Українська православна церква просила Константинополь про автокефалію від 1991 року, однак Вселенський престол не поспішав з українським питанням. То що ж змінилося у 2018 році?
Мовчання патріарха
Спроби українських православних стати незалежними від Москви почалися одразу після здобуття країною суверенітету. Ще 1-3 листопада 1991 року на Всеукраїнському православному соборі було скеровано звернення єпископату від 22 січня 1992 року до Московського патріархату з наполяганням не відкладати розгляд питання про автокефалію. УПЦ Київського патріархату та УАПЦ мали тоді державну підтримку в особі президента Леоніда Кравчука, однак ні Москва, ні Константинополь не пішли назустріч українцям.
Неодноразові спроби та звернення до Вселенського патріарха були й після Помаранчевої революції, але справа не пішла далі моральної підтримки Константинополя. У березні 2005 року під час зустрічі делегації Вселенського патріархату з президентом Віктором Ющенком архієпископ Скопелоський Всеволод заявив, що «Матір-Церква, Константинопольський патріархат, вважає, що її дочка – Московський патріархат – має ту канонічну територію, яка існувала до 1686 року». Москві закинули, що Константинополь не згоден з кордонами її «канонічних територій», однак Київський патріархат тоді не отримав ані зняття анафем, ані автокефалії. Між Москвою та Константинополем вже давно були непрості відносини, з огляду на формування РПЦ на базі церковних структур часів СРСР та її фактичної підпорядкованості Кремлю, однак йти на конфлікт з найбільшою у світі православною церквою патріарх Варфоломій довго не наважувався.
До того ж Константинопольський патріархат, що базується в Стамбулі, завжди мусить зважати на позицію турецької влади, яка не дуже хоче посилення ролі «грецького» патріарха і ніколи не хотіла псувати відносин з Росією у такому дражливому для Москви «українському питанні». Тому всі прохання українців про автокефалію супроводжувалися лише мовчанням та розуміючим поглядом.
Другий Рим проти «Третього Риму»
У ХХІ столітті карта світового православ’я стала більш подібною на клаптикову ковдру, що складалася з найбільшого клаптя – РПЦ, та низки дрібних православних церков: Грецької, Сербської, Болгарської, Румунської, Грузинської тощо. При цьому роль Константинопольського патріарха з роками зводилася до ролі англійської королеви, тож Московський патріархат вже приміряв на себе роль лідера світового православ’я, без огляду на Вселенського патріарха Варфоломія. Довгі роки це була неоголошена війна за домінування, збереження і розширення свого впливу в православному світі між найавторитетнішою церквою і найбільшою. Константинопольського патріарха, який стояв на дорозі Московському патріархату до лідерства, рядові священики РПЦ ще в 1990-х на проповідях називали якщо не агентом Держдепу США, то принаймні вважали його таким, що перебуває під впливом Вашингтона, а найканонічнішою у світі церквою називали, звісно, Російську православну.
У світовому православ’ї назрівав розкол, що поглибився на Всеправославному соборі на Криті 2016 року, який Російська церква проігнорувала і переконала залежних від себе патріархів відхилити запрошення Варфоломія. Це стало публічним ляпасом Константинополю та прямим жестом непокори, щобільше, демонстрацією претензій РПЦ на лідерство в православному світі. Холодна війна між Другим Римом та так званим «Третім Римом» створила умови для більш рішучої позиції Вселенського патріарха щодо відсічі експансіоністських планів Московської церкви. І питання української автокефалії якраз виявилося зручним козирем Варфоломія для удару у відповідь: якщо РПЦ найбільша за кількістю вірян, то як вона поменшає після відходу материнської та серцевинної частини канонічної території РПЦ з десятками мільйонів вірних, 12 тисячами приходів, Києво-Печерською та Почаївською лаврами? Якщо процес створення української церкви піде таким темпом, як розраховують у Києві та Константинополі, то в Європі утвориться найбільша православна церква, яка може скоротити кількість вірян РПЦ на третину, а то й на половину, враховуючи значну частину мусульманського та атеїстичного населення Росії. За населенням Росія більш ніж утричі перевищує Україну. Попри це кількість зареєстрованих релігійних громад та організацій в Україні помітно більша – 26760 проти 21448 у РФ. Тож РПЦ може виявитися збитою ще на злеті: не досягши найвпливовішого статусу, вона ризикує втратити навіть статус найбільшої. Віковічне прагнення українців до визнання своєї національної церкви нарешті стало питанням збереження статусу Константинополя у православному світі.
