитувальниками а-ля-Голохвостий («а яке таке я на вас справляю враження?», «а скільки б ви мені дали років?», «а складіть-но на початкові літери своїх імен і прізвищ дефініцію про мене», – одна так зі шкіри лізла, що навіть по-батькові своє вліпила), а також фотками власної персони – то з наїдками в руках чи під руками, то в новому вбранні, то в новому антуражі, то в такій поважній компанії, то в такій. Пише про себе, який він і в якому коліні інтеліґент. Кобіти аж мочаться по ногах: «бабочка», «умнічка», ще й інтеліґент доколінний. Тому він їм, мовляв, і манкий, «зголоднілим за прекрасним». Але то таке, низьке, – як каже один мій колєґа.
Підходимо до цікавішого. Під кінець минулого року той тип на фейсбуку вирішив похвалитися «річним звітом». Певно, це така сублімація, відрижка колись почутого чи таки знаного про річний звіт на справжній роботі в науковій чи якій би там не було установі. Але не забігатиму наперед. І хвалиться він, що протягом підзвітного року має майже чотири десятки фахових публікацій. Я думаю, йо-па-ра-са-те, та я до своєї докторської дисертації стільки не мав. Мене аж жаба мало не задусила. От, гадаю собі, «чєловєчіщє, глиба»! А тут вже він мене добиває тим, що видав того року три чи чотири книжки. Я взагалі впух від заздрості. У мене ж не щороку й одна книжка тепер виходить. Поплакався я в тряпочку на самоті, потім пішов з’їв «пірожнає», трішки полегшало. Так би я й носився із чорнющою заздрістю за пазухою, але поділився цим із близькою людиною. А вона житєйськи мудріша за мене, практичніша й раціональніша, словом, у житті il miglior fabbro (цими словами «майстрові, кращому від мене» Томас Стернз Еліот присвятив свою поему «Спустошена земля» Езрі Павнду). Тож одразу увійшла в Google. Вже так і сяк ми рилися, а нашкребли аж дві згадки поєднання такого імені і прізвища. Друга (можливо, і не про нього) згадка стосується судового засідателя десь на Сихові з таким ім’ям і прізвищем. А перша стосується таки його, але вискакує біля моєї (!!!) фотографії з якоїсь акції, де я виступав. Я акуратно і вчасно подав був справоздання з тієї акції, на якій було трохи відомих людей. Я сам, власними руками, його і зарахував у текстовці до відомих людей. А я ж себе сам зараховую до «стріляних горобців». Тож визнаю, що я і сам купився на оману «львівського малофєйкіна». Тепер це гірко спокутую.
При цій нагоді асоціативно пригадалася одна бувальщина з мого багатющого досвіду відвідування батьківських зборів у нашій рідній двадцять восьмій школі.
Певно, років із десять тому, не менше, до нашої школи на розширені батьківські збори запросили психологиню, щоб розповіла, як батьки мають разом виховувати дітей. Досить ще симпатична кобіта (хоч і не надто молода) у однотонних сірих у крапочку жакеті та вузькій спідниці майже до колін, без видатних фігурових ознак, провела ледь не годинне напучування, проставляючи з апломбом акценти на ролі чи то батька, чи то матері, чи то спільній їхній участі у вихованні дитини (дітей). Вже всі збиралися йти хто куди, бо збори через те надто затягнулися, аж тут один батько когось із однокласників моєї найстаршої дитини (новоприбулий «іногородній» мент, салдафон і мужлан) безпардонно запитав лекторку, чи сама вона має дітей. Та знічено, але ствердно кивнула. «Скількох?». «Одного сина, старшокласника». «А чоловік у вас є?». Та щось почала блеяти (аж шия у неї ще більше поморщилася, це мені було добре видно, бо я сидів ближче до переду та середини, хоч зазвичай сідаю десь позаду), що, мовляв, був, але то було давно…
Так до чого це я? А до того, що швець, як виявилося завдяки безпардонності охоронця прав і вольностей, сам без чобіт. Інших можна повчати, як мають жити, а самій собі бути неспроможною облаштувати життя… Тепер таких шевців розвелося, як собак нерізаних. Це ж яке треба мати розмите поняття про свою «репутацію», щоб повчати інших, як мати те, чого сам ти здобути не здатен. Тим шевцям краще перекваліфіковуватися в «управдоми». Не хочуть, бо вже переважно «вік подойшлий» мають (як писалося в одному давньому вірші)…
Нехай такі «шевці без чобіт» будуть «недомалофєкіними», бо все ж таки чимось реально займаються, щось таки роблять, про що розповідають.