Статтю Віталія Портникова у «Дзеркалі тижня» про Грузію я читав у літаку до Тбілісі. Називалася вона «Революція сліз». Суть її в тому, що ми, українці, сильно помиляємося в своїй ентузіастичній оцінці Михайла Саакашвілі і його режиму.
Цей режим має мало спільного з демократією, а його популярність серед грузинів стрімко падає. Американська підтримка теперішньої грузинської влади може скінчитися катастрофою: грузинська опозиція, котра може прийти після нього до влади, може стати антиамериканською, проросійською й популістською - такою, як уряд Чавеса у Венесуелі.
Що сталося з революцією троянд?
Краще раз побачити, аніж сто раз прочитати. Перше, що вражає по приземленню в Тбілісі, - це його аеропорт. Він збудований зразу по революції. У порівнянні з ним не лише київський Бориспіль, але й варшавське «Окєнчє» виглядають як бідні родичі. Інше завоювання революції - це дороги, що ведуть з аеропорту в місто, а потім розходяться по всій Грузії. Тут теж видно «руку Саакашвілі». Грузинський уряд виявився послідовнішим за український: ДАІ тут скасоване раз і назавжди, а разом з ним - система прихованої корупції у вигляді штрафів. У самому Тбілісі вражає кількість готелів та банків - тих, що уже є, і тих, які будують. Грузія розраховує на прибутки від західних туристів. Емпіричним доказом туристичної спроможності Грузії у дні нашого приїзду стали великі гурти напівп'яних шотландців, котрі приїхали до Тбілісі вболівати за свою національну команду у відбірковому матчі чемпіонату Європи з футболу.
Але уряд Саакашвілі працює не на Захід й не заради Заходу. Його команда радикально міняє лице самої Грузії. На другий день після приїзду у грузинському міністерстві освіти нас прийняла заступник міністра - молода жінка, яка говорить бездоганною англійською. Це ще один знак революції: теперішня влада складається переважно з дуже молодих людей, котрі, як і Саакашвілі, здобули освіту за кордоном. Вона розказує про зміни, про які ми досі можемо тільки мріяти в Україні: у Грузії впроваджена автономія університетів, скасований ВАК та система двоступеневих наукових звань «кандидат - доктор». Кожен грузинський університет може сам визначати, скільки і чого вчити своїх студентів, й кожна учена рада сама присвоює звання доктора наук. Колись при вступі у ВУЗ треба було платити хабар. Тепер в Грузії діє система централізованого тестування випускників шкіл. Якщо абітурієнт склав іспит дуже добре, він може дістати повне або часткове звільнення від плати за навчання. Рівно ж, кожна дитина при вступі до школи дістає ваучер, рівний вартості навчання. Батьки можуть вибирати, в якій школі вчитиметься дитина - а, значить, в яку школу занести ваучер і таким чином фінансово підтримати її. А тому школи, щоб вижити, мусять конкурувати між собою щодо якості навчання.
Для мене ці речі як лакмусовий папірець. Я не можу говорити про промисловість чи армію - тобто, про речі, які не знаю і які не розумію. Але освіта й наука мені, як університетському професорові, дуже близька. Тому можу засвідчити, що тут уряд провів дуже радикальні реформи. Треба думати, що в інших галузях справа не виглядає інакше.
Ентузіазм, однак, зменшується, коли виходиш з міністерського кабінету на вулицю. Ми шукали добру книжку про грузинську історію, церкву, культуру, кіно, театр - все те, чим славиться Грузія. Але у Тбілісі є проблемою знайти не те що книжку, але саму книгарню. Більшість книгарень перетворені або на банки, або у великі магазини. Є, щоправда, розкладки на вулицях та в підземних переходах. Але тут годі знайти що-небудь не на грузинській мові. Нарешті, ми набрели на книгарню у центрі, котра, як нам сказали, є найбільшою. Дві речі, що вразили там, - бідність вибору й неймовірно високі ціни. Система освіти в Грузії, може, і є доброю. Питання, однак, які знання вона продукує, і кому ці знання потрібні. Знову ж, я можу судити зі свого фаху історика: книжки з грузинської історії англійською мовою або дуже старі - ротопринтні видання британських й американських книжок майже 50-річної давності - або ж нові, написані у високопатріотичному дусі. Про яке-небудь критичне переосмислення історії не може бути й мови. Рівно ж як не може бути мови про який-небудь амбітніший інтелектуальний проект на зразок київської «Критики».
