Вперше він потрапив до в’язниці після того, як порубав на капусту власну матір, вдруге – після жахливої кривавої подорожі, наприкінці якої він мав всі підстави стверджувати: “Я більш знаний, ніж Елвіс Преслі. Ніж будь-хто. Ніж цей, як його там, Адольф Гітлер”.
У взаєминах убивці й жертви завжди фігурує ще один учасник. Навіть якщо йдеться про злочини, скоєні серійними вбивцями у лісових хащах, без свідків, слідів і доказів, там все одно завжди присутній цей третій. Той, хто потім платитиме. Своїм страхом, допитливістю, гнівом, – чим-небудь надзвичайно непосутнім для живої людини. А, так, він ще купить квиток у кіно, книжку та компакт-диск, які дозволять йому стати легальним співучасником кошмару.
Серійні вбивці – це давні й надійні робітники на складах готової продукції масового мистецтва. Приходь і бери, скільки влізе, тут завжди є вільна каса. Щороку архівні полиці поповнюються новими справами, і навіть коли здається, що далі вже нікуди, час сміється розпанаханим ротом: далі буде, не переживайте, приходьте ще. Споживачам реального насильства, відтвореного за допомогою сякого-такого мистецтва й документальної хроніки, ніяк не вдається втамувати свій голод. На перших шпальтах щоразу нові обличчя. Закатовані, спалені, розчленовані тіла. Дайте ще. Якщо вже ми беремо в цьому участь, то маємо право на подвійну порцію кетчупу. Усі ми, спільно з маніяками та їхніми жертвами, зацікавлені у триванні цієї подорожі на край ночі. Сподіваємося і чекаємо на нові серії.
Серійні вбивці – це давні й надійні робітники на складах готової продукції масового мистецтва.
Першого жовтня відбулася світова прем’єра чергової історії про серійного вбивцю – стрічки Майкла Фейфера “Волоцюга Генрі Лі Лукас”. Фільм цей, вочевидь, не залишиться в історії, на відміну від персони самого Генрі Лі – одного з “найславетніших” маніяків світу, кількість жертв якого не вдалося встановити навіть приблизно (сам він заявив про більш як 600 убивств, слідчі вважали достовірною інформацію про три з половиною сотні, в суді ж вдалося довести “лише” дванадцять). Генрі Лі був потрібен людям, історії та мистецтву ще до того, як встановив світовий рекорд у дисципліні серійного душогубства. Вперше він потрапив до в’язниці після того, як порубав на капусту власну матір, вдруге – після жахливої кривавої подорожі, наприкінці якої він мав всі підстави стверджувати: “Я більш знаний, ніж Елвіс Преслі. Ніж будь-хто. Ніж цей, як його там, Адольф Гітлер”.
Завдяки медіа він здобув неймовірну кількість фанатів та біографів. Нік Кейв написав про Генрі Лі одну з найкращих своїх ліричних пісень. Кожному цікаво зазирнути до його голови, втягнувши свою довбешку в плечі.
Попередня екранізація життєвої історії Генрі Лі Лукаса – фільм Джона МакНотона 1986 року “Генрі: портрет серійного вбивці” з бюджетом 111 000 доларів – свого часу змусив громадськість трохи стрепенутися й подумати про доцільність реалістичного відтворення на екрані шляху маніяка. Все ж таки йдеться не про межі жорстокості в горорі, які нівелюється “несправжністю” самої оповіді.
Нік Кейв написав про Генрі Лі одну з найкращих своїх ліричних пісень. Кожному цікаво зазирнути до його голови, втягнувши свою довбешку в плечі.
Більшість фільмів про серійних убивць, заснованих “на реальних подіях”, не можуть запропонувати глядачеві більше, ніж кримінальна хроніка та репортажі з судових засідань. Мало хто з режисерів може додати бодай півслова до матеріалів слідства. Проникнення ж у свідомість монстра і досі, на щастя, залишається недосяжною метою ані для ретранслятора, ані для споживача таких історій.
