Смерть Олексія Навального уже стала головною світовою подією лютого – і, можливо, всього 2024 року. При цьому відповіді на два ключові запитання цієї історії не отримані і навряд чи будуть отримані. Втім, перше питання: так він справді помер сам, як стверджує російська влада, чи це таки було вбивство? – фактично уже закрите. Бо світ так чи інакше, говорячи прямо і натякаючи, все одно повісить цю смерть на Кремль, ба більше, персонально на Володимира Путіна. І, по правді кажучи, парирувати тут нічим.
Та є і друге запитання: навіщо Путіну чи його оточенню була потрібна смерть Олексія Навального, який, зрештою, нічим Кремлю не загрожував? Він був повністю під контролем силових структур, його можна було фактично засудити до довічного ув’язнення, додаючи і додаючи йому різних вигаданих строків (хоча так і вийшло, що сидів Навальний до самої смерті, просто ніхто не думав, що вона станеться так швидко). Така практика для нинішньої російської влади є цілком звичною і апробованою – згадайте, як додавали строків Михайлу Ходорковському.
І все ж певний смисл у вбивстві колишнього головного опозиціонера, а тепер – головного політв’язня, існує. І цей смисл можна описати фразою «генетична пам’ять» Кремля. Звісно, це не буде на 100% точним відповідником того, що сталося, а лише формально. Бо інцидент з Олексієм Навальним є аж ніяк не новим у російській історії.
У XVIII столітті, після смерті Петра I і багато в чому завдяки його нехлюйському ставленню до питання спадкоємності, Росія пережила так звану «епоху палацових переворотів» і водночас «жіноче століття». Ні, правити імперією тоді випадало і чоловікам, та ці випадки були дуже скромними. І завершувалися, як правило, для самих чоловіків не дуже весело. 1740 року, після смерті Анни Іванівни (доньки старшого брата Петра, царя Івана V), престол перейшов до рук її двоюрідного онука, сина небоги Анни Леопольдівни, Івана VI Антоновича. Новопроголошеному імператорові тоді було два місяці, тож керували замість нього, протягом короткого – трохи більше року – правління, спочатку імовірний коханець померлої імператриці, Ернст Йоган Бірон, а потім мати імператора-немовляти.
1741 року царювання Івана Антоновича було завершено внаслідок перевороту, організованого донькою Петра І Єлизаветою (тією самою, коханцем і фактичним чоловіком якої був наш український козак Олексій Розум. А що ж сталося зі скинутим імператором? Його спочатку ізолювали від світу разом з батьками, а пізніше посадили в головну в’язницю імперії – Шліссельбурзьку фортецю. Де він дожив до 1764 року. За цей час померла імператриця Єлизавета, її небожа, відомого під іменем Петро ІІІ, скинула власна дружина – Катерина ІІ. А Іван Антонович сидів у в’язниці.
І, по суті, ніякої особливої загрози трону не становив. Бо всі силові структури були підпорядковані імператриці, жодних прихильників у в’язня не було – ба більше, навіть за царювання Єлизавети було зроблено все, щоб стерти Іванове ім’я з пам’яті народу. Та вже через кілька років після перевороту Катерина, як стверджують деякі історики, спровокувала бунт підпоручника Василя Мировича (до речі, онука генерального бунчужного при гетьману Івану Мазепі Федора Мировича), який логічно завершився вбивством 24-річного в’язня-ексімператора.
Минули часи, змінилися не тільки століття, а й історичні епохи. 1927 року, уже в часи Радянського Союзу, один з лідерів більшовицького перевороту (можливо, найголовніший), творець Червоної армії Лев Троцький – до речі, теж з України, уродженець нинішньої Береславки, що на Кропивниччині, – був знятий з усіх посад і відправлений новим правителем червоної імперії під назвою СРСР Йосипом Сталіним у заслання. Через два роки Троцького взагалі вислали за межі Радянського Союзу, а згодом і позбавили громадянства.
У вимушеній еміграції Троцький поступово маргіналізувався, хоч і намагався писати якісь теоретичні праці з історії й теорії революції. І навіть Четвертий інтернаціонал – опозиційна ленінсько-сталінському Третьому інтернаціоналу комуністична організація, яка ґрунтувалася на працях вигнанця, – не зумів стати нормальною лівою альтернативою СРСР, розколовшись уже 1940 року. Того року, коли радянський агент Рамон Меркадер убив Лева Троцького льодорубом.
Здавалося б, і у випадку з Троцьким, і в історії з імператором-немовлям – обидва вони давно не впливали на країну, контрольовану Кремлем (чи то пак Лефортовським палацом у Санкт-Петербурзі). Але сам факт, що колишні претенденти – на імператорський престол чи посаду генерального секретаря ЦК ВКП(б) – живі, лякав російських самодержців. І вони так чи інакше шукали приводів і способів їх убити. Не для того, щоб убезпечити себе від можливих переворотів, зовсім ні. А для самозаспокоєння.
Так сталося і з Навальним. Він давно не був серйозним фактором впливу на російську політику. І його смерть, точніше, квола і безпомічна реакція російського суспільства на його смерть, це промовисто проілюструвала. Але Путін, напевно, досі пам’ятає вибори мера Москви 2013 року, коли Кремль дозволив тоді ще зовсім не лідерові протесаного руху, а антикорупціонеру Навальному балотуватися – і мало не отримав грандіозний провал. Мало хто сумнівається, що 51% представника партії влади Сергія Собяніна був натягнутий спеціально, щоб не дати Олексію зустрітися з ним у другому турі віч-на-віч – бо хтозна, як би все могло обернутися в такій ситуації.
Відтоді навіть на заздалегідь підготовлених чи принаймні лояльних претендентів на участь у шоу «Чергові перевибори Путіна» Кремль дивиться з острахом. На нинішніх виборах влада витягнула собі «суперником» з головної опозиційної партії, КПРФ, сірого і нікчемного депутата Держдуми Миколу Харитонова – бо 2018-го виявилося, що навіть «червоний директор радгоспу» Павло Грудінін має потенційну підтримку антипутінських виборців. Борис Надєждін, якого несподівано для Кремля підтримали такі впізнавані в Росії люди, як Юрій Шевчук, за якого люди реально стояли в черзі, щоб залишити свій підпис, взагалі не був допущений до виборів.
А Навальний, навіть десь у в’язниці за полярним колом, був символом і нагадуванням. Як Іван Антонович був символом і нагадуванням перевороту – не свого навіть, а попередниці – для Катерини ІІ. (Хоча свого чоловіка, скинутого вірними колишній німецькій принцесі частинами, вона теж дуже швидко звела на той світ.) Як був символом і нагадуванням для Сталіна Троцький. Усі ці вбивства пов’язує одна-єдина логіка. Логіка страху диктаторів за свою владу. Страху ірраціонального і тому безкінечного.
Втім, зараз Путін може трохи заспокоїтися. Та лише трохи. Бо він напевно ж пам’ятає, що інших російських правителів – імператора Павла І та першого секретаря ЦК КПРС Микиту Хрущова – скинули його ж поплічники, його ж оточення. Тож у найближчий час варто буде придивитися до можливих перестановок у Кремлі. За ними також може ховатися путінський страх. І «генетична пам’ять» Кремля.