Наш водій-грузин розказує, що шкільні підручники для своїх дітей він купує на базарах. Так набагато дешевше. Його дітей можна вважати щасливими - вони належать до тих 70%, що ходять до школи. Решту 30% - тобто кожна третя дитина! - сидить вдома, бо сім'я не має грошей ані на підручники, ані на шкільний одяг. Зрештою, фрази «сидить вдома», «сім'я не має грошей» є евфемізмами - тобто, обтічними словами, котрі маскують значно гірший стан речей. Правдою є, що багато грузинських дітей живе поза домом і поза сім'ями. Вони живуть на вулиці. Про це можна багато говорити. Але, знову ж таки, переконливіше побачити 11- річну дівчинку, котра виглядає на шість років, або 20-річного юнака, який скидається на 15-річного підлітка. Причиною є постійне недоїдання.
Правда Грузії проста: це дуже бідна країна з декількома дуже багатими - можна сказати, неймовірно багатими - родинами. Інтелігенція, що традиційно виконувала роль замінника середнього класу, зійшла на маргінес. Вона не зникла, і залишилася такою ж високоосвіченою й сповненою власної гідності, що раніше. Квартири грузинських інтелігентів обставлені книжками, у деяких посередині стоїть рояль. Але це все, що залишилося зі старих достатків - й останнє, що вони згодилися б продати. На їх місце прийшов справжній середній клас, підприємці середньої руки. Вони дійсно виграли від грузинської революції. Тепер кожен бажаючий може відкрити свою справу максимум за три дні. За оцінкою Світового Банку, Грузія входить у 10% держав світу, де найкраще провадити бізнес. У цьому рейтингу Грузія займає місце трохи нижче від Швейцарії, але вище від Бельгії, Німеччини, Голландії, Саудівської Аравії - не кажучи вже про Україну, що тулиться у другій половині списку поруч з Албанією, Узбекистаном, Іраком та Суданом. Грузинські бізнесмени середньої руки таки виграли від революції, а тому готові підтримувати Саакашвілі. Проблема, однак, полягає в тому, що їх не так уже багато. Принаймні, менше, аніж в інших посткомуністичних державах. Більшість тих, що мали руки і голову, виїхали у Росію чи Туреччину.
Щоб уникнути непорозуміння, треба виразно сказати: багато невідрадних та сумних речей, котрі ми бачили в Грузії, не мають прямого відношення до Саакашвілі і його режиму. Вони почалися задовго до нього, зразу ж після розвалу Радянського Союзу. Не забуваймо, що за останні п'ятнадцять років Грузія пережила громадянську війну, абхазький й осетинський сепаратизми, корупційний режим Шеварнадзе - а віднедавна ще й економічну блокаду з боку Росії. Жителі Тбілісі ще пам'ятають вбитих, що довго лежали на вулиці, та бездомних, які воювали за їжу з собаками біля смітників. Це є недавня пам'ять гордої нації, де нічого не ціниться так високо, як власна гідність. Тому багато в чому режим Саакашвілі знаменував покращення - хоча вже тому, що гіршого стану справ просто годі було собі уявити.
Те, що можна ставити в вину сучасному режимові, - це безоглядність його реформ. Він йде курсом жорсткого неолібералізму чиказької школи. Іншими словами, Саакашвілі будує капіталізм з нелюдським обличчям в окремо взятій Грузії. До прикладу: від певного часу лікарня не прийме хворого, якщо в того немає медичного страхування. Але як купити страхування сім'ям, яким вистачає лише на їжу? А таких сімей у Грузії багато - набагато більше, аніж в Україні. Ми провели півдня в тбіліському «Карітасі», де за допомоги Ватикану та західних фондів місцеві пенсіонери дістають безплатні обіди, а бездомні діти - притулок і дах над головною. Місцеві працівники «Карітасу» роблять це без жодної допомоги з боку держави - хоча час до часу якийсь чиновник чи жінка президента приїжджає сюди покрасуватися перед камерами і розповісти, як вони дбають про одиноких і бідних. Однак коли «Карітас» попросив в уряду Саакашвілі пільги щодо сплати за воду й електроенергію, то почули тверде «Ні». Тому, щоб утриматись, «Карітас» мусить здавати частину свого будинку в оренду приватним фірмам - що за інших умов, означало б декілька десятків врятованих дітей з вулиць та нагодованих пенсіонерів.