З більш-менш помітних кіноробіт останнього часу, присвячених серійним убивцям, варто пригадати стрічку Девіда Греко “Евіленко” (Італія, 2004), – екранізовану біографію Андрія Чикатила. Почасти завдяки акторському таланту Малколма МакДавела, почасти внаслідок надзвичайно прискіпливої уваги режисера до побутових деталей, у цьому фільмі вдалося суттєво розвинути ідею попередньої розповіді про “ростовського вбивцю” Кріса Джеролмо (“Громадянин ікс”, 1995). Ідея ця полягає в тому, що кожен непересічний маніяк – це абсолютно непомітна, звичайна особистість; будь-хто може виявитись душогубом – ваш приязний сусід, учитель з двадцятирічним стажем, ваш давній приятель, про якого ви згодом, на судовому засіданні, зможете сказати тільки щось на кшталт “він був нормальним хлопцем”. Саме завдяки неймовірній здатності до соціальної мімікрії чимало серійних убивць тривалий час залишаються невловимі. Навіть попри їхнє жадання слави, своєрідну гру зі слідством, як у випадку з ще одним американським згубником, Зодіаком, якого так і не вдалося засадити за ґрати. Його біографія також стала чудовим матеріалом для екранізації, – психологічна стрічка “Зодіак” Девіда Фінчера 2007 року поки що залишається найцікавішим режисерським висловлюванням про пересіченість, невиразність серійного вбивці (меншою мірою ці мотиви присутні й у попередній “маніяцькій” роботі Фінчера, стрічці “Сім”).
Генрі Лі Лукас у багатьох деталях нагадує численних своїх “колег”. Він цілком свідомо прагнув популярності, слави; так само, як і Чикатило, зізнавався, що відчуває фізичне полегшення від чужих страждань; його дитячі психічні травми – хрестоматійні; як і Чарльз Менсон, котрий формально хоч і не був серійним убивцею, але за психотипом належить до цієї категорії, Генрі Лі вважав свої дії цілком природними (“Чому ви убиваєте?” – “А чому ви їсте? Бо ви голодні й хочете їсти”), а ціну своїх “життєвих здобутків” – виправданою та адекватною.
У фільмі Майкла Фейфера він каже: “Я був королем – я все отримав. У мене був кольоровий телевізор, якого раніше не було. У мене з’явилося кабельне телебачення, якого раніше не було. Я скуштував різні солодощі, їжу, цигарки”.
Глядачеві такі зізнання можуть видатися занадто неправдоподібними, у стрічці чимало нюансів та висловлювань, які руйнують цілісність образу монстра, але якраз ці деталі й свідчать про прискіпливість режисера до фактів, навіть якщо вони руйнують екранну історію.
Саме завдяки неймовірній здатності до соціальної мімікрії чимало серійних убивць тривалий час залишаються невловимі.
“Волоцюга Генрі Лі Лукас” – це фільм, нестерпний для того глядача, який платить за можливість зазирнути в абсолютний морок. І навіть коли з’являється враження, що ти ось-ось зрозумієш природу такої одержимості, й ця незбагненна людська ненависть відкриє свої секрети, – все це лише марнування часу. Неможливо ні на йоту наблизитися до цих сутінків, де немає нічого людського і водночас нічого, що відрізняло б убивцю від тебе самого.
Цей висновок точніше й лаконічніше сформулював слідчий у справі російського “убивці з шаховою дошкою”, – саме з цієї резонансної історії починається ще одна прем’єра сезону на каналі Discovery, телевізійний документальний цикл "Серійні вбивці” (Великобританія). “Найуспішнішого маніяка Росії”, який зізнався у 61 вбивстві (з них 48 доведені судом), скоєних протягом 2006 року в Бітцевському парку Москви, вдалося зловити тільки тоді, коли він сам цього захотів. З тих таки “мотивів Лукаса”: слава, розголос, увага ЗМІ. Його інтерв’ю показували у новинах. І чимало фраз штибу: “Я 14 років робив те, що хотів, я був майже богом” або “я був для них батьком, відкривав двері в інший світ”, – це слова, які звучать не вперше.
Так ось, коментар слідчого у цій справі був такий: “Хоч що б ми уявляли, це все одно було би помилкою”.