Завершилися найістотніші для світу і подальших чотирьох років його розвитку вибори. Що б там не говорили, але президент США все ще є головною політичною фігурою світу. І хочемо ми того, чи ні - безпека і добробут багатьох з нас залежить і від США взагалі, і від стану їхньої економіки, і від того, хто є господарем Білого дому. Навіть якщо ти й ненавидиш США та його президента. Остання криза показала всім - і євроцентристам в ЄС і квасним патріотам у Росії, що світ дуже пов’язаний, і від таких істотних його ланок, як економіка США, залежить добробут всього світу.
Вже за два тижні після обвалу ринків США гикнулося і в Україні. Однак безпека світу має не лише економічний вимір, про який раптом всі заговорили. Є ще й класичний вимір безпеки від якого ми теж всі залежимо. Ілюзією є переконання, що війна чи конфлікт у якомусь віддаленому регіоні нас не стосуватиметься. потрібно бачити механізми, як він нас зачепить.
Хто вирішуватиме складні проблеми безпеки світу. Чи вдасться від цієї проблеми ухилитися Бараку Обамі. Гадаю, що ні - попри те, що він не робив цю тему головною у своїй виборчій кампанії. І це зрозуміло - головним його виборцям це не цікаво - а його завданням було виграти вибори. Що він і зробив.
Але тепер, хочеш не хочеш, прийдеться займатися цими проблемами. Які ж головні стратегічні проблеми постануть перед Обамою?
Першою і найважчою до розв`язання проблемою стане проблема врегулювання у Іраку. Дуже важливо не збурити ситуації, коли намітилася тенденція до повільної стабілізації. Це однозначний здобуток американської та іракської адміністрацій. В полеміці передвиборчої агітації, звісно ж, можна говорити про негайне виведення військ. Однак реалізувати цієї обіцянки так швидко не вдасться. Жоден радикалізм тут неприпустимий. Інакше ескалація конфлікту, можливий розпад країни на дві чи три частини - Курдистан та шиїтську і сунітську держави. Або ж іранська інтервенція у шиїтські регіони Іраку та турецька в Курдистан. Таким чином вибухне весь регіон. Причому це регіон, де видобувають левову частині нафти та газу. Чи потрібно фінансову кризу та кризу виробництва доповнювати ще й енергетичною кризою?
Тому дуже сумнівно, що за чотири роки вдасться до кінця розв`язати цей гордіїв вузол. Без згоди передати контроль над регіоном силам ООН це не можливо. Але чи бідна і деморалізована масою невдач ООН відважиться взяти на себе цей тягар? Невдача ООН у Іраку стане її кінцем як ефективного інструменту. А щодо цього і так сумнівів більш ніж достатньо. Тому велика ймовірність того, що Барак Обама, попри свої обіцянки, буде змушений утримувати війська США і Іраку.
Другим завданням буде утримування слабкого контролю над Афганістаном. Насправді це територія, яка слабо контролюється центральним урядом. Хоча всі вдають, що він як ніколи міцний. Радянський та міжнародний досвід показав, що врегулювати ситуацію в Афганістані звичними військовими методами не вдасться. Жодне нарощування військової присутності нічого не дасть. А у цьому пункті Обама притримувався саме таких поглядів. Натомість тут потрібно шукати асиметричних відповідей на складні запитання. Мають бути якісь не військові стратегії. Можливо слід йти тим самим шляхом, що і в Іраку - малими крочками вибудовувати крихкий баланс сил, використовувати протиріччя між різними угрупуваннями для загальної стабілізації. Щоправда надія майже рівна нулю. Міжнародне співтовариство (разом з Іраном та Пакистаном) не має спільної позиції. А в умовах фінансової кризи - немає і коштів для вирішення внутрішніх проблем цієї країни. Тому врегулювання у Афганістані буде дуже тривалим, ще тривалішим, ніж в Іраку. Тим більше, що під боком у Афганістану нестабільний Пакистан, який володіє атомною зброєю і водночас не контролює свої північно-західні території в яких господарюють Аль Каїда та таліби. Вихід з Афганістану підриває Пакистан. Подальший розвиток подій годі передбачити. Контроль за атомною зброєю вже буде важко забезпечити. Отож Барак буде змушений утримувати свої війська (в рамках НАТО, звичайно) в Афганістані.