Між західним вибором і східною традицією
Суть політики теперішнього грузинського уряду можна найкраще передати за допомогою графіті, котре можна побачити на одній з центральних вулиць Тбілісі (характерно, в англійській мові): «Get rich, or die trying" - «Стань багатим, або ж вмри у спробах». Однак у Грузії, щоб стати багатим, не досить просто пробувати. Треба мати зв'язки. Грузія є країною зі старою культурою і старими традиціями. Осердям цих традицій є, серед іншого, так званий «дружній бізнес»: ти робиш добре тому, хто зробив тобі добре. Яку б високу посаду ти не дістав, ти повинен подбати про працевлаштування своїх родичів і друзів. І, навпаки, тільки той має шанси на добрий заробіток, хто має добрі зв'язки. Іншими словами, щоб бути успішним у бізнесі, ти маєш належати до «правильного клану» - за означенням, до того, який перебуває зараз при владі. У Грузії віднедавна розповідають історію рідного дядька Саакашвілі - колишнього совєтського, тепер російського дипломата, який займає високу посаду в комісії ООН у справах роззброєння. Коли його племінник став президентом, той зразу взявся приватизовувати місцеві заводи. Дехто пов'язує з цією історією загадкову смерть Зураба Жванії, прем'єр-міністра революційного уряду і соратника Саакашвілі, котрий власне відкрив йому дорогу у велику політику: Жванія нібито противився цій приватизації. У кожному разі, Жванія загинув, а дядько продовжує займати свою посаду в ООН, але тим разом - як власник заводів у Грузії та посередник у російських грошових потоках, що потрохи скуповують все варте уваги на грузинській землі.
Саакашвілі досі не спромігся розкрити обставини смерті Зураба Жванії - або ж якось переконливо спростувати історію з рідним дядьком. Його інший колишній соратник й колишній міністр Іраклій Окруашвілі наприкінці вересня зробив голосну заяву, що Жванія помер не власною смертю - за офіційною версією, у власній квартирі від отруєння газом - а що його мертве тіло вже було доставлене туди. Рівно ж Окруашвілі твердив, що Саакашвілі особисто замовив йому вбивство одного грузинського олігарха та одного лідера грузинської опозиції. Знову ж таки, з боку влади не було жодного спростування. Навпаки: бунтівливий міністр був заарештований. По декількох днях він знову з'явився на телебаченні. Але тепер, блідий й вимучений, він признавався, що видумав цю всю історію. Кажуть, що його зізнання вимушене. Його, колишнього генерального прокурора і міністра внутрішніх справ, помістили у камеру, котра сусідувала з камерою злочинців, а на ніч двері обох камер залишали відкритими.
Ті, хто розповідав мені цю історію, не мали жодного жалю до Окруашвілі: він теж належить до числа молодих революціонерів, що казково розбагатіли за останні роки. Але мої оповідачі не ставали й на сторону Саакашвілі - мовляв, два чоботи пара. Я не можу ручатися за те, скільки у цій історії є правди. Однак як історик, я знаю, що такими розмовами не можна нехтувати: у моменти історичних поворотів те, що думають люди, є не менш важливим, ніж те, що є насправді. А загальний настрій є такий: Саакашвілі усунув корупцію з нижчих рівнів - на рівні ДАІ та вступу в ВУЗи - але перемістив її у найвищі ешелони, поближче до себе і своїх молодих революціонерів.
Але навіть це не було б аж таким злом, якби в Грузії існували можливість для регулярної і мирної зміни влади. Тоді кожен уряд, дбаючи про своє майбутнє, мусів би хоч трохи зменшити свої апетити та намагатися вести себе пристойно. Однак у Грузії ніхто не уступає влади добровільно. Нагадаймо: з двох попередників Саакашвілі, Гамсахурдія - був вбитий, Шеварнадзе - усунутий від влади силою (а перед тим він пережив два замахи на своє життя). Теперішній президент свідомий загрози. А тому він робить все, щоб знешкодити опозицію. Серед іншого, він пропонує піднести прохідний поріг на парламентських виборах та сумістити їх з виборами президентськими - бо без персональної підтримки Саакашвілі його партія немає аж таких великих шансів на перемогу.
Попри старання влади, популярність опозиції росте. Головна проба сил призначена на 2 листопада, річницю революції троянд. Тоді в Тбілісі чекають багато закордонних гостей, котрі своїм приїздом хочуть продемонструвати підтримку грузинських реформ. Захід залишається сліпо закоханим в постреволюційну Грузію. Мова тут не лише про Америку, яка допомагає Грузії будувати професійну армію (утримання котрої, до речі, забирає половину державного бюджету - котрий приблизно рівний бюджету одного Парижу). Мова йде й про Брюссель. Недавно у Грузії побувала делегація ПАСЕ. Вона пробула тут всього декілька днів і побачила тільки те, що їй показали. Але це не завадило їй написала звіт про «подиву гідний поступ» місцевої демократії, котра може служити позитивним прикладом для всього посткомуністичного регіону (іронія полягає в тому, що Окруашвілі зробив свої викривальні заяви за декілька днів після звіту ПАСЕ).
Опозиції не йдеться про повторення «революції троянд». Її розрахунок простіший: якщо їй вдасться утримати на вулиці декілька тисяч протестантів хоча б тиждень, то це приверне увагу світу до справжнього стану справ у Грузії. Зокрема, послужить сигналом для Вашингтону і Брюсселю, що йому пора переглянути свою підтримку Саакашвілі. А без цієї підтримки теперішній режим навряд чи зможе перетривати довго.
