Днями довідався, що Глава УГКЦ блаженніший Святослав Шевчук оголосив про утворення трьох нових митрополій і, зокрема, Івано-Франківської. Вже наступного тижня, тобто 13 грудня, глава українських греко-католиків прибуде на Прикарпаття і проголосить відповідне рішення Синоду УГКЦ.
Не маю ані найменшого бажання втручатися в справи однієї із церков в Україні, та й чуюся не зовсім компетентним у цій царині. Мене вразило інше… Тепер нова митрополія офіційно буде називатися «Івано-Франківською», тобто хоча й не прямо, але носитиме ім’я конкретної людини, і до всього, відомого письменника, антиклерикала та… атеїста. Мені й надалі залишається незрозумілим, чому УГКЦ вирішила пристосуватися саме до радянської неоковирної назви міста, а не назвати її якось більш по-християнському, або просто нейтрально – Прикарпатською.
Сліпий і бездумний підхід у таких делікатних справах може привести Церкву до цілковитого абсурду. Уявімо собі, наприклад, назви таких єпархій: «Дніпродзержинська», «Ленінська», «Ворошиловградська» і т.д. Не смійтеся, бо це реальність. В середині 90-х років минулого століття письменник Юрій Винничук, саркастично висміюючи наших українсько-радянських націоналістів щодо їхнього «совкового» перейменування вулиць та районів іменами діячів національно-визвольного руху, запропонував назвати Львів - Генерало-Чупринківськом. На окремих етапах складалося враження, що ми вже не далеко від такого перейменування, бо маємо наступне дублювання у назвах вулиць: Шептицьких і Митрополита Андрея, Шухевичів і Генерала Чупринки, проспект Шевченка і вулицю Шевченка. А уявляєте собі «Генерало-Чупринківську митрополію»? Я з трудом. А чому має бути Івано-Франківська митрополія?
Мене завжди дивували такі українські оксюморони: Сатанівська церква (мається на увазі церква в Сатанові), або «чудотворна ікона Чортківської Матері Божої», але такі випадки можна списати на особливості місцевої топоніміки. Натомість назвати митрополію іменем людини, яка відмовлялася при житті похрестити своїх дітей, прийняти останні сповідь і причастя – це поза межами здорового глузду.
Для того, щоб не бути голослівним дозволю собі ширшу цитату зі спогаду Антона Крушельницького про похорон Івана Франка, яку я надибав на сайті Івано-Франківської універсальної наукової бібліотеки ім. І.Франка:
«Д-р Іван Копач оповідав авторові цих рядків, як про найбільше досягнення свого життя, про те, як то йому пощастило врятувати Івана Франка для майбутніх українських поколінь!
Коли Іван Франко був уже при смерті, приходили до нього всякі хитруни, що то хотіли мати перед історією заслугу, що навернули на ложі смерті безбожника Франка до бога!..
Ось що з приводу смерті Івана Франка пише М. Каровець у 41 ч. „Нової зорі” за 1932 р.: „Тут пригадуємо, що Франко майже від перших хвилин свого виступу аж до смерті був у нас головним пропагатором виразного атеїзму, що той атеїзм пропагував і в своїх популярно-наукових писаннях, і в своїй поезії. Пригадуємо, що атеїзм був увесь час головним стовпом його світогляду. Пригадуємо, що коли Франко умирав, відвідав його піп Теодозій Галущинський і умовляв помиритися з господом богом і з церквою, в котрій він, Франко, родився та котру поборював ціле своє життя. Та отримав від Франка відповідь: „А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в бога?” Помер невисповіданий і нерозкаяний”.
Ми мусимо ствердити, що відповідь Франка Галущинському була трохи інакша. Франко говорив про нього, як про людину, що прийшла спекулювати на його „навертанні”, відправив його безцеремонно, що він не знав, куди тікати від немічного тіла Івана Франка.
Внаслідок того Франко не повинен був мати католицького похорону! Стривожився цим тодішній шкільний інспектор д-р Іван Копач, що шкільна молодь не зможе брати організовано участі в похороні атеїста Івана Франка! Довго добивався того, щоб св. Юр прислав попа на похорон Франка. Тодішній адміністратор капітули був твердіший за митрополита (тоді неприсутнього!) і не хотів дати своєї згоди на католицький похорон атеїста, який не тільки своїми творами (найсильніше в „Легендах” і в „Страшному суді”) порвав з католицькою церквою, але ще й проганяв попів, які намагалися його навертати на смертному ложі на католицтво! Врешті, мотивуючи своє прохання педагогічними мотивами, д-р Копач таки добився того, що адміністратор парохії післав на похорон Івана Франка одного помічного священика! Кайдани, що їх накладає на думку й волю своїх провідників громадянство не так за їх життя, але ще й тоді, коли вони вже безсилі боротися й спротивлятися, – найстрашніші кайдани! Бо ними заковується вільний дух людини!» (https://lib.if.ua/franko/1250972936.html)
(Крушельницький А. Про похорон Івана Франка / Антон Крушельницький // Спогади про Івана Франка. – К. : Дніпро, 1981. – С. 362-364).