Третьою проблемою, яку навряд чи вдасться розв`язати, є створення Іраном своєї атомної зброї. Це означатиме, що атомна зброя розповзеться по всьому Близькому Сході. Відповіддю буде створення цієї зброї найбільш загроженими з боку Ірану країнами - Саудівською Аравією, яка боятиметься за свою нафту, Єгиптом і, можливо, Туреччиною. Неминуче постане питання подальшого існування Ізраїлю з яким США мають особливі відносини. І справа не в тому, що до Ізраїлю цю зброю застосує Іран - зовсім ні - виконавцями детонації стане якась Хесболла чи Аль Каїда. Для реалізації планів створення атомної зброї Ірану потрібно всього кілька років. Тим більше, що Росія, підтримує його у цих планах, маскуючи його атомні програми під «мирний атом», чим провокує до рішучіших кроків. Очевидно, що Іран прийняв стратегію двох кроків - спочатку створюється мирна атомна індустрія та науковий потенціал, а потім швидким ривком атомна зброя. І вирішити цю проблему одним ударом, так як свого часу її вирішив Ізраїль з Іраком неможливо - розбомбити іранські атомні об'єкти вже неможливо. Так само, як і розпочинати нову війну проти Ірану. Це буде початком нової світової війни. А її США і не хочуть і не витримають. Єдиною раціональною стратегією є тільки оборона - розбудова протиракетних систем та технологій, які зроблять володіння атомною зброєю неефективним - носії атомних зарядів мають бути знищувані на стартовій позиції. І тут знову зустрічаємо опір Росії, яка блокує розбудову такої системи довкола Ірану, трактуючи як розбудову такої системи довкола самої Росії. Опортуністичну позицію у цьому питанні зайняла значна частина країн ЄС по дитячому надіючись на невідомо що. Отож Обама буде змушений продовжити розбудову коштовного і, відповідно, непопулярного протиатомного щита як для самих США, так і для дітвакуватих європейських союзників по НАТО.
Четвертою проблемою є тиха проблема можливості повторення 11 вересня у самих США. Про це стараються не говорити. Важливішими у цих виборах були неоліберальні цінності. Однак розповзання нових технологій, які можуть бути використані, як військові в першу чергу б'є по самих США. Наслідком бездумного виведення військ з Іраку чи навпаки їх збільшення у Афганістані чи необережні кроки щодо Ірану можуть призвести до ескалації терористичних атак у самих США. Цю ж тактику ведення нерегулярної війни, зрештою, може застосувати і будь-яке інше політичне чи релігійне угрупування, включно з новітніми релігійними сектами. Як Обама забезпечить безпеку в самих США не йдучи на непопулярні і не зовсім демократичні кроки?
П'ятою проблемою є наростання агресивності Росії і її спроба накинути світу концепцію світу поділеного на сфери інтересів та впливу. У відповідності з цією концепцією сферою виключної «відповідальності та інтересів» у Східній Європі є Російська Федерація. А тому вона має право в односторонньому порядку і виходячи виключно з своїх інтересів облаштовувати цю частину світу. Як це вона зробила у Грузії. Сьогодні Росія є у новій холодній війні з США і навіть з Заходом в цілому. Не дивлячись на диверсифіковану позицію ряду економічно залежних від неї держав. Ця холодна війна не є такою інтенсивною, вона ще не є глобальною - Росія це не СРСР - тому вона претендує на пострадянський простір і частину Центральної Європи. На сьогодні, попри всю пропаганду Росії вона не є рівноцінним супротивником ні США ні Заходу в цілому. Однак вона вміло грає на різниці інтересів США та ЄС, різних країн ЄС. Таким чином вона успішно блокує зусилля США добитися єдності у західному світі. Так само, як і спроби таких країн, як Україна чи Грузія вирватися з свого поля впливу. Очевидно, що на наступному самміті міністрів закордонних справ НАТО Україна і Грузія остаточно зазнають фіаско. А чи знову йтимуть у цьому напрямку - не відомо. Тим більше, що для Обами це не головне геополітичне завдання. Але для України, поки минуть ті чотири роки його президентства, вже можуть стояти ті завдання, які сьогодні стоять перед керівництвом Грузії чи Білорусі. Виходячи з масованості російських впливів в Україні та розуміння російським керівництвом того, що Обама не Буш і не встряватиме так активно у східноєвропейську політику, можемо сподіватися, що операція зміни «не проросійського» президента Ющенка та когось «проросійського» до 2010 року буде успішно завершена. Але таке зміцнення Росії дає шанси їй знову стати значною проблемою для США - за умови, що тандем Путін-Медвєдєв та «іже з ними» залишиться. А інших перспектив не передбачається.
Є ще ряд істотних геополітичних проблем. Однак навіть цей перелік ставить перед новим президентом США більше запитань, ніж відповідей. І водночас сильно звужує поле його можливого маневру - він більше не може, ніж може. Попри те, що, звичайно ж «зміни можливі». Наприклад, якщо сценарій розвитку подій набере негативного забарвлення, то США перестануть бути країною, що здатна брати істотну участь у забезпеченні безпеки світу. Цю кар'єру перетворення світової потуги і світового лідера (як на свої часи) у невелику європейську державу з обмеженими можливостями пройшла Велика Британія. Хоча, звичайно, ще довго можна вдавати з себе цього світового гаранта. Не дай Бог - жандарма.
Дехто наївно уповає на радників нового президента. Так ніби вони обстоюватимуть не американські інтереси, а, наприклад, українські. Упованіє наше радше має базуватися на логіці розвитку подій, які змушуватимуть нового президента і нову адміністрацію поступати у відповідності з логікою відстоювання американських інтересів. А також ситуативного відстоювання інтересів Заходу в цілому. Ми можемо побачити і своє місце у цій системі. Питання може стояти просто про можливість та доцільність існування держави України. Але от яким буде наша відповідь на таку постановку питання - не тільки від нас, українців, залежить. Інша справа - як ми на це реагуватимемо. В світовій політиці теж є місце на суб'єктивність (як от особиста постава президента Ірану Ахмадінеджада).
Не просте завдання для демократа і ліберала Барака Обами дати відповіді на ці запитання у все менш ліберальному та демократичному світі.