Нещодавно в російськомовний ютубний простір увірвався доволі масштабний кінопроєкт – документальна стрічка «Неминулий час» («Непрошедшее время») режисера Яна Візінберга – креативного директора міжнародної компанії Lorem Ipsum, яка співпрацює з російським «Єльцин-центром». У фільмі розповідається про буремні 1990-ті роки в Росії, хоча в першій серії досить багато часу відводиться й горбачовській перебудові другої половини 80-х.
Зрозуміло, що стрічка головно проєльцинська, хоча там можна побачити і збалансовану критику першого російського президента. Тож цей проєкт можна сприйняти як «гідну відповідь» на документальну стрічку «Зрадники» («Предатели»), створеної опозиційним російським Фондом боротьби з корупцією, яка була жорсткою критикою і самого Боріса Єльцина, і його оточення, багато представників якого стали лідерами російської опозиції в еміграції.
Але сварки й розколи в сучасному російському опозиційному русі нас наразі цікавлять мало, вже хоча б з огляду на практично нікчемний вплив російських опозиціонерів на актуальну політичну ситуацію в самій Росії. А от увагу хотілося б звернути на кілька цікавих (а радше слабких) моментів у стрічці «Неминулий час». Наприклад, на недомовки в серії про збройне протистояння між російським президентом Єльциним і Верховною радою РФ (тоді російський парламент ще так називався) восени 1993 року. Завершилося воно, нагадаю, танковим обстрілом «Білого дому» (так називали будівлю російського парламенту).
У цій серії згадується про те, що на підмогу російським депутатам прибули «озброєні й загартовані в боях придністровці». От цікаво, стрічка десятисерійна, там доволі детально описуються всі важливі події 90-х років, а тут зненацька – опа, звідки не візьмись якісь придністровці зі зброєю і бойовим досвідом. Глядач, який раніше не особливо цікавився історією розпаду СРСР й намагався б всю інформацію про ті часи отримати із цього фундаментального фільму, був би нівроку ошелешений. А все тому, що творці фільму сором’язливо упустили незручний для Росії і для самого Боріса Єльцина момент про фактично першу проведену Російською Федерацією гібридну війну на теренах незалежної Республіки Молдова в 1992 році. Так-так, та сама ліберальна й демократична єльцинська Росія, яка ще й не встигла до пуття вийти зі союзу, а вже відправляла своїх «іхтамнєтов» до Придністров’я, провокувала там сепаратистські виступи, фінансувала війну, озброювала бойовиків, які мали воювати з легітимною молдовською владою. А вже 1993 року виплекані й озброєні єльцинським режимом «придністровці» прибули до Москви, щоб воювати з тим самим Єльциним.
Наступний такий епізод у стрічці, який мав би ввести у ступор уважного глядача, стосувався першої чеченської війни. Розповідається про абсолютно провальний бронетанковий рейд у Грозний в грудні 1994 року. Чеченські ополченці тоді ледь не як в тирі розстріляли наступальний підрозділ росіян, запустивши його в центр міста. Було знищено близько чотирьох сотень танків і бронетранспортерів. Тисячі російських вояків були вбитими й пораненими, сотні потрапили в полон.
Логічно було б авторам стрічки пояснити: а звідки в чеченських ополченців взялася вся ця зброя, щоби вщент розгромити російську танкову армаду? А з тієї самої «гібридної війни», яку вже єльцинська Росія вели проти Грузії на теренах Абхазії в 1992-1993 роках. А щоб самим не особливо світитися, росіяни виставили поперед себе чеченців, вдаючи, що це вони там воюють на власний розсуд, «за свободу народів Кавказу». Хоча насправді озброювало чеченських бойовиків російське Міністерство оборони, а вишколювали інструктори з Міністерства безпеки – попередника ФСБ.
Відомо, що ключову роль в абхазькій війні і в перемозі абхазьких сепаратистів над Збройними силами Грузії відіграв «Абхазький батальйон» («батальйон» суто умовне означення, насправді це бойове з’єднання нараховувало понад п’ять тисяч вояків) під командуванням Шаміля Басаєва. Так, того самого Басаєва, якого згодом назвуть у Росії «терористом номер один». Саме Шаміль Басаєв з двома сотнями своїх бійців здійснить у червні 1995 року зухвалий рейд з Чечні до Будьоновська, захопить кілька тисяч заручників, утримуватиме їх у місцевому шпиталі, вправно відбиватиме всі штурми російських спецназівців і врешті-решт доб’ється від російської влади виконання свого ультиматуму. А ультиматум був такий: припинення війни в Чечні й виведення звідти всіх російських військ.
Чому ми нині згадуємо про Басаєва, який загинув ще 2006 року? Він то загинув, але його ім’я, пам'ять про нього несподівано спровокували невеликий міжнародний конфлікт. І між ким? Між Росією і фактично підконтрольною їй самопроголошеною й невизнаною «Республікою Абхазія», яка залишається міжнародно визнаною територією Грузії. З’ясувалося, що абхазці досі цінять і шанують свого «національного героя» Шаміля Басаєва. Їм байдуже, що в Росії до нього, до його пам’яті найнегативніше ставлення, що ще після Будьоновська він організував низку гучних терактів на російській території з численними жертвами. А в Державному музеї Абхазії, відбудованому 2012 року після війни на російські гроші, Басаєву була присвячена ціла експозиція під назвою «Герой Абхазії», і відповідно на чільному місці висів його портрет.
Цікаво, що експозиція, присвячена Басаєву, була організована ще понад десять років тому, але щойно зараз її зауважили росіяни й сильно обурилися. Спершу інформація про це з’явилася в Telegram-каналі Hard Blog, потім про це почали писати російські z-блогери, провладні політологи та активісти. Вони всі висловлювали своє глибоке обурення тим, що ледь не рідні абхазці возвеличують «терориста».
Але абхазці не мали наміру так просто відмовлятися від вшанування Басаєва. В адміністрації музею заявили, що не зніматимуть фото, допоки не буде офіційного указу про позбавлення бойовика звання героя республіки. «У період Вітчизняної війни народу Абхазії він допоміг нам здобути перемогу над армією держради Грузії. Він – частина нашої історії. Ми самі не зніматимемо його фото», – заявили в музеї.
Врешті-решт справа дійшла до державної ноти протесту. «Вважаємо демонстрацію портрета Ш. С. Басаєва в експозиції Державного музею Абхазії неприпустимою», – йдеться в заяві посольства Росії в Абхазії.
Абхазці трохи повпиралися, але врешті-решт довелося скоритися, адже невизнана Абхазія у військовому й фінансовому аспекті тримається винятково на допомозі Росії. Колишня перлина кавказького Чорномор’я вже давно втратила свій статус міжнародного курорту. Прибережні містечка занепадають без туристів, пишні колись санаторії руйнуються, ресторани банкрутують. Така доля фактично всіх сепаратистських утворень, спровокованих Росією на сецесійні кроки.