Кому належатиме Україна?
Водночас, надавши українській церкві статус автокефальної, Константинополь не лише ослабить противника, який майже взяв Вселенського патріарха за горло, але й може суттєво зміцнити власні позиції.
Після падіння Візантії Константинопольська церква скоротила свій вплив до незначної частки православного населення Туреччини й сьогодні перебуває в статусі екзотичної меншості в мусульманській країні. Невелика територія та декілька храмів у Стамбулі (близько 5 тис. вірян у Туреччині), частина Греції, Крит та острів Патмос фактично становлять всю територію прямого Константинопольського підпорядкування. Хоча Вселенському патріарху напряму підпорядковуються чимало церковних громад в діаспорі по всьому світу – 23 єпархії в Північній Америці, Західній Європі, Австралії. Однак очевидно, що Бельгійська, Австрійська, Іспанська, Чиказька, Нью-Джерсійська, Сінгапурська чи Мексиканська митрополії, з уваги на нечисленну православну громаду в цих країнах, не можуть дати Константинополю ні значних матеріальних ресурсів, ані політичного впливу. Приміром, Українська православна церква у США має тільки 115 парафій, а Московський патріархат має по всьому світу майже 38 тисяч парафій і величезну фінансову державну підтримку та допомогу російських спецслужб.
Однак зміна статусу українського православ’я може дати Константинополю друге дихання. Як вважає низка релігійних ієрархів, поки в Україні не оберуть главу нової Української православної церкви і не буде надано томос про автокефалію, на нашій території спочатку буде запроваджена тимчасова юрисдикція Константинополя. І тут, з виведенням України з підпорядкування Москви, Вселенський патріарх отримає під свою пряму юрисдикцію близько 30 млн вірян – 72% серед населення України, які вважають себе православними. Звісно, частина вірян залишиться під московським контролем і не увійде до складу української церкви, але в будь-якому разі це будуть мільйони вірян і тисячі храмів та громад. Українці значно краще сприймуть тимчасову підпорядкованість Константинополю (який до нас більш прихильний та підтримує наш прозахідний вибір), аніж залежність від Московської церкви, у храмах якої здійснюється антиукраїнська пропаганда і неодноразово переховувалися сепаратистські бойовики і зброя.
Такий крок істотно посилить статус і вплив Константинополя в православному світі, а після отримання Києвом автокефалії Другий Рим отримає додаткову підтримку на церковних соборах. Варфоломій більше не вважатиметься «англійською королевою», а роль Вселенського престолу знову набуде значущості, як у часи Візантії. Однак на відміну від Середньовіччя, у ХХІ столітті, після взаємного зняття анафем між главами католицької та православної церков, проєвропейське східне та західне християнство будуть тісно розвивати співпрацю, а не протистояти, як цього хотіла б РПЦ. Виведення з підпорядкування Москві також дозволить українським православним долучитися до європейського міжконфесійного діалогу, замість московського православного мракобісся та залякування вірян «занапащенням душі» під час шлюбів православних з католиками чи прийняття причастя в греко-католицьких церквах, як люблять розповідати московські священики.
Водночас українцям не варто наперед святкувати й казати «гоп», поки не перескочили, і передчасно радіти намірам надання томосу автокефалії, поки не маємо ні єдиної церкви, ні вибраного глави, ні всеукраїнського православного собору. Адже сьогодні всі зусилля російських спецслужб, їхні фінансові ресурси та агентура в Україні та по всьому світу працюють над тим, щоб якщо не заблокувати, то зіпсувати українцям можливість здобуття власної церкви.