Тут на допомогу Саакашвілі приходить Росія. Безоглядність, з якою Москва втручається в грузинські справи, лише на руку теперішньому режимові - до тої міри, що якщо б Росії не існувало, то йому би варто було її продумати. Російське втручання дає привід Саакашвілі звинувачувати опозиційних лідерів у тому, що вони є російською п'ятою колоною. Що є вигадкою: жоден опозиційний грузинський лідер не готовий віддати Абхазію та Осетію. А тим більше - терпіти там російську присутність. Зважаючи на сильні антиросійські настрої серед грузинів, це було б рівнозначно політичному самовбивству.
У сучасній Грузії є лише одна сила й одна інституція, котра має безумовну підтримку всього населення. Нею є грузинська церква, а властиво її 80-річний патріарх. Недавно він запропонував відродити у Грузії монархію, скасовану російським імперським урядом у 1811 р., зразу після «приєднання» до Росії. У цій пропозиції є свій сенс: сучасним монархіям властива політична стабільність. Це правило діє навіть у випадку таких внутрішньо розколотих країн, як Бельгія чи Іспанія. Тому Грузії варто спробувати. Нащадки грузинської династії живуть зараз в Італії й Іспанії, й саме їх мав на увазі патріарх як кандидатів на грузинський трон. Саакашвілі відразу ж заявив, що в його жилах також тече королівська кров. У випадку відновлення грузинської монархії він теж кандидуватиме на престол.
У відношеннях між церквою і владою криється зерно ще одного конфлікту. Мало хто з нас уявляє, що Грузія є одною з найстаріших християнських держав. Тут християнство прийняли раніше, аніж у Римі та Візантії - а тим більше, аніж у Києві чи Москві. Сучасна церква є православною. Але до російської православної не має аж так багато симпатії - бо, по-перше, чує себе давнішою і гіднішою, а по-друге, не може забути, як російська церква допомагала російському уряду ліквідовувати грузинську церкву разом з грузинською монархією. Що, однак робить грузинську церкву схожу до російської - це її сильне антизахідництво. Декілька років тому декілька грузинських монастирів поставили перед патріархом ультиматум: або він припиняє екуменічний діалог з католиками і протестантами, або вони виходять з церкви. Патріархові довелося уступити, й грузинська церква вийшла з екуменічного руху. А це допроваджує до парадоксальної ситуації: Грузія має водночас і прозахідну секулярну еліту, й антизахідну церкву. Поки що ситуація розв'язується компромісно: патріарх гостинно приймав Івана Павла ІІ у себе, але заборонив - під загрозою екскомунікації! - своїм вірним брати участь у зустрічах з Папою.
Найбільшим позитивним враженням від кількаденного побуту у Тбілісі став велетенський храм Святої Трійці. Його будувала вся Грузія протягом двадцяти років, від 1984-го до 2004-го. Храм вражає не так своїм розміром, як довершеним естетичним смаком: кілька тисяч квадратних метрів забудованого простору - і жодного сантиметра кітчу. Пройдуть які сто чи двісті років, і пам'ять про громадянську війну, політичні кризи та страхітливу бідність затреться. Що, однак, лишиться - то це Храм Трійці як символ динамічної, пружної й оптимістичної культури, котра потрафить вистояти за будь-яких обставин. Це, до речі, єдиний закид в адресу Віталія Портникова: як і більшість сучасних аналітиків, він ігнорує або ж неодооцінює роль церкви. А тому його песимістичний прогноз про появу у Грузії «проросійського Чавеса» є нічим іншим, як публіцистичним перебільшенням. У Грузії можлива поява популістського лідера. Але навряд чи можлива поява лідера «проросійського»: занадто багато у Грузії доброго і культивованого століттями смаку.
Багато з того, що відбувається у сучасній Грузії, можна і треба критикувати. Але критика без любові перетворюється у цинічний і підлий сарказм. Щоб переконатися у цьому, досить подивитися програми московського телебачення про Грузію та «кольорві революції». Грузію ж не можна не любити. Це країна старих і глибоко вкорінених традицій, що мала сміливість безоглядно стати на шлях прозахідної модернізації. У цьому ми, українці, можемо Грузії позаздрити й у Грузії повчитися. Але люблячи Грузію і вітаючи її прозахідний вибір, ми повинні більш критично ставитися до її теперішнього уряду. При кожному візиті Саакішвілі до Києва його усміхнене і доглянуте обличчя не повинно затуляти нам лиця бездомних дітей, злюмпенізованої інтелігенції та змаргіналізованої опозиції. Така постава поможе нам тверезіше і критичніше дивитися і на наш український уряд. А щонайменше - не поставить під загрозу добрий характер українсько-грузинських стосунків у випадку, якщо у Тбілісі дійде до нових політичних змін.