Можливо, все написане нижче видасться Вам банальністю, і Ви це уже все знаєте. Якщо так, тоді я радий за Вас: Ви інтелігентна і розумна людина. Однак боюся, що через постійний брак часу Вашим єдиним джерелом інформації може бути Інтернет, а в Інтернеті фаховий коментар історика знайдеш не так вже й часто. В кожному разі, не буде шкоди, якщо напишу про цю тему ще раз – тим паче тепер, коли вона стає предметом політичних маніпуляцій.
Так, направду, є дуже не багато речей, які я вмію робити добре. Я не те що не зможу поремонтувати машину - я навіть не сяду за руля. Волію, щоб це робили інші. Ті, хто дійсно знається і розуміється на машинах. Взамін, я надіюся, що водій таксівки не буде повчати мене, як писати історію - хіба що цей водій є колишнім професором історії (знаю один такий випадок, але він радше виняток, аніж правило).
На цьому тижні на NEWS.ru.ua з’явилися коментарі професора Московського університету Михаїла Дмітрієва під промовистою назвою «В МГУ считают, что у украинских историков нет доказательств Голодомора» (https://www.rus.newsru.ua/ukraine/15nov2008/nedokaz.html). Дмитрієва знаю давно, а останні декілька років навіть викладаю з ним спільний курс у Центральноєвропейському Університеті. Зразу ж скажу: він дуже добрий фахівець. Тільки що не від 20 століття і не від радянської доби. Дмітрієв займається церковною історією 16-18 століття. Тому просити коментувати його Голод 1932-1933 років – це все одно, що просити мене прокоментувати «Київський Патерик»: звичайно, я можу щось сказати на цю тему, але ніколи не вдаватиму, що можу щось сказати фахово й авторитетно. Це для мене те саме, що сісти за руль машини.
Натомість NEWS.ru.ua пише про Михайла Дмітрієва як про «експерта в російсько-українських відносинах і щедро цитує його висловлювання: Голод не був геноцидом, Москва насправді допомагала українським голодуючим «на шкоду іншим регіонам СРСР» (!), а український партійні органи й українське (!!) ГПУ вводило Кремль в оману (!!!) щодо справжніх масштабів Голоду в Україні. Ці вислови полишу, як кажуть, без коментарів. Єдине, що можу порадити своєму московському колезі, - то це кинути цього руля і пересісти на більш належне йому місце пасажира. А вже звідтам прислухатися до справді фахових голосів.
З них усіх я маю найбільшу довіру до трьох: знаного історика радянської доби італійського професора Андреа Ґраціозі та молодших американських істориків Террі Мартіна і Тімоті Снайдера. Вони не є ані українцями, ані росіянами, а тому не мають інвестованого інтересу говорити на користь Банкової чи Кремля.
Коротко їхню точку зору підсумую таким чином: Голод не був геноцидом до літа 1932 р., коли Сталіну йшлося про те, щоб покарати селян за спротив проти колективізації. Оскільки цей спротив був більшим у неросійських, аніж російських регіонах СРСР - Казахстані, Кубані, Поволжі та Україні - то вже тоді Голод мав національний вимір. Але, зрозуміло, до цього виміру не зводився.
Натомість літом 1932 р. Сталін дійшов до переконання - справедливого чи ні, це вже інша історія - що за бунтівливим українським селянством нібито стоїть змова українських націоналістів із Пілсудським відірвати Україну від Москви і тим самим завдати смертельного удару комуністичному режимові. Від цього часу політика Кремля набирає виразно антиукраїнського характеру - а, отже, можемо говорити про український геноцид.
Однак навіть тоді геноцид не був спрямований проти українців як етносу: Сталіну не йшлося про винищення всіх українців. Його метою було перешкодити перетворенню українців у націю - тобто, у політичну спільноту, що, згідно з міжнародним правом, могла претендувати на повну незалежність. Відповідно, він винищував, у першу чергу, ті групи, які, на його думку, були носіями національної свідомості і могли стати основою українського ірредентизму: інтелігенцію, заможніше селянство, місцеву партійну еліту.
На жаль, терміни «геноцид», як і «фашизм» та «антисемітизм», зараз вживаються так широко і нерозбірливо, що підлягають неминучій девальвації. Це, як на мене, є дуже загрозливою тенденцією. Від їхнього частого вживання на них перестають серйозно реагувати - подібно до сюжету відомої байки про пастуха і вовка. Треба пам'ятати однак те, що в міжнародній практиці слово «геноцид» має два тлумачення: вузьке і широке. Згідно з вузьким, воно означає винищення усіх членів тої чи іншої групи. Під це означення підпадає лише винищення нацистами євреїв, циганів та гомосексуалістів. Кремль робить все для того, щоб підвести український Голод 1932-1933 під це означення і таким чином довести, що Голод геноцидом не був. І, зрозуміло, має у цьому рацію.
Вузьке тлумачення не виключає, однак, іншого, ширшого. Прийняте у 1948 р. ООН офіційне визначення геноциду серед інших його ознак перераховує «свідоме нанесення шкоди умовам існуванням групи, що може привести до її повного або часткового знищення» (переклад і підкреслення мої). Сам творець цього терміну Рафаель Лемкін застерігав, що на загал геноцид може не конче стреміти до негайного винищення нації - геноцид може також становити координований план, спрямований на знищення посутісних підстав життя національної групи. У тому відношенні Голод 1932-1933 років геноцидом безумовно був.
Якщо би я міг порадити щось сьогоднішній київській еліті (при умові, звичайно, що вона взагалі готова щось слухати!), то це перестати бавитися у сумнівні порівняння між українським Голодом й Голокостом. Відмова від цієї забавки не применшує масштаби української катастрофи 1930-х років чи принижує пам'ять про її жертви. Зовсім ні. Вона, однак, виводить українську сторону з того тонкого льоду, на якій вона, українська сторона, незмінно програватиме у суперечках з Кремлем і виглядатиме досить незграбною в очах усього світу. Що вона, однак, мала би зробити, то це наполягати на запроваджені розширеного поняття геноциду. Таку можливість не виключає а навіть передбачає міжнародне право. Це не девальвує саме поняття геноциду - навпаки, це радше зробить світ більш чутливішим до кожного акту колективного насильства.